Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 5)
— Підійди ближче, Ніно, — сказала мадам Зулейка, поки дівчина відкривала для себе нові й нові подробиці.
Руки, що стирчали з рукавів чорної сукні, худі й коричневі, неначе висушені на сонці шматки старого м’яса, на лівому передпліччі — блідосиній табірний номер. Освенцим? Ніна не хотіла дивитися на номер, але ці кілька цифр постійно притягували погляд.
— Маєш гроші? — запитала жінка із-за сірої тютюнової завіси.
— Ні, але маю оце, — Ніна подала їй пачку.
— Почата, — скривилася мадам Зулейка.
— Але майже повна.
Ворожка зітхнула.
— Хай буде. Сідай, — критично оглянула Ніну, після чого розклала на столі карти з дивними символами. Там були зірки, місяць, сонце, кинджали й золоті чаші. — Ти часом не замолода? Зрештою, нехай, починаємо. Ти познайомишся із красивим блондином…
— Не хочу блондина, — запротестувала Ніна. — Чи то, — знітилась, — може, трохи пізніше. Поки що я хотіла б знати, чи загрожує мені небезпека.
Мадам Зулейка задумливо видихнула цигарковий дим і промовила:
— Будь-кому загрожує небезпека. Це дуже небезпечний світ, Ніно. Наприклад, учора двоє хлопців бавилися на руїнах на Козанові й знайшли там німецьку гранату, яка одному з них пошматувала обличчя, іншому відірвала палець на правиці. А тиждень тому під трамвай потрапила жінка…
— Я питаю не про це, — перебила Ніна. — Я мала на увазі…
— Так?
Довелося визнати, що вона й сама не знає, про що хоче запитати. Чи ВОНИ мене шукають? Чи шукають мене янголи? Чи моя магія може виявитися для когось небезпечною?
Яке саме запитання вона повинна поставити?
Мадам Зулейка зітхнула.
— Зробімо ось як, — запропонувала. — Я просто гляну, що на тебе чекає в найближчому майбутньому, добре?
Ніна кивнула. Ворожка перетасувала карти, розклала віялом і тепер, хмурячись, вдивлялася в них.
— І що? — запитала дівчина, яка сиділа наче на голках.
Мадам Зулейка швидким рухом згорнула карти.
— Ти опинишся перед вибором. І незалежно від того, на що саме наважишся, потім жалкуватимеш. Мені тебе шкода, але ж усе це ти зробиш собі сама.
Ніна пирхнула.
— І тільки?
— А ти розчарована?
— Я сподівалася… не знаю, на щось конкретніше. Наприклад, що я маю остерігатися красивого брюнета чи щось подібне.
— Ох, моя мила… — Ворожка видихнула ще одну порцію диму, який ліз Ніні в очі й дер горло. — Красивих брюнетів завжди є сенс остерігатися, у цьому переконаєшся сама, коли трохи підростеш.
Дівчина злегка почервоніла. Почуття гумору цієї жінки починало її дратувати.
— То насправді ви нічого не знаєте? — сказала, не встигнувши зупинитися. — Сидите тут, дурите людей і витягаєте з них гроші. Ви шахрайка, стара поганюча баба!
Мадам Зулейка палила, трохи мружачи очі, але вираз її обличчя аніскільки не змінився. Ніна крутилася на стільці. Подумала про блідо-синій табірний номер і про все, що ця жінка мусила пройти.
— Вибачте за стару поганючу бабу, — буркнула за мить. — Я не мала так говорити.
— А за шахрайку не вибачишся? — злегка всміхнулася ворожка.
Ніна знизала плечима.
— Ми ж обидві знаємо, що всі ваші слова — дурня.
— Якщо ти так вважаєш, — ввічливо погодилася мадам Зулейка. — Але те, що ти мені заплатила, я залишу, коли ти не проти.
Пачка цигарок зникла зі столика так швидко, що Ніна навіть не мала шансу запротестувати. Встала й пішла до дверей.
— Я говорила правду, — затримав її на порозі голос ворожки. — Інколи просто нічого не можна зробити, а будь-який вибір поганий. І ще дещо, Ніно.
— Так?
Вона повинна була вийти, не озираючись на цю жінку. Але їй було цікаво.
— Авжеж, тобі загрожує небезпека.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
в якому Ніна вперше чує про таємницю хати вугляра,
а потім використовує силу й сильно через це жалкує
Наступного ранку Ніна знову прокинулася втомленою, і цього разу не через погані сни — увечері спершу писала довгі листи Тамарі та Яцеку, а потім до другої години ночі читала «Клінічну психіатрію». Та й ранок почався кепсько, бо коли вона підійшла до шафи, виявилося, що всі її звичні нудні спідниці й сукні в пранні, а залишилася тільки синя сукня, перешита тіткою, — із розкльошеним низом і стрічкою на спині. Сукня колишньої Ніни, тієї, яка любила привертати до себе увагу нетиповим одягом.
