Анри Шаррьер – Метелик (страница 68)
— Не в мені справа, лікарю. Ви робили все, щоб урятувати мого друга Клузйо, і я тільки хочу віддячити вам за це.
Ми ще трохи поговорили, потім він спитав:
— Ти хотів би втекти, правда ж? Ти не каторжанин. Ти на такого зовсім не схожий.
— Маєте рацію, лікарю. Я не належу каторзі, я тут у гостях.
Він засміявся. Тоді я перейшов у наступ:
— Лікарю, ви вірите, що людина може переродитися?
— Вірю.
— А ви припускаєте, що я можу стати чесним громадянином і прислужитися суспільству, нічим йому не загрожуючи?
— Цілком щиро припускаю.
— Тоді чого б вам не допомогти мені добитися цього?
— Як?
— Відіслати мене звідси як хворого на сухоти.
Тоді лікар сказав те, що мені вже доводилося чути:
— Зробити це неможливо. І раджу тобі ніколи не прикидатися хворим. Це дуже небезпечно. Адміністрація відсилає на континент хворого тільки після того, як він пролежить щонайменше рік у флігелі разом з рештою таких самих хворих.
— Чому?
— Соромно сказати, але, гадаю, робиться це для того, щоб нікому не кортіло симулювати. Адже так усі знають, що там легко заразитися від справжніх хворих. Тож я безсилий щось для тебе зробити.
Від цього дня я заприятелював з лікарем. І це приятелювання тривало до того дня, коли через нього мало не вколошкали мого друга Карбоньєрі. Справді, Матьє Карбоньєрі за моєю порадою згодився піти куховарити на офіцерську кухню. Мені хотілося, щоб він розвідав, чи там не можна буде вкрасти три бочки від вина, олії чи оцту, аби, знайшовши спосіб зв’язати їх докупи, вирушити на них у море. Звісно, тоді, коли звідси поїде Барро. Втілити цей задум нелегко, бо треба буде за одну ніч украсти бочки, доставити їх до моря так, щоб ніхто цього не почув і не побачив, і скріпити їх докупи линвою. Це може вдатися тільки дощової і вітряної ночі. Але вітер і дощ ускладнять спуск плоту на море, яке неодмінно вируватиме.
Отже, Карбоньєрі куховарить. Начальник кухні дає йому приготувати на завтра, на неділю, трьох кролів. Карбоньєрі, оббілувавши їх, одного передає братові на пристань, а двох нам. Потім забиває трьох котів і готує фатальне рагу.
На його нещастя, наступного дня лікар, якого запросили на цей обід, куштує кролика й каже:
— Пане Філідорі, вітаю вас за вашу страву, це чудовий кіт.
— Не глузуйте з мене, лікарю, ми їмо трьох чудових кроликів.
— Ні, — відказав лікар, затявшись, мов віслюк, — це кіт. Бачите ребра, які я щойно обгриз? Вони пласкі, а в кроликів ребра круглі. Тож тут неможливо помилитися: ми їмо котів.
— Ох, чорт забирай! — скрикнув корсіканець. — Я з їв кота! — І він біжить на кухню, прикладає револьвера під ніс Матьє й каже: — Марно ти такий самий наполеонець, як і я. Я зараз тебе порішу за те, що ти нагодував мене котом.
Його очі схожі на очі божевільного, і Карбоньєрі, не знаючи, як це спливло, каже йому:
— Якщо ви називаєте котами те, що самі мені дали, то я в цьому не винен.
— Я дав тобі кроликів.
— Ну я й приготував кроликів. Погляньте, їхні шкурки й голови ще тут.
Спантеличений наглядач дивиться на кролячі шкурки й голови.
— Невже лікар не знає, що він каже?
— Це вам лікар сказав? — перепитує Карбоньєрі, зітхнувши. — Він жартує з вас. Скажіть йому, що так не жартують.
Заспокоївшись, Філідорі повертається до їдальні й каже лікареві:
— Говоріть, говоріть, лікарю, скільки собі хочете. Пласкі чи круглі ваші ребра, я певен, що з’їв кролика. Я допіру бачив їхні три шкурки й три голови.
Матьє вийшов живим з цієї халепи. Але за кілька днів вирішив піти з куховарів.
.. Наближається час, коли я зможу діяти. Ще кілька тижнів — і Барро поїде звідси. Вчора я провідав його опасисту дружину, яка завдяки риб’ячій юшці та свіжим овочам помітно схудла. Ця славна жінка завела мене до свого дому й подарувала пляшку хінної настоянки. Вся вітальня в них заставлена валізами. Сім’я Барро готується до від’їзду. «Комендантка», як її тут усі називають, сказала:
— Вже й не знаю, Метелику, як вам віддячити за увагу до мене в ці останні місяці. Адже навіть у ті дні, коли риба ловилася не дуже добре, ви віддавали мені все, що мали. Щире вам спасибі за це. Завдяки вам я схудла на чотирнадцять кілограмів і почуваю себе краще. Що я можу зробити для вас?
— Те, що я попрошу, пані, зробити вам буде нелегко. Дістаньте мені компас. Невеличкий добрий компас.
