Анри Шаррьер – Метелик (страница 56)

Судно підпливає до Руайялю з південного боку, і острівця Дьябль нам уже не видно. Я тільки встигаю побачити на ньому величезну скелю, порослу кокосовими пальмами, а над морем — кілька будинків із жовтими стінами й закіптюженими дахами. Згодом я дізнаюся, що там живуть політичні засланці. Ми входимо в порт острова Руайяль, добре захищений від моря величезним молом. Мабуть, цей мол коштував життя багатьом каторжанам.

«Танон» дає три гудки й кидає якір за двісті п’ятдесят метрів від причалу. Цей бетонний причал дуже довгий і заввишки метрів три. Далі, паралельно до нього, тягнуться білі будинки. Я читаю чорні написи на їхніх стінах: «Пункт охорони», «Човнова служба», «Пекарня», «Адміністрація порту».

На причалі стоять каторжани й дивляться на наш корабель. Вони не в смугастому одязі, а в білих штанях і куртках. Белот пояснює мені, що той, хто має тут гроші, змиває з мішків від борошна написи й шиє з мішковини у кравців дуже м’яке й досить вишукане вбрання.

До «Танона» підпливає човен. Біля стерна — наглядач, ще двоє наглядачів з карабінами сидять біля бортів, а ззаду, коло стернового, стоять шість голих до пояса каторжан у білих штанях і гребуть величезними Веслами. Човен швидко долає відстань до корабля. За цим човном тягнеться на буксирі ще один, великий і порожній, схожий на рятувальну шлюпку. Обидва човни швартуються до «Танона». Спершу в порожній човен сходять начальники конвою і сідають на кормі. Потім на носі вмощуються двоє наглядачів з рушницями. Нам скидають з ніг ланцюги, але наручники залишають, і ми по двоє спускаємося в човен — десятеро з моєї групи й восьмеро з тієї, яка була на носі судна. І каторжани в білих штанях беруться за весла. Вони вернуться сюди ще раз і заберуть решту наших. На причалі ми шикуємося перед будинком з написом «Адміністрація порту» й чекаємо. Речей у жодного з нас нема. Засланці стоять за п’ять-десять метрів збоку й, не звертаючи уваги на наглядачів, голосно розмовляють з нами. Серед них чимало тих, хто разом зі мною плив на кораблі до Гвіани; вони тепло вітають мене. Корсіканці Сезарі й Ессарі, з якими я познайомився в Сен— Мартені, кажуть мені, що працюють у порту човнярами. Прибігає Шапар, якого я знав ще на волі у Франції. Анітрохи не остерігаючись наглядачів, він гукає до мене:

— Не хвилюйся, Метелику! Розраховуй на друзів, у в’язниці тобі нічого не бракуватиме! Скільки ти дістав?

— Два роки.

— Гаразд, вони швидко минуть. Повернешся до нас і побачиш, що тут не так уже й погано.

— Дякую, Шапар. А де Дега?

— Він став бухгалтером. Дивно, що він ще не прийшов сюди. Дега жалкуватиме, що не побачився з тобою.

З’являється Галгані й рушає до мене. Але на шляху йому стає охоронець. Та Галгані відтручує його і каже:

— Ви ж не завадите мені обняти мого брата!

Ми обіймаємось, і він каже:

— Покладись на мене! — Потім відступає на кілька кроків.

— Що ти робиш?

— Працюю на пошті. Мене призначили там начальником.

— Усе гаразд?

— Ще б пак!

З човна сходять решта в’язнів і приєднуються до нашого гурту. З нас знімають наручники. Белот, граф Жан Беракський Тсуще кілька незнайомців виходять зі строю. Всі вони мають речові мішки. Один наглядач каже їм:

— Ідіть до табору.

Кожен закидає на плече свій мішок, і вони рушають дорогою, яка веде схилом нагору.

В супроводі шістьох наглядачів приходить комендант островів. Починається перекличка. Комендант перебирає щойно привезених каторжан. Наші конвоїри відходять від нас.

— Де бухгалтер? — питає комендант.

— Ось іде, начальнику.

Я бачу, як разом з наглядачем до нас простує Дега в білій куртці з гудзиками; в кожного під пахвою велика книга. Потім вони викликають по одному каторжан і реєструють усіх наново.

— Ви, в’язень такий-то, що мали реєстраційний номер такий-то, тепер матимете реєстраційний номер засланця такий-то.

Коли настає моя черга, Дега обіймає мене, тоді ще раз і ще. Підходить комендант.

— Оце і є Метелик?

— Так, пане коменданте, — відповідає Дега.

— Поводьтесь у в’язниці добре. Два роки минуть швидко.

У в’язниці

Човен готовий. З дев’ятнадцяти в’язнів у нього сядуть десять. Мене теж називають серед цих десятьох. Але Дега холодно заперечує:

— Ні, він попливе з останньою ходкою.

Я торопію, почувши, як тут розмовляють каторжани. Дисципліни не відчувається, всі поводяться так, ніби їм начхати на наглядачів. Я заводжу розмову з Дега. Він уже знає все про мене й про мою втечу. Йому розповіли засланці, що були зі мною в Сен-Лорані. Дега не жаліє мене, тільки від щирого серця каже:

— Ти, хлопче, заслуговуєш кращої долі. Дарма, пощастить наступного разу.

Навіть не докидає: «Тримайся». Дега знає, що мужності мені не забракне.

