Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 4)

За хвилину повз Ніну пройшов радісний Пьотрек.

— Велике тобі спасибі, — сказав, плескаючи її по плечу. — Ти й справді геніальна.

Вона ж дивилася, як він зникає за сірою завісою дощу.

— От не знала я, що ти така егоїстка.

Ніна розвернулася. Поруч стояла Агнешка, її губи були стиснуті, обличчя сповнене невдоволення.

— Егоїстка? — здивовано перепитала Ніна.

— Ти ж знаєш, що в мене не дуже добре з історією. Могла б і раніше сказати, я принаймні знала б, що вчити. А так знову отримаю трійку і мати на мене кричатиме.

— Та я ж сама не знала, які будуть запитання…

— Та досить уже, — Агнешка стенула плечима. — Кому ти хочеш голову задурити?

Вибігла, навіть не глянувши на Ніну, хоча вони завжди йшли до зупинки разом, повертаючись додому тим самим трамваєм.

Егоїстка. Може, Агнешка трохи мала рацію. Ніна добре знала історію, а крім того, пан Боянович її любив і ставив високі оцінки, навіть якщо вона плутала дати або її трохи заносила фантазія. Тому Ніна не непокоїлася через контрольну й зазвичай їй і на думку не спало б, що в когось можуть бути проблеми саме із цим предметом.

Пьотрек і Агнешка, подумала вона, могли б і повчитися трохи.

Проте на згадці про вираз обличчя подруги стиснулося серце.

Ніна ще трохи почекала, але дощ не припинявся, тож вона побігла, хлюпаючи по калюжах, зіщулившись під струменями, які сікли, промочивши за кілька хвилин волосся і спідницю, що стирчала з-під пальта. Пальто ще опиралося, хоча Ніна й відчувала перші крижані струмочки на шиї.

До зупинки саме під’їжджав трамвай — якби дівчина пришвидшилася, то встигла б на нього. Але ж на цю саму «п’ятірку» чекала Агнешка, а Ніна не мала бажання їхати додому разом. Вони тоді мовчали б, уникаючи погляду одна одної, і почувалися б дурнувато. Ні, з Агнешкою вона поговорить завтра, до того часу її злість має минути.

Тож дівчина дозволила, щоби трамвай поїхав, блискаючи розмитими дощем вогнями. До наступного було двадцять хвилин, і Ніна не могла стільки часу стовбичити, наче пеньок, на зупинці. Черевики вже промокли, волосся прилипало до обличчя.

Під впливом неочікуваного імпульсу вона попрямувала до найближчої кав’ярні. Завагалася на мить, але увійшла; зачинила двері, які наче відтяли її від холоду й дощу.

Усі на неї озирнулися — принаймні так Ніні здалося.

Дівчина відчула себе невпевнено: раніше вона завжди ходила до кав’ярні з батьками або подругами, але не сама. «Але ж я маю право тут бути, — виклично подумала. — Я така сама добра клієнтка, як і інші».

Утішена цією думкою, вона зняла пальто й присіла. Вода з волосся капала на скатертину, в теплі одяг запарував. Пахло кавою і шоколадними тістечками.

— Що тобі подати? — кельнерка з’явилася біля столика наче з-під землі.

— Чай із лимоном, — вирішила Ніна, подумки підраховуючи гроші в гаманці.

На тістечко, мабуть, не вистачить. А може, це й добре, останнім часом спідниці стали трохи затісними в поясі.

Кельнерка кивнула й зникла, аби за мить повернутися зі склянкою, над якою здіймалася пара. Ніна чекала, поки чай вистигне, і роздивлялася людей. Намагалася, як Шерлок Голмс у книжках, здогадатися, хто ким є. До славетного англійського детектива їй, щоправда, було далеко, але вона мала час потренуватися.

Троє дівчат за столиком поруч були геть не загадковими — голосно сміялися, говорили із сільським акцентом, та ще й про якесь креслення планів. Напевне, студентки Вроцлавського університету, які вступили на архітектуру завдяки балам за походження[2]. Далі сиділа старша пані з кислим виразом обличчя, одягнена в невибагливе латане плаття і черевики з дірками на носках. Проте манери вона мала бездоганні й здавалася… тією, яка звикла до кращого життя? Так, найімовірніше, саме так. Може, це графиня, яка втратила все під час війни, подумала Ніна, фантазуючи про втечу по вкритому кригою озеру: з-за дерев уже лунають постріли, із саней випадає кофр[3], на сніг летять родові коштовності, діаманти й золоті монети…

Одразу висварила себе за такі думки — детектив має доходити висновків, а не вигадувати невідомо що.

За останнім столиком сиділи жінка середнього віку й молодий чоловік. Жінка мала міцну статуру, широкі стегна й чималий бюст, але попри це було в ній щось чоловіче. Одягнений у чорний гольф чоловік мав бридке гостре обличчя з довгим носом. Окремо вони, напевне, здавалися б цілком нормальними, але, коли отак сиділи разом, було в них щось дивне, наче… не пасували одне одному? Ніна гадала, ким вони можуть бути: тітка й племінник? Пані професорка й студент? Чоловік у чорному гольфі здавався трохи схожим на тих, з ким Агнешка дискутувала про відсутність сенсу життя, але студенти зазвичай носили довше волосся. Може, це просто колеги, подумала дівчина, хоча й цей висновок здавався їй хибним.

