Анри Шаррьер – Метелик (страница 64)

— З філе. Скільки я тобі винен? Дай рахунок, тепер нас на одного більше, тож почнемо рахувати по-новому.

Продавець біфштексів дістає записник і підраховує.

— За все разом — сто тридцять п’ять франків.

— На, візьми, а відсьогодні почнемо з нуля.

Коли чоловік іде, Гранде каже мені:

— У кого тут немає грошей, той здохне з голоду. Але можна викручуватися й мати їх завжди.

«Викручуватися» для каторжан — це добувати гроші. Табірний куховар продає у вигляді біфштексів м’ясо, яке призначається для в’язнів. Одержавши м’ясо, він ділить його майже навпіл. З одного шматка готує біфштекси, з другого — рагу або варить його. Частину біфштексів купують дружини наглядачів, а решту — каторжани, які мають гроші. Звісно, куховар віддає частину заробітку наглядачеві на кухні. Щоразу він несе свій товар спершу до корпусу А, цебто до нашого, де живе «особлива» група.

Отже, тут «викручуються» і куховар, який продає м’ясо та сало, і пекар, який продає хліб з нестандартного тіста й білі батони, що призначалися для наглядачів, — і м’ясник з м’ясарні, який теж продає м’ясо, і фельдшер, який торгує уколами, і бухгалтер, який бере хабарі за те, чи призначить вас на те або те місце, чи просто звільнить вас від важкої роботи, і садівник, який продає свіжі овочі та садовину, і каторжанин з лабораторії, який торгує наслідками аналізів і може навіть сфабрикувати дані про те, що ви нібито хворий на туберкульоз, проказу, ентерит тощо, і умільці обкрадати будинки наглядачів, які продають яйця, курей, марсельське мило, і «родинні служники» торгують з жінками будинків, де вони працюють, і приносять до корпусів усе, що їх попросиш: масло, згущене молоко, молочний порошок, консерви тунця й сардинок, сир і, звісно ж, вино та шоколад (тож у моєму «казані» завжди є пляшка «Рікару» й англійські або американські сигарети), і ті, хто має право рибалити й продає рибу та лангусти.

Найкраще «викручується», — щоправда, справа ця найне— безпечніша, — ведучий картярської гри. Як правило, в корпусі, в якому живе сто двадцять чоловік, ніколи не буває більше трьох-чотирьох ведучих. Той, хто вирішив перебрати на себе роль ведучого, підходить серед ночі до картярів і каже:

— Я хочу посісти місце ведучого гри.

— Ні, — відповідають йому картярі.

— Ви всі кажете «ні»?

— Всі.

— Що ж, тоді я вибираю ось цього, щоб посісти його місце.

Той, кого обрано, все розуміє. Він підводиться, виходить посеред зали, й обидва вони влаштовують дуель на ножах. Той, хто виграє дуель, посідає місце ведучого. Ведучі гри беруть п'ять відсотків з кожної виграної ставки.

Ігри в карти дають нагоду для багатьох інших каторжан у чомусь «викручуватися». З ігор користає і той каторжанин, який простеляє на долівку коци, і той, хто позичає стільчики гравцям, які не можуть сидіти на долівці схрестивши ноги, і продавець сигарет. Останній тримає на коці кілька коробок з-під сигар, наповнених французькими, англійськими та американськими сигаретами і навіть самотужки скрученими цигарками. Кожна сигарета має свою ціну, і гравець бере її сам, кладучи в коробку достоту стільки грошей, скільки вона коштує. Має свій зиск і той, хто готує гасову лампу й стежить, аби вона не чадила. Ці лампи зроблені з бляшанок від молока, в накривці яких пробито дірку і всилено в неї гніт, опущений у гас; за цим гнотом треба постійно доглядати, щоразу підстригаючи його. Для тих, хто не палить, є цукерки та тістечка, що їх спік інший каторжанин, який теж у свій спосіб «викручується». У кожному корпусі є один-два кавовари. Корпусний кавовар сидить на своєму місці, застеленому двома джутовими мішками, й цілу ніч тримає гарячою зварену по-арабському каву. Час від часу кавовар заходить до зали й пропонує в норвезьких котелках домашнього виготовлення гарячу каву або какао.

Нарешті, є тут свої ремісники. Це каторжани, які «викручуються» завдяки кустарному ремеслу. Дехто з них обробляє панцери черепах, що їх ловлять рибалки. Такий панцер з тринадцятьма плямами може важити до двох кілограмів. Ремісник робить з неї браслети, сережки, намисто, сигарнички, гребінці й щітки. Я навіть бачив справді чудову, виготовлену з білого панцеру шкатулку. Інші різьблять із шкаралущі кокосового горіха, буйволових рогів, ебеневого та місцевого дерева всіляких зміїв. А дехто захоплюється червонодеревним ремеслом і виготовляє різні предмети, використовуючи замість дерева інші матеріали. Наймайстерніші працюють з бронзою. Є тут і свої художники.