«А власне, чому ні? — подумала вона. — Нерозумно вважати, начебто ВОНИ мене не впізнають лише тому, що я підстрижу волосся і поміняю спідницю. Крім того, під шкільним піджаком мало що буде видно».
Трохи налякана і разом із тим трохи щаслива, що врешті може стати собою, Ніна вдягнула синю сукню — дещо закоротку й замалу, але взагалі — нормальну. На щастя, дівчина вибралася з дому раніше, ніж мати встигла зауважити, що як для осені вона вдягнена залегко.
Того дня в школі мали відбутися тільки перші три уроки, а потім було заплановано збори з приводу річниці Жовтневої революції. «Цікаво, чи вдасться мені здиміти раніше?» — думала Ніна, яка стояння в натовпі не зносила майже так само, як сидіння в тісних приміщеннях.
На математиці здавалося, що їй щастить, — Ніна єдина зуміла розв’язати складне завдання із двома невідомими й отримала п’ятірку, географія минула спокійно, але потім настав час польської мови.
Ніна одразу зрозуміла, що щось не так, бо вчителька, темноволоса сувора пані Шмуц, увійшла до класу явно знервована.
— Уроку не буде, — сказала, і перш ніж хтось устиг зрадіти, додала: — Сьогодні в нас гості, вони бажають із вами поговорити. Вітайте: сержант Рената Сова й поручник Даніель Лис.
Шлунок Ніни стиснувся від передчуття: холодного, наче листопадовий дощ. «Це не може бути правдою», — подумала вона, але ж, на жаль, саме так усе й було.
До класу увійшла пара з кав’ярні: міцна жінка й бридкий чоловік. Цього разу жінка вже не здавалася чиєюсь тіткою чи пані професоркою, а він не здавався студентом. Цього разу обоє мали на собі мундири. І раптом усе стало зрозуміло: вони повністю відповідали одне одному, й не було вже в них нічого дивного, сама чиста загроза.
Ніна подумки застогнала.
Як вона могла бути настільки дурнуватою, щоби не помітити раніше, що це — ВОНИ?
Дивилася тепер у парту — дерев’яна поверхня розпливалася перед очима, дівчині було холодно й гаряче водночас, а горло перехопило так, що вона не могла навіть ковтнути слину. Перелякана, Ніна тільки за хвилину зрозуміла, що жінка, названа Совою, щось каже.
— …якщо хтось помітив щось дивне, то прошу прийти після уроку до вчительської і розповісти нам. Це дуже важливо, адже ви зможете врятувати комусь життя і, зрозуміло, отримаєте відповідну нагороду. Якісь запитання?
Ніна й надалі вдивлялася в парту, голос жінки в мундирі омивав її, наче морська хвиля, тож і сенс її слів ледь доходив. Довелося зосереджуватися, від цього чимало залежало. І вона повинна поводитися як звичайно, не привертати до себе зайвої уваги.
Переборюючи інстинкт, який наказував сховатися в найглибшу дірку, вона підвела голову й глянула на сержанта Сову. Намагалася не вирізнятися серед однокласників, здаватися зацікавленою, може, трохи переляканою (бо дехто вже здогадався, що це ВОНИ), але тільки трохи, не смертельно.
— А що значить «щось дивне»? — запитав Куба з останньої парти. — Я оце нещодавно бачив, як у кущах біля школи чувак знімав штани. Це враховується?
Хтось розсміявся, але сержант Сова не здавалася здивованою.
— Ні, це не враховується. Я мала на увазі щось… таємниче, чого не можна пояснити. Щось, чого не могло трапитися, але трапилося.
«Вона говорить про магію», — подумала Ніна, у відчаї намагаючись згадати, чи міг хтось зі школи бачити, як вона використовує силу. Здається, ні: для тренувань вона завжди старанно обирала відлюдні місця, руїни чи парки, де пізно восени навряд чи хтось захотів би прогулюватися.
— Жодних запитань? Тоді я надаю слово поручнику.
Лис і Сова, подумала Ніна похмуро. Хто б не вигадав ці прізвища — а вона ні на мить не сумнівалася, що вони фальшиві, — він мав почуття гумору. Жінка й справді трохи нагадувала сову: кругле обличчя і круглі очі, якими вона раз у раз ліниво кліпала, а чоловік… він мав коротко стрижене волосся, колір якого непросто вгадати, хоча Ніна могла заприсягнутися, що дійсно бачить рудий проблиск.
«Принаймні він не брюнет-красень», — подумала вона з гірким гумором, який, здавалося, мав би допомогти, але якось не допоміг.
— Ви дозволите? — Лис глянув на пані Шмуц, яка буквально розтанула під його усмішкою, наче сам Гамфрі Богарт[4] зійшов до неї з екрану.
— Авжеж, — швидко кивнула.
Чоловік розвернувся до класу.