Анри Шаррьер – Метелик (страница 59)

Ні ти, нелюдяний прокуроре, ні ви, поліцейські із сумнівною порядністю, ні ти, жалюгідний Полене, який купив собі волю лжесвідченням, ні дванадцять нікчемних шкарбунів-засідателів, які підтримали прокурора та його метод тлумачити факти, ні наглядачі з дисциплінарної в’язниці, гідні служники «Людожерки», ніхто, абсолютно ніхто і ніщо, навіть грубезні стіни й відстань, яка відділяє цей загублений в Атлантичному океані острів від мого дому, — не перешкодять мені вирушити в свої рожеві, забарвлені щастям подорожі, коли я подумки злітаю на зорі.

Я помилявся, говорячи, що ділю час тільки на години. Інколи доводиться ділити його й на хвилини. Скажімо, десь за годину по тому, як роздадуть каву й хліб, починають випорожнювати параші. У своїй порожній я знаходжу кокосовий горіх, п’ять сигарет і написану фосфоресцентним чорнилом записку. Не завжди, але часто в цей час я лічу хвилини. Робити це неважко, бо на один мій крок іде секунда, і через кожні п’ять кроків я, повертаючись, відраховую п’ять секунд. Дванадцять таких переходів — і минає хвилина. Не подумайте, нібито мене бере нетерплячка дізнатися, чи дістану я кокосовий горіх, від якого тут залежить моє здоров’я й життя, та сигарети, що їх я з насолодою курю в цій могилі десять разів на добу (кожну сигарету я закурюю двічі). Коли починають роздавати каву, мене охоплює незвичайна тривога: я боюся — хоч і без особливих на те підстав, — щоб не сталося лиха з людьми, які щоразу йдуть на ризик і так щедро допомагають мені. Отож я напружено чекаю і відчуваю полегкість аж тоді, коли бачу горіх. Його передали, отже, з ними все гаразд.

Повільно, дуже повільно минають години, дні, тижні, місяці. Ось уже майже рік я тут. Точніше, вже одинадцять місяців і двадцять днів я не говорив ні з ким більше сорока секунд, і то уривками слів, що нагадує скоріше бурчання, ніж розмову. І все ж таки іноді щастить перемовитися з кимось уголос.

Я застудився й почав дуже кашляти. Подумавши, що мене поведуть до лікаря, я прикинувся хворим.

Приходить лікар. На превеликий мій подив, відчиняється віконце, і в ньому з'являється голова.

— Що з вами? У вас щось болить? Застудили бронхи? Поверніться. Покашляйте.

Невже це жарт? Ба ні, так воно й є. Лікар колоніальних військ оглядає мене через віконце! Я стою за крок від дверей, а він, наставивши вухо до отвору, каже мені повернутись так і сяк і вислуховує мене. Потім мовить:

— Дайте руки.

Я вже збираюся машинально висунути руки у віконце, але похоплююсь і з пошани до самого себе відповідаю цьому дивному лікареві:

— Дякую, докторе, не турбуйтеся. Все гаразд.

У мене вистачає мужності дати йому зрозуміти, що я не сприймаю його обстеження серйозно.

— Як хочеш, — цінично кидає лікар і йде геть. І добре, а то б я не витримав і обурився.

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Я все ходжу, ходжу, невтомно й без упину, а сьогодні навіть із люттю, і ноги в мене напружені, а не розслаблені, як звичайно. Таке враження, ніби після всього, що сталося, мені хочеться щось розтоптати. Але що тут розтопчеш? Адже під ногами в мене цемент. Ба ні, все ж таки я топчу багато чого. Я топчу слабкодухість цього лікаря, який на догоду адміністрації «обстежує» в’язнів через віконце. Топчу байдужість одного класу людей до страждань і болю іншого класу. Топчу обмеженість французів, їхнє небажання знати, куди кожні два роки відправляють із Сен-Мартен-де-Ре на кораблі людей і як із ними потім поводяться. Я топчу журналістів із відділів судової хроніки, які, настрочивши кілька статей про правопорушника, потім навіть не подумають, чи він живий. Топчу католицьких священиків, які знають, що коїться на французьких каторгах, і мовчать. Топчу судочинство, яке перетворюється на змагання з красномовства між тим, хто звинувачує, і тим, хто захищає. Топчу Лігу прав людини й громадянина, яка не зважується заявити: «Пора зупинити цю невидиму гільйотину, геть колективний садизм офіційних представників!» Я топчу все це тому, що жодна організація, жодне товариство не запитають у відповідальних осіб цієї системи, як і чому на «шляху занепаду» кожні два роки зникають вісімдесят відсотків людей, що потрапляють до їхніх рук. Я топчу офіційну статистику про смертність — це самогубства, фізичне виснаження, тривале недоїдання, цинга, сухоти, буйне божевілля, недоумство. Що я ще топчу? Не знаю. В усякому разі, після того, що сталося, я вже не можу ходити нормально, я тільки топчу, топчу, топчу…

Раз, два, три, чотири, п'ять… Повільно спливає час, стомлюючи мене й погамовуючи моє німе обурення.

