Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 2)
У парку Ніна спустила Кроля з повідка, а потім знайшла паличку й кинула собаці. Дивлячись, як песик крутиться по засохлому листі, думала про те, що вона написала на папірці.
Останні два місяці панував спокій.
Це правда. Відтоді як повернулася з канікул, вона жила абсолютно звичайним життям взірцевої доньки й учениці, уранці йшла до школи, удень робила домашні завдання, готувала обід і прибирала. Увечері інколи виходила гуляти з Агнешкою, але найчастіше залишалася вдома, читала, дивилася з батьком альбоми з малярства або обігрувала молодшого брата в карти. Це було досить приємне життя, саме таке, за яким вона сумувала, коли влітку відбувалися всі оті безумні речі. Життя, де пригоди є лише в книжках, які людина читає, п’ючи гаряче какао й зручно загорнувшись у затишну ковдру.
Життя, в якому Ніні дедалі сильніше чогось бракувало.
«Це не я, — подумала вона, підіймаючи паличку й кидаючи її Кролю. — Принаймні не до кінця я. Я — дівчина, яка вистрибнула на ходу з потяга й зрозуміла, як перемогти Бестію-з-Кола».
«Я не просто чемна дочка і взірцева учениця, я здатна на більше. І я не хочу до кінця життя готувати обіди й прибирати, я терпіти не можу готування і прибирання».
Вона неспокійно роззирнулася, наче ця декларація могла притягти до неї небезпеку, але навколо не було й живого духу, тільки на старому букові сиділа ворона, поглядаючи на Ніну очима-намистинками. Вітер стих, сонце сідало нижче й нижче до горизонту, і Ніна відчула, як у ній пробуджується магія. Вона пульсувала у венах, наче глибоко всередині дівчини раптом застукотіло друге серце. Ніна зітхнула, а потім глянула на сукувате гілля.
«Хочу, щоби гілка зламалася», — подумала.
Ну ж бо, роби!
Певний час нічого не відбувалося, тільки повітря загусло, ніби перед грозою, аж урешті в голові Ніни щось стиснулося, а потім розслабилося, наче додаткові м’язи. Гілка зламалася: спершу тихий тріск, а за мить оглушливий гуркіт розколотого стовбура. Ніна відстрибнула, машинально затуляючи обличчя, а бук вибухнув, сиплячи навколо шматки кори й деревини. Неподалік почувся болісний тваринний вереск, а за мить обірвався.
— Кріль? — крикнула вона у паніці. — Ти де?
Крізь струхлявілу пилюку вона побачила собаку, який шкутильгав до неї на трьох лапах. Праву передню тримав, підібгавши під себе.
— Кролику, песику, йди до мене!
Вона впала на коліна й погладила його по голові.
— Я не хотіла! Вибач, я справді не хотіла! Покажи, де в тебе болить?
Кріль вивернувся з її рук, коли вона торкнулася лапи, й відбіг на кілька кроків. Але за хвилину вже радісно стрибав на чотирьох лапах, немов нічого й не трапилося.
Ніна зітхнула, відчуваючи, як розтискується обруч, який стягнув горлянку.
От хай йому пек!
Треба глянути правді в очі, подумала вона, дивлячись на те місце, де ще недавно росло дерево, а тепер стирчала триметрова розшарпана кукса. Геть не було краще, ніж на початку, коли вона тільки починала тренуватися. Анітрохи не краще.
Вона могла загинути, якби одна з тих гілок ударила її по голові. Або могла вбити невинного собаку.
Користуватися магією було все одно, що намагатися втримати слизького вугра. Інколи це вдавалося, на кілька секунд могло здатися, начебто Ніна контролює те, що робить, але одразу після цього сила виривалася з-під контролю і коїлося таке, як оце зараз. Дерева вибухали, розліталися шибки, з полиць падали предмети.
У Маркотах вона поранила Лідку, а зараз мало не вбила собаку. Може, слід схаменутися.
До сраки їй така сила. Навіщо комусь магія, яка не тільки діє лише за певних умов, але, на додачу, її взагалі не можна проконтролювати?
«Якби це була казка, — подумала Ніна, — то зараз з’явився б чародій із довгою бородою, який навчив би мене контролювати силу». Але чародія не було, Ніна й далі стояла сама-самісінька на пожовклій, засланій листям траві. Темрява навколо густішала, пасма холодної імли починали повзати між деревами, тлумлячи віддалене гавкання собаки.
«Може, час забути, що я взагалі маю якусь силу, і змиритися з тим, що я звичайна дівчина? Ну, майже звичайна, бо я більша розумака, ніж інші, але, по суті, те на те й виходить. Ані янголи, ані люди в мундирах аніскільки мною не цікавляться».
Вона не була впевнена, чи рада цьому, чи, може, трохи розчарована.
— Ти запізнилася, — привітала її мати з краплиною похмурого задоволення. — Ми з татом уже поїли, тобі залишилося трохи супу. — Ядвіга Панкович насупилася. — У тебе якісь тріски у волоссі. І брудні коліна. Що ти робила на тій прогулянці?
— Кріль потягнув за шворку — і я упала. — Дрібна брехня останнім часом стала для Ніни звичною. Інколи вона відчувала через це провину.
Перевдяглася, помила руки й сіла за стіл. Батьки не дозволяли їй читати за їжею, але зараз вона була на кухні сама і, скориставшись цим, потягнула до себе газету. Проглянула політичну інформацію (газети брешуть, говорив батько, треба читати поміж рядками), потім глянула на погоду (обіцяли дощ) і на хроніку подій.
Недалеко від Познані стався нещасний випадок, особливий потяг зійшов із рейок. На щастя, ніхто не загинув, було поранено лише четверо людей.
У Забже народилася четверня.
У Любомежі згоріли батьки дванадцятирічного Міхала. Міліція не знайшла причини пожежі.
Ніна машинально їла крупник, геть не відчуваючи смаку. Одна ложка, друга, третя. Літери танцювали в неї перед очима, від плити йшло тепло, а в шибки били перші краплі дрібного дощу.
Вона десь читала про подібний нещасний випадок, от тільки де?
Раптом вона підхопилася і кинулася до коробки з вугіллям, на якій лежав стос газет для розпалу. Проглянула «Трибуну люду», а потім «Експрес вечірній».
Ось, знайшла.
Сімнадцятого жовтня у Голдапі стався таємничий нещасний випадок: на шкільному стадіоні ні з того ні з сього померли троє хлопців. Їм було по чотирнадцять років, і вони нічим не хворіли — раптом просто впали й через кілька хвилин припинили дихати. Четвертий хлопець, який був поряд із ними, трохи молодший, стверджував, що не має і гадки, що трапилося. Ніхто нічого не чув і не бачив.
А ще раніше, у Катовіце, у квартирі на вулиці 1 Травня впала стеля, заваливши родину із п’яти осіб. Живою залишилася тільки тринадцятирічна Берта.
Ніна вилила рештки супу в каструлю, бо раптом втратила апетит. Гнівалася на себе, що раніше не звернула увагу на ці випадки. Адже знала, що їх поєднує між собою.
Присутність підлітка віком приблизно як Ніна. І магія, бо якщо стеля ще могла впасти сама собою, то пожежу, яка почалася ні з того ні з сього, а особливо смерть трьох здорових хлопців непросто було пояснити природними обставинами.
Цікаво, чи діти, які вижили, також провели час у такому місці, як Маркоти? Може, серед них навіть був хтось із давніх приятелів чи приятельок Ніни, бо газети не називали прізвищ, а імена змінювали «для безпеки осіб, про яких ідеться».
Вона відчула, як раптом стає холодно. Це не була пригода, про яку вона мріяла ще годину тому, це було щось зловороже й похмуре. Напевно, навіть щось гірше, ніж те, що вона пережила в Маркотах.
Наступний день розпочався невдало, бо Ніна проспала. Таке траплялося настільки рідко, що мати, яка її підганяла, турботливо запитала, чи вона, бува, не хвора. Однак Ніна була не хвора, а просто невиспана — довго не могла заснути, а потім усю ніч її мучили жахи, в яких вона кричала: «Я нікому не розповім!», — і бігала темними коридорами від янгола, чиї очі блискали, ніби ртуть.
Пізніше стало тільки гірше.
Перший урок був латиною з пані Конецпольською, суворою жінкою із завжди скривленим ротом і з очима, схованими за круглими окулярами. Вчителька говорила монотонним голосом, пишучи на дошці, крейда скрипіла, у шибку стукотів осінній дощ. Ніна відчувала, як повіки опускаються самі собою. Вона справді намагалася тримати очі розплющеними, і якийсь час страх перед латинянкою допомагав у цьому, але врешті-решт втома перемогла.
За мить Ніна різко отямилася — Агнешка, яка сиділа поряд, штурхнула їй під ребра ліктем.
— Що? — мимоволі промовила Ніна, в останній момент згадавши, що не треба в класі говорити «Чого?».
Усі дивилися на неї, увесь клас. Зрозуміло, тих, хто сидів позаду, вона бачити не могла, але все одно відчувала спрямовані на неї погляди.
Учителька, яка також очікувально дивилася на неї, схоже, тільки-но про щось запитала.
— Спляча Принцеса нагадає нам, що таке «supinum», — повторила вона голосом добре вихованої ящірки. — Пам’ятаєш? Ми вчили це ще минулого року.
Супінум? Ніна знала, що щось таке існує, але, окрім цього знання, у її пам’яті зяяла чорна діра: нічого, нуль, жодної гадки, що це за дурня. Дієслово чи іменник, а може, якась інша частина мови?
Так бувало вже й раніше, бо влітку, у Маркотах, Бестія-з-Кола вижерла в Ніни фрагменти пам’яті. Їх було небагато: так, ім’я якоїсь далекої тітки чи спогади з першого класу. Здебільшого нічого такого, із чим не можна було б розібратися.
Здебільшого, як виявилося зараз.
— Не пам’ятаю, — сказала вона, відчуваючи сором.
Пані Конецпольська скривилася:
— Сідай, двійка. Ти мене дуже розчарувала, Ніно.
Дівчина сіла, похиливши голову. Одна двійка — ще не трагедія, подумки втішала вона себе, хоча саме на латині погану оцінку відпрацювати було непросто. «Можливо, мама навіть зрадіє, що в мене якісь проблеми?» — подумала вона з гумором шибеника.