Анри Шаррьер – Метелик (страница 57)

Про те, що можна опустити нари, тут справді дають знати свистом. Потім чую грубий голос:

— Новачкам пояснюємо, що тепер можна, якщо хочете, опустити нари й лягти.

До моєї свідомості доходять лише слова «якщо хочете». Отож я й далі крокую. Настає вирішальна хвилина, й навряд чи варто лягати. Раз, два, три, чотири, п’ять — і я одразу набираю ритму маятника. Понуривши голову, заклавши руки за спину, я без упину сную туди-сюди, мов сновида. Ступаю п’ять кроків і навіть не бачу стіни, тільки легенько черкаю по ній, коли обертаюсь, а тоді знов продовжую цей свій марафонський біг, і не має він ні фінішу, ні наперед визначеного часу, коли повинен скінчитись.

А й справді, Метелику, ця «Людожерка» — зовсім не жарт! Щоразу, коли на стіну камери падає тінь наглядача, на душі стає гнітюче й тяжко. Задираєш голову, дивишся на той місток, і тобі стає ще осоружніше: відчуваєш себе леопардом у ямі, якого згори роздивляється мисливець. Враження жахливе, і ще багато місяців ти не зможеш до цього звикнути.

Рік — це триста шістдесят п’ять днів, два роки — сімсот тридцять, якщо один із них не високосний. Подумавши про це, я всміхаюся. Ти ж знаєш, Метелику: сімсот тридцять днів і сімсот тридцять один день — це те саме. Чому ж те саме? Ні, це зовсім різні речі. Зайвий день — то зайвих двадцять чотири години. А двадцять чотири години — чималий час. Ті сімсот тридцять днів можуть виявитись довшими на цілі двадцять чотири години. А скільки годин складають усі ті дні? Чи я підрахую це усно? А чом би й ні? Це неважко. Спробую. Сто днів — це дві тисячі чотириста годин. Помноживши це число на сім, матиму шістнадцять тисяч вісімсот годин і додам тридцять днів, які складають сімсот двадцять годин. Одне слово, додавши до шістнадцяти тисяч восьмисот сімсот двадцять, матиму, якщо не помиляюся, сімнадцять тисяч п’ятсот двадцять годин. Отже, любий пане Метелику, вам належить згаяти в цій клітці для хижих звірів сімнадцять тисяч п'ятсот двадцять годин. Скільки ж хвилин я вже провів тут? Та хвилини не викликають у мене ніякої цікавості, години — це так, а хвилини? Не будемо перебільшувати. А чом би не зацікавитися секундами? Має це значення чи ні, але не це мене цікавить. А те, що ці години, ці хвилини треба буде чимось заповнити, перебуваючи наодинці із самим собою! Хто ж сидить у камерах праворуч, ліворуч і ззаду? Ті троє, якщо вони там є, теж, мабуть, запитують себе: «А хто ж зайняв камеру номер двісті тридцять Чотири?»

Чути глухий звук — ніби щось упало до моєї камери. Що то може бути? Невже мій сусіда ухитрився щось кинути мені через грати? Я намагаюсь розгледіти, що воно таке. Невиразно бачу якусь довгасту річ. У ту мить, коли я хочу її підняти, вона починає ворушитись — я аж сахаюсь — і швидко повзе до стіни. Там зупиняється, завмирає, а тоді лізе на стіну, однак невдовзі знову сповзає на землю. Стіна досить гладенька, і ця істота не може як слід ухопитися за неї лапками. Я тричі даю їй змогу видертися на стіну, та коли вона сповзає вниз учетверте, розчавлюю її ногою. Під капцем відчувається щось м’яке. Що ж воно таке? Я вклякаю на коліна й розглядаю зблизька. Нарешті мені вдається роздивитись: це величезна стонога завдовжки сантиметрів двадцять і завтовшки з два великі пальці. Мені стає так гидко, що я навіть не піднімаю її і не викидаю в парашу. Просто підсовую її ногою під нари. Завтра вдень побачу, що з нею робити. Я ще встигну надивитися на цих стоніг — вони падають з даху. Я ще навчусь, лежачи на нарах, дозволяти їм повзати по своєму голому тілу. Ще матиму змогу переконатися, якого болю коштує тактична помилка щодо стоноги, коли вона повзе по тобі. Укус цієї бридкої істоти викликає страшну гарячку на цілий день і жахливий біль годин на шість.

У всякому разі, тепер у мене буде розвага. Коли впаде така стонога, я, якщо не спатиму, візьму віника й добряче позбиткуюсь над нею або ж бавитимусь, даючи їй змогу сховатися, а тоді шукаючи її.

Раз, два, три, чотири, п’ять… Мертва тиша. Невже тут ніхто не хропе? І не кашляє? Адже тут страшна задуха.

І це вночі! А що буде вдень? Мені судилося жити із стоногами. Коли карцер у Санта-Марті затоплювала вода, вона приносила їх туди силу-силенну; ті стоноги були набагато дрібніші, але це все ж таки одне поріддя. У Санта-Марті нас затоплювало щодня, це правда, одначе ми мали змогу розмовляти, чули співи й крики, белькотіння божевільних. Там було інакше. Якби мені дали вибирати, я вибрав би Санта-Марту. Але в твоїх словах нема логіки, Метелику! Там усі одностайно твердили, що в тому карцері людина може витримати щонайбільше півроку. А тут багато хто витримує чотири-п’ять років або й більше. Але — одна річ, коли людей засуджують на такі довгі терміни, й зовсім інша — як вони їх витримують. Скільки тут буває самогубств? Та я навіть не бачу, як тут можна накласти на себе руки. Зрештою, спосіб якось знайдеться. Хоч це й нелегко, але можна, скажімо, повіситися. Зсукуєш із штанів вірьовку, прив’язуєш до одного кінця віник, потім стаєш на нари й просуваєш кінець із віником крізь грати. Якщо робитимеш це біля стіни під навісним містком, то наглядач навряд чи помітить вірьовку. І саме тоді, коли він відійде, ти повиснеш у повітрі. А коли наглядач повернеться, ти вже віддаси Богові душу. А втім, він, певне, не дуже квапитиметься бігти вниз, відмикати камеру й виймати тебе із зашморгу. Та й відчинити камеру він не має права. Адже на дверях написано: «Без розпорядження начальства двері не відчиняти!» Тож боятися нічого тому, хто схоче накласти на себе руки, часу вистачить, поки його «за розпорядженням начальства» виймуть із зашморгу.

Я описую все це, що, може, не дуже зворушує й цікавить людей, яким до вподоби дія й різні зіткнення. Вони можуть перегорнути сторінки, які їм видадуться нудними. Одначе мені здається, я повинен якнайдокладніше розповісти про ці свої перші враження, перші думки, що опосіли мене, коли я потрапив до своєї нової камери, про свою реакцію в перші години перебування в цій могилі.

Я ходжу дуже довго. Потім чую в темряві якийсь шепіт: то міняються вартові. Перший був високий і худий, а цей — низенький і товстий. Він човгає капцями. Це його човгання чути ще за дві камери до моєї. Його товариш ходив тихіше. Я все ще не лягаю. Мабуть, уже пізно. Котра година? Завтра я навчуся вимірювати час. Щодня віконечко в дверях має відчинятися чотири рази, і по ньому я зможу приблизно визначати час. А вночі, знаючи, о котрій міняються перший раз вартові й по скільки годин вони чергують, я зможу ділити час на ці зміни — перша, друга, третя…

Раз, два, три, чотири, п’ять… Я мимоволі знову починаю свою нескінченну прогулянку, а стомившись, легко поринаю в спогади. Звісно, сутінь у камері за контрастом навіює мені спогади про пекуче сонце, під яким я сиджу на березі зі своїм плем’ям. Ось човен, з якого Лалі пірнає по скойки, погойдується на незрівнянному зелено-опаловому морі за двісті метрів від мене. Я гребуся ногами в піску. Зораїма приносить мені спечену на вогні велику рибину, дбайливо загорнуту в банановий листок, щоб вона не охолола. Я їм, природно, пальцями, а вона сидить переді мною, схрестивши ноги, і дивиться на мене. Їй приємно бачити, як легко відриваються великі шматки риби, й читати на моєму обличчі те задоволення, з яким я ласую цією смакотою.

Я більше не в камері. Навіть забув про дисциплінарну в’язницю, про острів Сен-Жозеф, взагалі про острови Салю. Я качаюся в піску й чищу руки, натираючи їх таким тонким, наче борошно, коралом. Потім іду до моря полоскати рот чистою й водночас солоною водою. Набираю води в пригорщі й хлк» паю собі на обличчя. Коли ж проводжу долонею по потилиці, помічаю, що в мене вже відросла чуприна. Треба буде попросити Лалі, аби вона поголила мені шию. Цілу ніч проводжу зі своїм плем’ям. Розв’язую на Зораїмі стегенну пов’язку й просто на піску, під пекучим сонцем, беру її. Вона закохано стогне, як це вона любить робити, коли відчуває утіху. Може, вітерець доносить цю музику кохання до Лалі. В усякому разі. Лалі не може не бачити нас, не розгледіти, як ми із Зораїмою пригорнулися одне до одного, вона надто близько від нас, щоб не помітити, що ми кохаємося. Справді, вона, мабуть, бачить нас, бо човен повертається до берега. Лалі, всміхаючись, ступає на пісок. Ще в човні вона розплела свої коси й розчесала довгими пальцями мокре волосся, яке почало сохнути на вітрі й сонці цього спекотного дня. Я підходжу до неї. Лалі обвиває правицею мій стан і тягне мене до нашої хижки. І всю дорогу вона дає мені зрозуміти: «А я, а я?» Коли ми заходимо до хижки, вона повалює мене на гамак, що, складений, лежить на долівці, і я забуваю, що довкола нас існує світ. Зораїма дівчина розумна, вона зайде сюди тільки тоді, коли ми, за її підрахунками, скінчимо кохатися. І справді, вона заходить, коли ми, наситившись коханням, ще лежимо голі на гамаку. Зораїма сідає біля нас і починає попліскувати по щоках сестру, мовби промовляючи до неї: «Ненаситна!» Потім сором’язливо, сповненими цнотливості рухами зав’язує на мені й на Лалі стегенні пов’язки.

Цілу ніч я провів подумки серед гуахірів. Ні на хвильку не склепив очей. Навіть не ліг на нари, щоб, зажмурившись, пригадати колишнє своє життя. Отак ходячи безперестану, мовби загіпнотизований, я мимоволі знову перенісся в той напрочуд гарний день, який прожив ось уже близько півроку тому.