Ще десять днів — і мине половина терміну, який мені належить сидіти в цій в’язниці. Справжній ювілей, і його варто відзначити, адже, крім сильного грипу, я тут навіть ні на що не хворів. Я не схибнувся й не збираюсь схибнутися. І цілком певен, що й через рік, який невдовзі почнеться, вийду з в’язниці живий і душевно здоровий.

Мене будять приглушені голоси. Я чую таку розмову:

— Він уже захолов, пане Дюран. Як це ви не побачили його раніше?

— Не знаю, начальнику. Він повісився під самим містком, і я, хоч скільки тут ходив, не помічав його.

— Тепер це, правда, не має значення, але все ж таки зізнайтеся: не може ж бути, щоб ви його не бачили.

Мій сусіда з камери ліворуч наклав на себе руки. Його виносять. Все зроблено згідно із суворими правилами: двері відімкнуто й замкнуто в присутності «високого начальства» — коменданта в’язниці, голос якого я впізнав. За останні два з половиною місяці це вже п’ятий в’язень укоротив собі віку. І все це — в сусідніх з моєю камерах.

Настає день ювілею. Я знаходжу в параші бляшанку згущеного молока. Мої друзі з глузду з’їхали. Вони дорого заплатили, добуваючи цю бляшанку, й дуже ризикували, передаючи її мені. Отже, сьогодні я відзначаю свій тріумф над зрадливістю долі. Однак я обіцяю собі не витати в небесах. Я у в'язниці. Минув рік відтоді, як мене замкнули в цій камері, і я почуваюся здатним, якщо трапиться нагода, хоч завтра здійснити втечу. Це позитивний підсумок, і я ним пишаюсь.

Пополудні — річ незвичайна — підмітальник передає мені записку від друзів: «Тримайся. Тобі залишився ще рік. Ми знаємо, що ти при здоров’ї. У нас усе гаразд. Обіймаємо тебе. Луї, Іньяс. Якщо зможеш, одразу черкни кілька слів і передай чоловіком, який приніс тобі цю записку».

На клаптику чистого паперу, який лежав у записці, я пишу: «Дякую за все. Я здоровий і сподіваюся бути таким завдяки вам і через рік. Напишіть, як там Клузйо і Матюрет». Підмітальник, справді, знову підходить до моїх дверей і шкрябає по них віником. Я швидко просуваю під двері свою записку, і вона одразу зникає. Цілий день і вечір я залишаюся на твердій землі, почуваючи себе так, як мені не раз хотілося себе почувати. Мине рік, і мене поселять на одному з островів. На Руайялі чи на Сен-Жозефі? Там я до очманіння розмовлятиму, куритиму й виношуватиму плани майбутньої втечі.

Назавтра я з вірою в долю починаю перший день із тих трьохсот шістдесяти п'яти, що їх мені лишилося відсидіти. Я не помиляюсь: вісім наступних місяців доля не зраджує мене. А на дев'ятому все йде шкереберть. Одного ранку каторжанина, який передає мені кокоси, застукують на гарячому саме тієї миті, коли він штовхає на місце парашу, поклавши в неї горіх і п'ять сигарет.

Інцидент настільки серйозний, що наглядачі на кілька хвилин забувають про правило загальної тиші. Чути, як вони лупцюють прибиральника. Потім лунає хрип до смерті побитої людини. Відчиняється віконце в моїх дверях, і вартовий із побагровілою пикою кричить мені:

— Ну, постривай!

— Я до твоїх послуг, бевзю! — відповідаю я йому, шаленіючи, що вони так жорстоко побили того бідолаху.

Це відбувається о сьомій годині. І аж об одинадцятій до мене приходить делегація на чолі із заступником коменданта в'язниці. Відчиняються двері, які зачинилися за мною двадцять місяців тому і відтоді вже не відчинялися. Я стою у глибині камери з кухлем у руці, готовий захищатися; устряти в бійку я вирішив з двох причин: по-перше, щоб помститися наглядачам, які однаково відлупцюють мене, і, по-друге, щоб вони якнайшвидше мене оглушили. Але все обертається не так.

— В'язню, виходьте.

— Якщо ви хочете мене бити, то знайте: я боронитимусь. Я не збираюсь виходити, щоб ви накинулися з усіх боків. Мені тут легше дати в зуби кожному, хто зачепить мене.

— Шарр'єр, ми не маємо наміру бити вас.

— Хто мені це гарантує?

— Я, заступник коменданта в'язниці.

— Даєте слово?

— Ви даремно ображаєте мене. Обіцяю, що вас ніхто не битиме. Виходьте.

Кухля з руки не випускаю.

— Можете взяти його з собою, він вам однаково не знадобиться.

— Гаразд. — Я виходжу і в оточенні шістьох наглядачів та заступника коменданта йду коридором. На подвір'ї у мене паморочиться в голові, а яскраве світло не дає мені розплющити очі. Нарешті бачу будинок, де нас приймали. Тут зібралося ще з десяток наглядачів. Не Даючи волі рукам, вони ведуть мене до кабінету з написом на дверях «Адміністрація». На закривавленій підлозі лежить, стогнучи, якийсь чоловік. Годинник на стіні показує одинадцяту, і я думаю: «Вже чотири години вони катують цього сердегу». Комендант сидить за столом, поряд з ним сідає і його заступник.