Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 46)

— Я рада.

Ніна підвела голову з-над тарілки. Яцек з ентузіазмом поглинав обід, час від часу кидаючи зацікавлений погляд на дівчинку.

— А навіщо ти була у містечку? — запитав він, орудуючи ложкою.

— Щоб побачити картини Маури.

— Потрапила до її будинку?

— Ага.

— І як? Є на тих картинах щось цікаве?

— Не дуже. Монастир, Диявольське Коло й подібне. Похмурі речі.

Він кивнув, наче хотів сказати: саме на це я і сподівався.

— Ми будуватимемо пліт із парусом, — змінив хлопець тему. — Приєднаєшся?

— Так, — відповіла Ніна. — Охоче.

«Чому ні?» — подумала вона. Адже не могла просто чекати, коли станеться щось лихе.

Після обіду вони принесли на берег знайдені в сараї старі дошки, а Яцек звідкись роздобув молоток і мішечок цвяхів.

— Спершу мусимо зробити скелет, — сказав він.

Як «скелет» вони збили в чотирикутник чотири дошки, створивши раму, до якої прибивали ще дошки. Яцек і Тамара, здається, справлялися добре, Ніна допомагала, як уміла, хоча її цвяхи гнулися, а дівчинці здавалося, що будь-якої миті вона вгатить собі по пальцях молотком. Усе ще було спекотно, навіть над водою не відчувався холод. Ніна спітніла, сміялася трохи заголосно й жартувала надто відчайдушно, навіть коли почали боліти руки. Вона так хотіла, щоби це все виявилося справжнім: радість, коли вони прибили останню дошку, дурнуваті жартики, коли думали, чиє простирадло використати замість вітрила. Вона раділа кожній із цих митей, як приречений на страту радіє останньому обіду — з відчайдушним розпачем й усвідомленням того, що більше таких моментів не буде. Їй усе ще здавалося, що вона бере участь в обмані, хоча дуже намагалася удавати, що все нормально. Часом почувалася так, наче все навколо: сад, де аж паморочилося у голові від запаху троянд, озеро, що полискує блакиттю під промінням сонця, — театральні декорації з фанери, за якою причаїлася Бестія з Диявольського Кола. Її присутність кидала на цей чарівний день холодну довгу тінь і псувала смак кожної миті щастя.

Яцек приніс довгу, досить рівну гілку, а Тамара з кухні — гострого ножа, випрошеного, а може, викраденого, коли Сільвія не бачила. За його допомогою вони очистили гілку від кори й прибили до неї іншу гілку, поперечну та вдвічі меншу, до якої прив’язали простирадло. Усе разом мало кривуватий вигляд і не дуже нагадувало справжнє вітрило, але Яцек усе одно пишався своїм творінням. Але Тамара дивилася на це скептично.

— А яким чином ти збираєшся прикріпити оце до плота? — запитала вона.

Хлопець сторопів — схоже, він про це навіть не подумав.

— Зробимо дірку в дошках і вставимо туди щоглу? — запропонувала Ніна досить невпевнено.

— Авжеж, діряве дно дуже нам допоможе, — захихотіла Тамара.

Якийсь час вони ще дискутували про правильні методи, але доброго рішення не знайшли, тож Яцек, кінець кінцем, зіпхнув у озеро один пліт, а потім на нього перестрибнув. Дошки, збиті в чотирикутник, трохи занурилися, але втримали його тягар.

— Ходімо! — гукнув хлопець.

Тамара долучилася до нього майже відразу, а Ніна завагалася. Пліт потроху набирав води, а Тамара та Яцек ледь утримували рівновагу на його нестійкій поверхні.

«А хай йому!» — подумала Ніна, відштовхнулася від прибережного каменя і стрибнула. Яцек схопив її за лікоть, і дівчинка крикнула. Ноги її зіслизнули з мокрих дощок, і вона полетіла назад разом із хлопцем, який усе ще її утримував. Вони, переплутавшись руками й ногами, шубовснули в озеро: Ніна на спину, Яцек зверху. Вона хотіла крикнути, але захлинулася, вода намочила розпалену сонцем шкіру, проймаючи її крижаним холодом до самих кісток. Ніна копнула наосліп, а Яцек дав її ліктем у ребра. Нарешті вони розділилися, і дівчинка випливла на поверхню, кашляючи та пирхаючи. Протерла очі, відкинула мокре волосся, а тоді схопилася за край плота, на якому хихотіла Тамара. З іншого боку на дошки вже дерся Яцек. Ніна навіть не намагалася зробити те саме, просто підпливла до берега й у мокрому платті й сандалях виповзла на великий камінь.

Перш ніж вони перевдяглися і посушили волосся, настав час підвечірку. Трохи забруднене простирадло повернулося на ліжко, пліт колихався біля берега на малих хвилях.

— Ми могли би прикріпити його до дна і зробити поміст, з якого можна стрибати у воду, — запропонував Яцек. — Потрібен був би лише ланцюг і важкий камінь.

— Каміння тут повно, але де ти візьмеш ланцюг? — Тамара зручніше простяглася у траві й змружила очі на сонці, яке все більше схилялося до лінії горизонту.

Вони дискутували, а Ніна дивилася на озеро, знову думаючи про Бестію з Диявольського Кола. Її тінь була всюди і псувала кожну радість.