Некрасивий чоловік потягнувся за сигаретою і запалив. Щось говорив жінці, але настільки тихо, що Ніна не чула ані слова. Але ж чудово бачила малу пласку пачку, що відбивалася у дзеркальній стіні кав’ярні. «Santos Dumont, — прочитала вона. — The Cigarette Par Exellence». Дорогі? Могла б закластися, що так, бо пачка була червона, із золотою картинкою. Вона ніколи не бачила у батькових знайомих чи у вчителів таких цигарок.

Серце застукотіло.

Вона, звісно, не вірила у ворожок. Ну, десь так відсотків на дев’яносто дев’ять не вірила. Утім, завжди існував шанс, нехай малий, що мадам Зулейка й справді має магічні здібності. Бо Ніна ж знала, що чари існують, — переконалася в цьому в Маркотах.

«Хіба це зашкодить? — думала. — У найгіршому разі я просто розчаруюся. А може… може, ця ворожка дасть мені відповідь на кілька запитань, бо завжди краще знати, ніж не знати».

Некрасивий чоловік докурив і схилився до своєї супутниці. Пачка лежала на краю столика, наче запрошуючи її взяти. Ані жінка, ані чоловік не дивилися на цигарки.

«Я ж навіть зроблю йому послугу, — виправдовувалася Ніна. — Палити шкідливо».

Вона заплатила за чай і пішла до дверей. Не була впевнена, чи ризикне це зробити, але, коли проходила повз столик нетипової пари, раптом наважилася і простягнула руку, схопивши цигарки. «Не біжи, йди нормально», — наказувала сама собі подумки. А потім глянула в дзеркало і побачила, що бридкий чоловік дивиться на неї. Не кричав: «Хапайте злодійку!» — нічого такого, тільки дивився уважно. І тоді Ніна запанікувала й побігла. Отямилася лише через два квартали, задихаючись, із пачкою, яку досі стискала в руці. Усвідомила при цьому аж два моменти: по-перше, дощ ущух, по-друге, її ніхто не переслідував.

А вона вперше в житті щось украла. Уявляла обличчя матері (похмурий погляд, що наче говорив, як сильно Ніна її розчарувала) й реакцію батька (цього разу він точно взявся б за пасок). Мало не пішла назад, аби віддати цигарки. Але перелякалася; ці люди були трохи дивні, і Ніна не розуміла, що вони могли зробити, якби вона знову зайшла до кав’ярні. Хвилинку її спокушала думка просто викинути цигарки, позбувшись таким чином доказів, що обтяжували б її сумління, але це було б ще дурнішим — коли вона вже їх узяла, то принаймні мусить ними скористатися.

Годинник на церковній вежі показував за чверть другу. Після школи Ніна часто йшла до Агнешки, тож мама не чекатиме її ще десь годину чи півтори.

Дівчина сунула пачку цигарок у кишеню і завернула на вулицю Паризької Комуни.

Мадам Зулейка мешкала на останньому поверсі старої кам’яниці. Сходи рипіли під ногами, а біля дверей ще було помітно сліди від табличок з іменами колишніх німецьких мешканців. Ніна знайшла номер 18 і натиснула кнопку дзвоника. У глибокій тиші він дзенькнув напрочуд гучно й настирливо. Ніна аж здригнулася. За мить їй відчинила дівчинка років, може, десяти. На голові в неї була кольорова хустка, на босих ногах — пляжні сандалики.

— До мадам Зулейки? — запитала вона тонким голоском.

— Гм, так, — Ніна відчула, як із неї витікає вся хоробрість.

— То заходь і зачекай. Як тебе звуть?

— А навіщо тобі моє ім’я?

— Щоби знати, кого звати, — спогорда відповіла мала.

— Ніна.

Дівчина увійшла до передпокою, де вже сиділа молода жінка. Вона читала чи, радше, гортала старий німецький журнал. Поряд, на столику, їх лежало ще кілька. Ніна потягнулася за одним і погортала сторінки, розглядаючи моду двадцятирічної давнини. Капелюшки, що нагадували гриби, вузькі сукні, рукавички до ліктя… світ, який уже відійшов у минуле, щоб звільнити місце для сірої реальності комуністичної Польщі, де невинні громадяни прокидалися під ранок, зігнані з ліжок людьми в мундирах.

Але, подумала Ніна, цей новий світ усе ж має якісь непогані риси, бо дає шанс таким дівчатам, як ті, у кав’ярні. Перед війною жодна з них не могла навіть мріяти про навчання.

— Пані Галино! — почувся тоненький голосок.

Молода жінка відклала журнал й увійшла до кімнати, де, як здогадувалася Ніна, був кабінет ворожки. Час тягнувся повільно, відмірюваний цоканням старого годинника, у повітрі здіймався запах важких парфумів і пасти для натирання підлоги.

Жінка вийшла, Ніна залишилася чекати. Тільки хвилин через десять з’явилася дівчинка й покликала її до кабінету.

Ніна із душею у п’ятах переступила поріг.

Жінка, яка сиділа в хмарах тютюнового диму, була стара, їй могло бути сімдесят, а може, навіть і більше років. І була бридка: не тією звичайною некрасивістю, як чоловік у кав’ярні, а дивовижною бридкістю. Її засмагле обличчя вкривали зморшки, наче кожен рік життя, кожна подія залишили на ньому слід. Ніна подумала, що охоче намалювала б цю жінку, якби вміла.