Трапляється й таке, коли об’єднуються багато талантів, щоб зробити якусь одну річ. Наприклад, рибалка ловить акулу. Він обробляє її роззявлену пащу з рівними, добре відшліфованими зубами. Червонодеревець виготовляє з гладенького дерева зменшену модель якоря, досить широку посередині, де можна щось намалювати. Тоді роззявлену пащу кріплять до цього якоря, на якому малюють острови Салю, оточені морем. Найчастіше сюжет буває такий: на картині видно косу острова Руайяль, фарватер і острів Сен-Жозеф. На голубе море призахідне небо відкидає всі свої зблиски. На воді корабель, на якому стоять голі до пояса шість каторжан, тримаючи вертикально весла, а позад них — три охоронці з автоматами в руках. На носі корабля двоє людей підіймають домовину, з якої випадає загорнуте в мішок від борошна тіло мертвого каторжанина. Над водою поспливали акули, що чекають із роззявленими пащами на це тіло. Внизу праворуч стоїть напис: «Похорони на Руайялі» — і дата.

Всі ці вироби продаються сім’ям наглядачів. Найкращі з них оплачуються наперед і виготовляються на замовлення. Решта збувається командам кораблів, що заходять на острови. Продажем цих речей займаються веслярі.

Є тут і свої жартівники, які беруть старий погнутий кухоль і гравірують на ньому такі слова: «Цей кухоль належав Дрейфусу. Острів Дьябль»— і дата. Те саме вони проробляють з ложками та котелками. А бретонські моряки клюють на будь-який предмет, на якому написано ім’я «Сезенек».

Ця постійна торгівля сприяє проникненню великої суми грошей на острови, а наглядачі зацікавлені в цьому. Займаючись різними махінаціями, каторжани легше дають собою маніпулювати й звикають до нового життя.

Педерастія тут набирає офіційного характеру. Всі аж до самого коменданта знають: такий-то є жінкою такого-то, і коли одного відсилають на інший, острів, то намагаються зробити все для того, аби і другого якнайшвидше переправити туди, якщо не додумалися зразу ж відіслати обох.

З-поміж усіх цих людей не набереться й трьох із кожної сотні, які намагалися б утекти з островів. Навіть серед засуджених на довічну каторгу. Єдиний спосіб досягти мети — це будь-що домогтися повернення на Велику Землю, тобто до Сен-Лорана, Куру чи Кайєнни. Але туди повертають тільки засланців, засуджених на певний термін. Хто дістав довічну каторгу, той може вибратися звідси аж тоді, як когось уб’є. Бо вбивцю відсилають до Сен-Ло— рана, а там віддають під суд. Але щоб туди потрапити, треба зізнатися в убивстві, ризикуючи дістати п’ять років дисциплінарної в’язниці. А де певність, що коротким перебуванням у Сен-Лорані — щонайбільше три місяці — пощастить скористався для втечі?

Можна також вимагати повернення на Велику Землю, якщо маєш якусь недугу. Скажімо, коли в каторжанина знаходять сухоти, його перевозять до табору для сухотників, названого «Новим табором», — це за вісімдесят кілометрів від Сен-Лорана.

Можна стимулювати захворювання на проказу або хронічний дизентерійний ентерит. Зробити це досить легко, але тут є страшна небезпека: тебе поселять на два роки до окремого флігеля разом із тяжкохворими. І тоді, прикинувшись прокаженим, і справді підхопиш проказу або, мавши доти міцні, як дзвін, легені, вийдеш із лікарні сухотним. Що ж до дизентерії, то нею заразитися ще легше.

Отже, я поселився в корпусі А із ста двадцятьма іншими каторжанами. Треба вчитися жити в цій громаді, де вас швидко зарахують до певної категорії. Передусім слід усім дати зрозуміти, що на вас не можна напасти, не наразив— шись на небезпеку. Нагнавши на інших страху, треба викликати пошану до себе своєю поведінкою з наглядачами, не згоджуватися обіймати деякі посади серед каторжан, відмовлятися від певних нарядів, ніколи не визнавати авторитету тюремників, не виконувати, навіть ідучи на інциденти, наказів жодного охоронця. Той, хто грав у карти цілу ніч, навіть не виходить на ранкову перекличку. В таких випадках старший по бараку (тут корпус називають «бараком») кричить: «Лежить хворий». У двох інших «бараках» наглядачі іноді зганяють з ліжка «хворого» й примушують іти на перекличку. Але ніколи цього не роблять у корпусі, де живуть недисципліновані. Одне слово, наші наглядачі прагнуть єдиного: аби серед цих каторжан панував відносний спокій.

Мій друг Гранде, з яким я в одному «казані», — три— дцятип’ятирічний марселець. Це височенний і худий, як тріска, але досить дужий чоловік. Ми потоваришували з ним іще у Франції. Ходили один до одного в гості у Тулоні, Марселі й Парижі. Він прославився вмінням відмикати сейфи. Людина він добра, але, мабуть, вельми небезпечна.

Сьогодні в цій величезній залі я залишився майже на самоті. Черговий по бараку підмітає й розстеляє грубу полотняну підстилку на цементній долівці. Бачу, як один чоловік лагодить годинник, приклавши до лівого ока якусь дерев'яну трубочку. Над його гамаком висить дошка, на яку почеплено зо три десятки годинників. У цього чоловіка, якому на вигляд не більше тридцяти років, зовсім посивіле волосся. Я підходжу до нього й дивлюсь, як він працює, а тоді намагаюсь зав’язати розмову. Він навіть не підводить голови й не промовляє ні слова. Я покидаю його, трохи роздосадуваний виходжу на подвір’я і йду посидіти в пральні. Застаю тут Тіті Белота, який тренується грати новісінькими картами. Його спритні пальці небачено швидко розкладають і згортають тридцять дві карти. Не перестаючи працювати своїми руками штукаря, він питає мене: