Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 1)

Анна Каньтох

Таємниця проклятого лісу

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

в якому Ніна вирішує, що все спокійно,

і навіть не знає, як сильно помиляється

Перо зависло в повітрі, чорнила капнули на чистий аркуш.

«4 листопада 1953 року, — написала Ніна чітким, трохи нахиленим почерком. — Уже два місяці все спокійно». Вона нахилила голову й критично оглянула те, що написала. Може, й не найкращий початок, але принаймні хоча б якийсь.

«У серпні я повернулася з канікул, що змінили моє життя, — писала дівчинка. — Я була в Маркотах, у старому монастирі, куди один янгол запросив мене разом із дванадцятьма іншими підлітками. Там я довідалася, що насправді крилаті не є янголами — вони прибульці з іншої планети. Удають янголів, аби людям було простіше їх сприймати, а ще вони змінюють наш світ, щоб у ньому була магія, бо тільки в такій реальності вони можуть жити.

Також крилаті створюють обраних, які мають захищати їх від одвічних ворогів, що прибули слідом за ними з зірок. За канікули янгол мав знайти поміж нами обраного, але виявилося, що хлопець, який ним був, помер раніше, ніж дістався до монастиря, а ми — дванадцятеро, які лишилися, — начебто успадкували його здібності: кожен по одній.

Ніхто, навіть янголи, не знає, як це трапилося, але мені дістався швидкий розум. Також у мене є щось подібне до магічних здібностей, що проявляються лише на світанку, у сутінках або коли дощить. Це, здається, пов’язано з магією Маркотів.

Тож, підсумовуючи, я одна дванадцята обраного, створеного янголами, і маю силу, яку не вмію контролювати.

Також мені відома таємниця крилатих, і я не впевнена, що вони мене за це люблять.

Крім того, мене й інших підлітків з Маркотів, найімовірніше, шукають ВОНИ, люди в мундирах, комуністи, які не вірять ані в Бога, ані в янголів. Якщо нас знайдуть, то проводитимуть над нами експерименти, аби зрозуміти, як діє наша магія. Зрозуміло, я в цьому не впевнена, але не хотіла б перевіряти. ВОНИ відомі тим, що приходять посеред ночі, а потім кидають тебе за ґрати й виривають тобі нігті.

Як сказав би янгол, із яким я познайомилася в Маркотах, це означає, що в мене проблеми.

А найгірше — це те, що я не знаю, кому можу довіряти».

Ніна пробігла поглядом по тексту, виправила дві коми, а ще «обраного» на «Обраного» — померлий Славек, безумовно, заслуговував на велику літеру. За мить вона вирвала аркуш, зім’яла його в кульку й жбурнула в розжарену кухонну піч.

Ще із самого початку знала, що не вестиме цей щоденник — не мала куди ховати зошит і тільки весь час хвилювалася б, чи хтось його випадково не знайшов і не прочитав. Але, написавши перші рядки, вона відчула полегшення. Це не те саме, що розповісти комусь, але дуже схоже.

У кухні було спекотно, на плиті варився крупник[1], пахло юшкою і свіжим тістом. Ніна вибрала кілька картоплин, порізала їх, кинула в каструлю. Коли вони вже майже зварилися, у замку заскреготів ключ і до кімнати ввійшла мама, знімаючи з шиї довгий шарф. Її волосся було вологим від дощу, а в кутиках рота, як завжди, лежали глибокі сумні зморшки.

— Суп готовий? — запитала вона.

— Так, — відповіла Ніна.

— Як почувається Шимек?

— Здається, краще.

Коли Ніна заглядала до нього, молодший брат спав, дихаючи трохи легше, а в його легенях уже не дуже й хрипіло. У Шимека було слабке здоров’я, і, ледь холоднішало, він підхоплював застуду за застудою. Минулого року хворів із перервами від жовтня до березня, а зиму проводжав запаленням бронхів. Батьки сподівалися, що цього року буде інакше, але поки що сподівання залишалися марними.

— Це добре, — мама зняла пальто. У її голосі чулося полегшення, але не справжня радість. Ядвіга Панкович не вміла радіти по-справжньому. — Уроки вивчила?

— Так. А ще прибрала в кімнаті й дала Шимеку таблетки. Можна піти погуляти із Кролем? Повернуся ще до темряви.

Мати мить споглядала за Ніною, наче шукаючи привід заборонити, і, не знайшовши, коротко кивнула.

— Тільки не запізнюйся.

Пішла в кімнату й стежила, як дочка вдягається. На її обличчі проступав неспокій.

— Ніно?

— Гм? — буркнула дівчина десь із глибин светра, крізь який саме просувала голову.

— Ти ж, сподіваюся, не робиш нічого несусвітнього?

— Ні, — вона подумки прикидала, про що це мати. Про куріння цигарок за школою? Про побачення з хлопцями? У будь-якому разі мати навряд чи мала на увазі янгольські таємниці чи магічні сили, тож Ніна могла відповісти майже чесно.

— Це добре, — повторила Ядвіга Панкович. — Зараз не час для проблем.

Наче колись буває час, подумалося Ніні. Проте вона знала, що мати має рацію — зараз, коли Шимек знову розхворівся, батьки не могли приділяти увагу доньчиним проблемам. Це була одна з причин, через які вона вирішила зберегти події останніх канікул у таємниці. Другою причиною було те, що мати надто довіряла янголам і радше не повірила б Ніні, якби та раптом заявила: «Гей, а знаєш, що крилаті — геть не посланці Бога, а просто чужинці з космосу? А ще вони використовують підлітків, таких як я, для битви з потворою, яку ти напевне назвала б дияволом». Батько… батько, може, і повірив би, але він повністю підкорявся матері, а до того ж надто легко сердився. Тому Ніна, приїхавши з канікул, вигадала для батьків історію про те, що в монастирі стався нещасний випадок, одна дитина загубилася у лісі, а їй довелося повертатися раніше.

— Ти все ще приятелюєш із Агнешкою? — Ядвіга Панкович пішла за дочкою до передпокою, де дівчина зав’язувала черевики. — Вона на тебе погано впливає…

Агнешці було стільки ж років, скільки й Ніні — тринадцять, — але на вигляд їй можна дати шістнадцять, а може, навіть і сімнадцять. Інколи вона брехала, що ходить до ліцею, а потім домовлялася зі студентами вроцлавського університету, пила з ними каву й дискутувала про екзистенціалізм (це просто, інструктувала вона Ніну, сидиш із похмурим обличчям і говориш, що життя не має сенсу, а Сартр був правий). Ніна не знала, вона більше заздрить чи лякається, — сама, мабуть, не знайшла б у собі сміливості піти на таке побачення. На щастя, ця проблема їй не загрожувала: під час канікул вона підросла на кілька сантиметрів, але дзеркало явно свідчило, що мине ще чимало часу, перш ніж хтось зі студентів запросить її до кав’ярні.

— Ми не бачимося надто часто.

Це було правдою — з нового шкільного року її дружба із Агнешкою почала потроху псуватися. Вони не сварилися, нічого такого не траплялося, але часто-густо виявлялося, що в кожної з них є власні справи. Крім того, Агнешка, здається, відчувала, що подруга щось від неї приховує.

— А ти часом не закохалася? — розпитувала мати.

— Ні, — цього разу Ніна могла бути чесною на всі сто відсотків.

— Це добре. Нехай це ще почекає. — Ядвіга Панкович здавалася трохи розчарованою, наче закоханість, хоча й не дуже бажана, була б хоч якимсь поясненням.

— Мамо, у чому річ? — Ніна трохи дратувалася. — Я ж не роблю нічого поганого.

— Може, саме тому я і хвилююся. — Жінка досі здавалася насупленою, вертикальна зморшка перетинала їй лоба. — Коли в тебе підростає дитина, починаєш боятися проблем.

— Я можу розбити кілька шибок, — запобігливо запропонувала Ніна. — Або домовлюся про побачення з паном Геньо, хочеш?

Пан Геньо мешкав на поверх вище, був трохи недорозвинений і кричав кожній дівчині, якій уже виповнилося десять років: «Гей, панянко, чи не підеш зі мною на морозиво?».

— Навіть не думай! — гарикнула Ядвіга Панкович, яка була позбавлена почуття гумору. — Я тобі говорила, що нам проблем не треба.

Ніна вирішила не вказувати матері на протиріччя у її словах і, як завжди, із легким незадоволенням глянула на своє відображення у дзеркалі. Вона здавалася такою… до розчарування звичайною. У вересні, одразу після повернення з канікул, вона пішла до перукаря і попросила постригти себе під хлопця — із болем, бо волосся у неї було справді красиве, густе й довге. Але Ніна зробила це, аби ВОНИ її не впізнали; через це вона на якийсь час відмовилася від елегантних суконь із оборками й почала носити прості спідниці й навіть штани. Тепер розмірковувала, чи цей камуфляж узагалі мав якийсь сенс — може, насправді ніхто її не шукав?

Вона чесонула чубчик, що скручувався над лобом у непокірні каштанові кучері, — з вересня волосся трохи відросло, але йому досі було далеко до колишньої довжини, — зітхнула й, пообіцявши матері, що «не зробить нічого дурнуватого», вийшла з дому.

У квартирі на другому поверсі її з ентузіазмом привітав сетероподібний клубок рудої шерсті на чотирьох лапах, чи ж то Кріль, який завдячував незвичайним іменем тому, що з якоїсь причини дуже любив сирі овочі. Власниця песика, стара пані, два тижні тому зламала стегно, і відтоді добрі сусіди вигулювали її улюбленця. А Ніна любила як саму тваринку, так і прогулянки, а собака, своєю чергою, любив її.

— Крілю, до мене, — сказала вона, застібаючи нашийник.

Песик і не подумав її слухатися, лише танцював навколо, наче мав у лапах пружинки, радісно скиглив і намагався лизати дівчині руки. Заспокоївся тільки на вулиці, коли побіг із виваленим язицюрою до парку. На другому кінці натягнутої шворки, перестрибуючи мулисті калюжі, мчала Ніна. Дощу не було, але в повітрі висіла липка волога, осідала на волоссі й віях. Небо мало колір крижаної синяви, сонце скочувалося дедалі нижче, підсвічувало червінню розтріпані хмари. У гіллі дерев грав вітер, зриваючи з них останнє листя, скручене й буре, схоже на сушених комах. Ще недавно світ мінився усіма барвами осені, а тепер раптом посірішав, наче близька зима висмоктала з нього всі кольори.