— Пообіцяйте мені дещо, — сказала вона раптом. Тамара та Яцек замовкли, а Ніна почервоніла під їхніми поглядами. — Пообіцяйте, що… що під час дощу, на заході сонця і на світанку ви не станете наближатися до Диявольського Кола. Прошу.

— Але янгол… — почав Яцек.

— Неважливо, що там янгол, — Ніна зарум’янилася ще більше, цього разу від злості, і стиснула кулак, намагаючись заспокоїтися. Якби зараз вона перейшла на крик, Тамара та Яцек навряд чи зрозуміли б, у чому тут взагалі річ. — Просто зробіть це для мене, добре? Що вам заважає? Обіцяєте?

— Нормально, — пробурмотів Яцек, а Тамара стенула плечима.

— Як забажаєш.

— Заприсягніться! — наполягала Ніна. — Життям власних матерів.

— У мене немає матері.

— Ну то життям батька.

Вони виконали її прохання, але Ніна не була задоволеною. Як довго пам’ятатимуть, коли забудуть? Яцек принаймні трохи перейнявся урочистістю момента, але Тамара навіть не сприйняла це всерйоз. «Що мені робити?» — думала Ніна, відчуваючи, що знову мало не плаче. Вона не хотіла ревіти в присутності приятелів, тож різко встала.

— Піду по светр, якось холодно, — збрехала вона доволі непереконливо, бо ж було спекотно, але нічого іншого їй на думку не спало.

Зайняті плотом Тамара та Яцек кивнули їй неуважно.

Ніна бігла до монастиря, змагаючись із перехопленим горлом. Сльози стояли в очах, і чоловіка вона помітила, тільки коли з ним зіштовхнулася.

— Гей, куди це ти? Що сталося?

Сержант Павляк вів дорогою велосипед — від брами до входу в монастир. У Ніни різко закалатало серце. Вона витерла сльози.

— Нічого не сталося. Ви, може, знаєте щось про Тимека? Тому ви й приїхали, так? Бо Тимек знайшовся?

— Тимек?.. — міліціонер шукав у пам’яті ім’я, а шалена, безглузда надія Ніни відразу згасла. — Ні, мені прикро. Я приїхав через іншу справу. Мушу… мушу побачитися з тією жінкою, яка тут мешкає.

— З пані Целіною?

— Та-ак, — він усе ще здавався розгубленим. Стояв посеред дороги із нахмуреними бровами, явно намагаючись згадати, навіщо, власне, сюди приїхав. Нарешті він сягнув до кишені мундира, вийняв звідти складений навпіл клаптик паперу і розклав його. Листок, певно, повернув йому пам’ять, бо сержант посміхнувся полегшено і водночас дещо заклопотано.

— Уяви собі, що я мав прийти ще кілька днів тому, але завжди якось випадало це з пам’яті. Дивно, правда?

— Дивно, — визнала Ніна. Стоячи збоку, вона чудово бачила папірець, який тримав міліціонер. На ньому була плутанина ліній, в яких вона розпізнала мапу околиць. Знизу було видно напис: «Станція ПДЗ»[25], а нагорі: «Монастир». Почерк був доволі прикметним, бо ж деякі літери були друкованими — інші прописними. Мало це приблизно такий вигляд:

СТанЦіЯ

та

МонАСТиР

Ніна знала цей почерк. Уже бачила його раніше. Тільки де?..

Згадала, і раптом їй стало холодно від передчуття нещастя, що наближається.

— З… звідки у вас цей папірець? — запитала дівчинка, але сержант Павляк уже йшов до головного входу. Чоловік спер велосипед на мур монастиря. Біля дверей він зустрів Адама, який, звісно, відразу запропонував допомогу й повів гостя сходами нагору.

Вона пішла за ними, тримаючись на безпечній відстані. Потім, сховавшись у ніші вікна, почекала, доки міліціонер увійде до кімнати пані Целіни, а Адам повернеться униз. Тоді застосувала випробуваний метод — побігла до келії, що знаходилася поряд зі спальнею опікунки, відчинила вікно й вихилилася на вулицю.

Голоси, які долинали із сусіднього приміщення, були такими виразними, що вона чула кожне слово.

— У нього знайшли тільки цей папірець, нічого більше, він навіть не мав документів, — говорив сержант Павляк. — Тому я хотів запитати, може, ви його знали? Бо оця мапка означає, що він прямував саме сюди, чи не так?

— Необов’язково, — відповіла пані Целіна трохи тремтячим голосом. — Це старовинний монастир, може, хлопець хотів на нього подивитися?

— Так, є і така можливість. А пані б знала, якби бракувало когось із ваших підопічних.

Целіна Сошинська відповіла на не дуже вдалий жарт силуваним сміхом.

— Напевне.

Ніна стиснула руки на підвіконні, аж пальці побіліли. Вона почувалася так, наче під нею відкрилася безодня, куди вона падала й падала. У неї запаморочилося в голові.

— Що сталося з тим хлопцем? — голос пані Целіни був стлумленим, наче долинав до Ніни крізь шар води.

— На жаль, він помер у шпиталі, — відповів міліціонер. — І ніхто не знає, ким він був. Може, хтось упізнає його на фото в газеті.

— Сподіваюся. Бідолашний.