Анри Шаррьер – Метелик (страница 63)

Я даю двісті франків на збереження Матюретові. Парижанин Дюпон каже мені:

— Ми граємо за англійськими правилами — без джокера. Знаєш?

— Так.

— Тоді роздавай карти.

Швидкість, з якою грають ці люди, неймовірна. В цій грі подвоювати ставку треба вмить, інакше ведучий гри кричить: «Ставку подвоєно пізно», — і ти лишаєшся з носом. Тут я відкриваю для себе новий прошарок каторжан-картярів. Вони живуть з карт, для карт і картами. Їх цікавить тільки гра в карти. Вони забувають про все: ким вони були, на скільки їх покарано, що можна зробити, аби змінити своє життя. Їх не цікавить, хто їхній партнер у грі — хвацький чолов’яга чи ні, їм аби тільки грати.

Ми грали цілу ніч. Я виграв тисячу франків. Скінчивши грати, я йду до свого ліжка, коли до мене підходить Поло й просить мене позичити йому сто франків, бо він ще хоче пограти в белот. Йому потрібно мати двісті франків, а він має лише сто.

— На, візьми триста. Якщо виграєш, половина моя, — кажу я йому.

— Дякую, Метелику. Я чув, що ти добра людина. Будемо друзями.

Він простягає мені руку й звеселілий іде од мене.

Вранці Клузйо і справді помер. Учора ввечері, на кілька хвилин опритомнівши, він сказав Шаталю, щоб той більше не давав йому морфію.

— Я хочу померти при свідомості, сидячи на ліжку і щоб біля мене були друзі.

Він дуже не хотів, щоб його переводили до окремої палати, але Шаталь наполіг, і наш товариш сконав у нас на руках. Я закрив йому очі. В Матюрета від болю аж перекривилося обличчя.

— Наш супутник у такій прекрасній мандрівці залишив нас. Його тіло кинули акулам.

Коли я почув слова: «Його тіло кинули акулам», — у мене мороз пішов поза шкірою. І справді, на островах нема кладовища для каторжан. Коли помирає каторжанин, його тіло після заходу сонця кидають у море між островами Сен-Жозеф та Руайяль, де повно акул.

Після смерті товариша лікарня стає для мене нестерпною. Я переказую Дега, що позавтра маю намір вибратися звідси. Він надсилає мені записку: «Попроси Шаталя, щоб дав тобі два тижні відпочинку в таборі. Тоді ти матимеш час вибрати роботу собі до вподоби». Матюрет ще трохи побуде в лікарні. Може, Шаталь візьме його помічником фельдшера.

Коли я виходжу з лікарні, мене ведуть до адміністративного будинку в кабінет коменданта Барро:

— Метелику, — каже він, — перед тим, як відіслати вас до табору, я хотів би трохи поговорити з вами. В особі мого головного бухгалтера Луї Дега ви маєте тут щирого друга. Він запевняє, нібито надіслані з Франції примітки у вашій справі не відповідають дійсності, отож ви вважаєте себе невинним і, цілком закономірно, постійно бунтуєте. Сказати щиро, я з ним не зовсім згоден. Я хотів би знати, який настрій у вас тепер.

— Перш ніж відповісти на ваше запитання, пане коменданте, дозвольте запитати: а що то за примітки в моїй справі?

— Подивіться самі. — І він подає мені жовту картку, на якій написано таке:

«Анрі Шарр’єр, прозваний Метеликом, народився 16 листопада 1906 року в Ардеші, засуджений судом присяжних округу Сена за навмисне вбивство на довічну каторгу. Небезпечний з усіх поглядів. Тримати під пильним наглядом. Не використовувати на пільгових роботах.

Камська державна каторжна в'язниця. Засуджений невиправний. Здатний підбити в'язнів на бунт і очолити його. Тримати під постійним наглядом. Схильний до втечі з будь— якого місця ув’язнення.

Сен-Мартен-дю-Мароні. Вчинив жорстокий напад на трьох наглядачів та тюремника й утік з лікарні. Повернутий з Колумбії. Під час слідства поводився добре. Засуджений до дворічного ув’язнення.

Сен-жозефська в'язниця. Поводився добре до самого звільнення».

— Все це, любий Метелику, — каже комендант, коли я повертаю йому картку, — не дає підстав сподіватися, що з вами спокійно дослужиш до пенсії. Ви не хочете укласти зі мною одну угоду?

— Чом би й ні? Це залежатиме від того, яка угода.

— Ви чоловік рішучий і, незважаючи ні на що, все ж таки напевне спробуєте втекти з островів. Може, вам навіть пощастить. А мені лишається бути комендантом островів ще п’ять місяців. Ви знаєте, чого коштує комендантові одна така втеча? Звичайної річної платні. Тобто його позбавляють доплати за службу в колонії, переносять на півроку пізніше відпустку й скорочують її на три місяці. А якщо слідство визнає, що комендант виявив недбалість, то він може втратити й нашивку. Бачите, як усе це серйозно. Тож мені не хочеться замикати вас у «камері або в карцері через те, що ви схильні до втечі, і цим зарадити собі самому. Не хочеться вигадувати якихось причин для цього. Одне слово, я не хотів би вживати запобіжних заходів. А хотів би, щоб ви дали мені слово не робити спроб утекти звідси до мого від’їзду. П’ять місяців.