— Завдання це не таке вже й важке, особливо коли йдеться про вас, Метелику. Хоча за три тижні я можу й не встигнути.
За тиждень до свого від’їзду ця благородна жінка, розчарована тим, що не змогла дістати добрий компас, сіла на корабель і попливла до Кайєнни. Через чотири дні вона повернулася з чудовим протимагнітним компасом.
Сьогодні вранці Барро та його дружина поїхали з островів. Учора комендант передав командування одному офіцерові родом з Тунісу, в якого таке саме звання. Прізвище його Пруйє. Вже маємо добру новину: новий комендант залишив Дега на посаді головного бухгалтера. Це дуже важливо для всіх, особливо для мене. Своєю промовою, виголошеною перед вишикуваними на подвір’ї каторжанами, новий комендант справив враження людини енергійної і розумної.
— Відсьогодні островами Салю командуватиму я, — сказав Пруйє. — Я переконався, що методи роботи мого попередника давали добрі плоди, й не бачу підстави запроваджувати щось нове. Отож я не збираюся змінювати ваше життя, якщо своєю поведінкою ви не змусите мене до цього.
З цілком зрозумілою радістю я дивився, як сідали на корабель колишній комендант і його дружина. П’ять місяців вимушеного чекання минули для мене на диво швидко. Ця облудна свобода, яку мають на островах майже всі каторжани, карти, риболовля, розмови, нові знайомства, сварки, бійки відвертають їхню увагу й не дають знудитися.
Але мене ця атмосфера не засмоктує. Щоразу, заводячи з кимось дружбу, я запитую себе: «Чи згодиться він утікати зі мною? Чи допоможе мені чим-небудь, якщо сам не схоче втікати?»
Я живу тільки цим: утекти. Втекти самому чи з кимось ще — байдуже, аби лиш утекти. Це невідчепна ідея, про яку я нікому не розповідаю — так мені радив Жан Кастеллі, — але яка не покидає мене. І я неодмінно її здійсню. Я втечу.
ОСТРОВИ САЛЮ
Пліт у могилі
За п'ять місяців я вивчив на острові всі куточки. І тепер дійшов висновку, що садок біля кладовища, де працював мій друг Карбоньєрі (він там уже не працює), — найнадійніше місце, де можна збити пліт. Тож я прошу Карбоньєрі знову піти на роботу в той садок. Він згоджується. Дега допомагає йому повернутися на колишнє місце.
Сьогодні вранці я, проходячи з чималою низкою барабульок повз будинок нового коменданта, чую голос молодого каторжанина, «родинного служника», який каже:
— Це він, пані комендантко, щодня носив рибу пані Барро.
Молода вродлива чорнявка, схожа на алжірку, із засмаглою шкірою перепитує:
— То це і є Метелик? — Тоді звертається до мене: — Панні Барро пригощала мене прекрасними лангустами, яких ви наловили. Заходьте до нас. Вип’єте склянку вина, з’їсте шматочок козячого сиру — я одержала його з Франції…
— Ні, пані, дякую.
— Чому? Адже ви заходили до пані Барро, чому ж не хочете зайти до мене?
— Річ у тім, що заходити до неї мені дозволяв її чоловік.
— Метелику, мій чоловік командує в таборі, а в нашому домі командую я. Заходьте, не бійтесь.
Я відчуваю, що з боку цієї гарненької, але свавільної чорнявки можна сподіватися або великої користі, або великої небезпеки. Заходжу.
В їдальні вона ставить переді мною на стіл тарілку з копченою шинкою та сиром. А сама безцеремонно сідає навпроти, наливає мені вина, потім кави, ще й чудового ямайського рому.
— Метелику, — каже чорнявка, — пані Барро, хоч перед від’їздом вона була й дуже заклопотана, встигла розповісти мені про вас. Я знаю, що вона була єдина жінка на островах, якій ви носили рибу. Сподіваюся, ви виявите таку саму люб’язність і мені.
— Річ у тім, що вона була хвора, а ви, як я бачу, почуваєте себе добре.
— Я не вмію кривити душею, Метелику. Так, я почуваю себе добре, але я виросла в морському порту й дуже люблю рибу. Я родом з Орана. Я знаю, що ви не продаєте риби, і це дуже прикро.
Одне слово, ми домовились, що я таки приноситиму їй рибу. Потім я дав їй три кілограми барабульок та шість кілограмів лангустів і закурив сигарету. Цієї хвилини прийшов комендант. Побачивши мене, він кинув дружині:
— Я ж тобі казав, Жюльєтто, що, крім служника, жоден засланець не повинен переступати поріг нашого дому.
Я підвівся, але чорнявка сказала:
— Сидіть. Цього засланця відрекомендувала мені перед від’їздом сама пані Барро. Тож не хвилюйся. Ніхто, крім нього, сюди не заходитиме. До того ж він приноситиме рибу, коли вона буде нам потрібна.
— Гаразд, — відповів комендант. — Як вас звати?
Я хотів був підвестися й відповісти, але Жюльєтта поклала мені на плече руку й примусила мене сидіти.