— Я працюю тут головним бухгалтером і маю добрі стосунки з комендантом. Поводься у в’язниці як слід. Я передаватиму тобі тютюн і харчі. Матимеш усе, що треба.

— Метелику, в дорогу!

Настала й моя черга.

— До побачення! Дякую всім за теплі слова!

І я сідаю в човен. За двадцять хвилин ми причалюємо до острова Сен-Жозеф. Я помітив, що в човні на шістьох веслярів і десятьох в’язнів було лише троє озброєних наглядачів. Отже, захопити човен було б дуже просто. На Сен-Жозефі потрапляємо до приймального пункту, де нас зустрічають два коменданти: комендант острова й комендант в'язниці. Потім у супроводі наглядачів рушаємо дорогою, яка підіймається вгору до в’язниці. Ніде не видно жодного каторжанина. Нарешті входимо у велику залізну браму з написом угорі «Дисциплінарна в’язниця» й одразу ж усвідомлюємо, наскільки все це серйозно. За брамою й муром сховані невеличкий будинок з написом «Адміністрація-дирекція» та три корпуси — А, Б і В. Нас ведуть до дирекції, і ми опиняємось у холодній залі. Коли дев’ятнадцять чоловік вишиковуються в два ряди, комендант в’язниці каже:

— В’язні, ви, мабуть, уже й самі здогадалися, що в цьому домі відбувають покарання ті, хто вчинив правопорушення на каторзі. Тут не намагаються вас виправити. Ми знаємо, що це марна праця. Однак ми пробуємо вас загнуздати. Тут діє одне правило: не розкривати пельки. Всі повинні дотримуватися повної тиші. Якщо когось застануть за перестукуванням, його суворо покарають. Якщо ви захворієте не дуже серйозно, не викликайте лікаря. За невиправданий виклик у нас теж карають. От і все, що я хотів вам сказати. Ага, ще одне: в нас суворо забороняється курити. Наглядачі, розведіть їх по камерах. Шарр’єр, Клузйо й Матюрет не повинні бути в одному корпусі. Подбайте про це самі, пане Санторі.

За десять хвилин мене замикають у камері № 234 корпусу А, Клузйо потрапляє до корпусу Б, Матюрет — до корпусу В. Прощаємося поглядами. Якщо ми хочемо вийти звідси живими, то повинні коритися цим нелюдським законам. Ми збагнули це, ще коли входили сюди. Я дивлюся вслід своїм товаришам, мужнім і гордим людям, які гідно трималися під час нелегких випробувань, ніколи не нарікали й не шкодували, що послухалися мене. Серце стискається, бо ті кільканадцять місяців, протягом яких ми пліч-о-пліч боролися за свою свободу, навіки скріпили нашу дружбу.

Я озираю свою камеру. Ніколи я не припускав і не думав, що така країна, як моя Франція, мати свободи в усьому світі, земля, котра народила Права людини і громадянина[21], має навіть тут, у Французькій Гвіані, на загубленому в Атлантичному океані острівці завбільшки з носовичок, такий варварський репресивний заклад — оцю сен-жозефську дисциплінарну в’язницю. Уявіть собі сто п’ятдесят камер, розташованих одна побіля одної, з дверима в протилежні боки, оті чотири товстелезні стіни, і в одній із них невеликі залізні двері з віконцем. І над кожним віконцем напис: «Без розпорядження начальства двері не відчиняти». Ліворуч у камері відкидні нари з дерев’яним підголівником — такі самі, як у в’язниці Больє: вони піднімаються й прикріплюються до стіни; на них ковдра, в кутку — цементна брила у вигляді табурета, віник, солдатський кухоль, дерев’яна ложка, вертикальний залізний щит, який затуляє металеву парашу з ланцюжком (парашу можна витягувати за ланцюжок знадвору, щоб спорожнити, і зсередини — щоб користуватися нею). Сама камера заввишки метрів три. За стелю правлять грубезні залізні грати завтовшки з трамвайні рейки й такі густі, що крізь них не пролізе й най— худіша людина. Вище, на висоті метрів сім від землі, — дах в’язниці. Між двома рядами камер нависає місток завширшки з метр і з залізними поручнями. По ньому без упину ходять двоє наглядачів; вони вирушають з протилежних кінців корпусу, посередині містка зустрічаються й повертають назад. Враження жахливе. Підвісний місток освітлений досить непогано. А на дні камери навіть серед білого дня майже темно. Я починаю ходити, чекаючи, що пролунає свисток чи дадуть якийсь інший сигнал опустити нари. Щоб не чути було кроків, в’язні й наглядачі ходять у м’яких капцях. Я одразу ж наказую собі: «Шарр’єр, прозваний Метеликом, постарайся прожити тут, у камері номер двісті тридцять чотири, два роки, тобто сімсот тридцять днів, і не збожеволіти. Спростуй назву, яку дали цій в’язниці каторжани, — «Людожерка».

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом! Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом! Наглядач щойно пройшов над моєю камерою. Я не чув його кроків, я побачив його самого. Нараз спалахує лампочка, але дуже високо, під самим дахом, на висоті понад шість метрів. Лампочка освітлює тільки підвісний місток, а в камерах і далі панує сутінь. Я ходжу, наче маятник, туди-сюди, туди-сюди. Спіть собі, шкарбуни засідателі, які мене засудили, спіть; коли б ви знали, куди запроторили мене, то, напевне, відмовилися б підписувати мені такий вирок.