— Коменданте, даю вам слово честі, що я не втечу доти, доки ви будете тут. Звісно, якщо ви не затримаєтесь на островах понад півроку.

— Я від’їжджаю менш ніж через п’ять місяців, це вже напевне.

— Дуже добре. Спитайте в Дега, він вам скаже, що я вмію дотримувати слова.

— Я вірю вам.

— А за це я хочу дещо попросити у вас.

— Що саме?

— Щоб за ці п’ять місяців, поки я буду тут, я дістав роботу, з якої мав би певну вигоду пізніше. А може, навіть, завдяки цій роботі я переїхав би на інший острів.

— Гаразд, домовились. Але хай ця угода залишиться між нами.

— Звичайно, пане коменданте.

Він викликає Дега, і той переконує його, що моє місце не серед каторжан з доброю поведінкою, а в корпусі небезпечних, де живуть усі мої друзі. Мені повертають мій дорожній мішок з речами каторжанина, до яких комендант додає пошиті на острові білі штани й куртки.

Тож я з двома парами новісіньких білих штанів, трьома куртками й брилем із рисової соломи вирушаю в супроводі одного наглядача до табору. Щоб дістатися туди від адміністративного будинку, треба перетнути все плоскогір’я. Ми йдемо повз лікарню наглядачів, далі — попід муром заввишки метрів чотири, що оточує виправну в’язницю. Нарешті опиняємося перед головним входом з вивіскою: «Виправна в’язниця островів. Руайяльське відділення». Величезна дерев’яна брама розчинена навстіж. Заввишки вона, мабуть, метрів шість. Біля брами два сторожові пости з чотирма вартовими на кожному. На стільці сидить унтер-офіцер. Жодного карабіна, всі озброєні револьверами. Тут-таки я бачу п'ятьох чи шістьох тюремників-арабів.

Коли ступаю під дашок брами, виходять усі вартові.

— О, новенький, — каже з корсіканською вимовою їхній командир. — Та ще й який!

Тюремники квапляться обшукати мене, але унтер-офіцер спиняє їх:

— Не примушуйте чоловіка витрушувати всі його манатки. Заходь, Метелику. Ти, певне, маєш у спеціальному корпусі чимало друзів, які на тебе чекають. Мене звуть Софрані. Хай тобі щастить на островах!

— Дякую, начальнику.

І я входжу на широке подвір’я, де височать три великих будинки. Наглядач веде мене до одного з них. Над дверима напис: «Корпус А. Особлива група».

Перед широко відчиненими дверима наглядач гукає:

— Старший по корпусу!

З’являється старий каторжанин.

— Ось вам новенький, — каже наглядач і залишає мене.

Я ступаю до величезної зали, де живуть сто двадцять чоловік. Як і в бараці у Сен-Лорані, уздовж стін тягнуться залізні бруси. Між стіною та брусом туго натягнуто полотнища, що правлять за ліжка; їх тут називають «гамаками», хоч на гамаки ці полотнища зовсім не схожі. Щоправда, вони вельми зручні й досить чисті. Над кожним таким «гамаком» — дві дощані полиці, на які можна класти свої речі: на одну — білизну, на другу — харчі, казанок тощо. Між двома рядами «гамаків» тягнеться прохід завширшки метрів три — «коридор». У цьому корпусі каторжани живуть невеликими гуртиками, що їх тут називають «казаними». Такий «казан» іноді складається лише з двох чоловік, а іноді — й з десятьох. Двері корпусу на ніч закривають гратами.

Коли я ввійшов, з усіх боків збіглись одягнені в біле каторжани.

— Метелику, йди сюди!

— Ні, краще до нас!

Гранде бере мій мішок і каже:

— Він пристає до мого «казана».

Я ступаю слідом за ним. Хлопці туго натягують полотнище — тепер це буде моє ліжко.

— А ось тобі, друже, подушка з курячим пір’ям, — каже Гранде.

Я опиняюся серед друзів. Тут багато корсіканців і марсельців, кілька парижан, з якими я подружив ще у Франції та у в’язницях Санте й Консьєржері, а з деякими на кораблі. Побачивши їх тут, я здивовано запитую:

— Хіба ви не працюєте о цій порі дня?

Тоді всі зареготали.

— О, ти наслідуватимеш наш приклад! Ті, хто живе в цьому корпусі, працюють не більше години на день. А тоді біжать назад до корпусу.

Приймають мене справді тепло. Сподіваюся, цього тепла у них вистачить надовго. Але дуже скоро я помічаю таке, чого й не підозрював: незважаючи на те, що я вже кілька днів пролежав у лікарні, мені доводиться заново вчитися жити в гурті.

Вже першого дня я стаю свідком такого, про що досі й не подумав би. Заходить одягнений у біле чоловік з тацею, накритою білою серветкою, і кричить:

— Біфштекси, біфштекси! Хто бажає біфштексів?

Біля нас чоловік зупиняється, відгортає серветку й показує цілу гору біфштексів — як у м’ясній крамниці у Франції. Гранде, видно, постійний його клієнт, бо чоловік не питає, чи той бажає біфштекса, а лише цікавиться, скільки штук дати.

— П’ять.

— З філе чи з лопатки?