Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 45)

— Ти ж це не вигадала, правда?

— Ні, я… справді…

— Я тобі вірю, — вона важко зітхнула. — Хоча це нелегко. Але може, гм… ти невірно проінтерпретувала певні факти?

— Ви маєте на увазі, що насправді в монастирі не відбувається нічого поганого, а я все це тільки вигадала?

— Щось подібне. Я не мала нічого поганого на думці, просто діти в твоєму віці інколи…

— Я не дитина! А Тимек і Сташек зникли насправді, цього ж я не вигадала. Азкіель сам визнав, що їх забрав диявол. А другий янгол сказав, що вони не янголи…

— Стоп, дитино, стоп, — пані Стефанія потерла скроні. — Ти вже це говорила. Я оце думаю, що ми можемо в цій ситуації зробити. Якщо повідомимо міліцію, скоріше за все, вас усіх позабирають додому, але у ваших батьків будуть серйозні проблеми через контакти з янголами. Вони навіть можуть потрапити до в’язниці, а цього ми не хочемо, еге ж?

— Ні… — Ніна похнюпилася. Вона думала про матір і про її сумні, повні докору очі. — Тому мені спало на думку, що я можу поговорити із ксьондзом.

— Із ксьондзом? — пані Стефанія здавалася зраділою, але потім посерйознішала. — Загалом, чому б і ні. Ксьондзи повинні розумітися у янголах, справжніх чи ні.

Ксьондз Амброзій був чоловіком середнього зросту, ані товстим, ані худим, із гладким, виголеним, позбавленим віку обличчям. Міг мати як тридцять, так і шістдесят років. Вирізняла його тільки лисина на маківці й капловухість, а в іншому він був абсолютно непримітним. Пані Стефанію він слухав зосереджено, з виразом обличчя, який було непросто відтворити.

Ніна скрутилася у кріслі, задоволена, що цього разу вона не мусить говорити. Малими ковточками пила ще гарячий чай і поскубувала шматочок макового пирога — усе це принесла економка ксьондза, а Ніна, хоча й не мала апетиту, не сміла відмовитися. Слова пані Стефанії наче пролітали повз неї: здавалося, оповідають історію про когось іншого, чужого. Або ніби жінка читала пригодницьку книжку. «Це насправді зі мною трапилося?» — думала Ніна, знову придавлена нереальністю цієї розповіді. Бо звучала вона, наче брехня, хоча й була правдою.

Вона прикрила очі. Хоча нерви були напружені, її огорнула слабкість, яку посилювала задуха, що панувала в плебанії. Штори на зачинених вікнах були просякнуті запахом тютюну, годинник із зозулею монотонно цокав. Чи спізниться Ніна на обід? Схоже.

Вона відкрила очі й обвела поглядом книжки на полицях. Це були товсті, важкезні томи в шкіряних палітурках. Біблія? Томи проповідей чи житія святих? Ніна охоче підійшла би ближче й глянула на назви, але їй забракло відваги, тож вона перевела погляд на стіл і з мить витріщалася на круглі плями на дубовій поверхні. Вони були схожими на сліди від чашок кави чи чаю, які настільки в’їлися у деревину, що їх не вдалося б усунути.

Пані Стефанія закінчила говорити, ксьондз тихенько кахикнув і тужливо глянув на люльку, що лежала на комоді.

— Пані має щось проти того, аби я запалив?

— Я проти тютюну, — пані Стефанія глянула суворо, і чоловік із жалем зітхнув.

— Добре, спробуємо якось це впорядкувати. Яніна, — ксьондз Амброзий від самого початку ігнорував прохання дівчинки називати її Ніною, — стверджує, що янголи геть не є янголами. Вони — диявольські істоти, яким відомі магічні фокуси, й що вони за допомогою магії причаровують дітей, аби потім кинути їх на поталу Бестії, що живе в дереві. Так?

— Ні, — Ніна почервоніла. Ксьондз усе перекрутив. — Чи то, схоже, але не зовсім…

— Усе це звучить надто фантастично, щоби повірити, — схоже, духівник рішуче не звертав увагу на Ніну, наче її не існувало. — Ви переконані, що дитина говорить правду?

— Так, — відповіла пані Стефанія просто й з такою упевненістю в собі, що дівчинка полюбила її ще більше.

— Або принаймні щось, що вона вважає за правду, — підкреслив ксьондз, кинувши ще один тоскний погляд на люльку. — Але схоже, що ми маємо зв’язані руки. З того, що Яніна говорила, випливає, що в… тому місці… монастирі, діти перебувають із власної волі та, що важливіше, зі згоди батьків.

— Батьки Сташека й Тимека, скоріше, не погоджувалися на те, щоби щось пожерло їхніх синів, — промовила Ніна із викликом. Пані Стефанія кинула на неї погляд-застереження, а потім перевела очі на ксьондза.

— Дівчинка має рацію, — сказала жінка спокійно. — Міліція може бути під впливом… що ж, назвемо це янгольською магією. Як і всі ці люди, що шукали Тимека. Ви чули, щоби хтось пліткував про зниклого хлопця? Авжеж, я також не чула, але Маркоти — мале містечко, тут усі все знають. Я сама бачила, як вранці в бік… монастиря відпливають човнами групи людей, і бачила, як пополудні вони повертаються, але мені навіть не спало на думку запитати їх, що там сталося. Тоді це здавалося абсолютно звичайним і нецікавим. Ми всі, в певному сенсі, знаходимося під впливом янгольських чарів. Люди брали участь у пошуках, а потім одразу про все забули. Так само, як міліціонери, думаю, забули повідомити родину тієї нещасної дитини. Батьки Тимека мають право дізнатися, що трапилося, як і батьки іншого хлопця.

— Добре, — зітхнув ксьондз. — Я завтра візьму велосипед і перевірю, що там відбувається. Сьогодні не маю часу, мушу ще відвідати хворого.

— Ви не можете їхати до монастиря! — Ніна випросталася так різко, що мало не перелила чай, який тримала в руках. — Янгол зачарує вас, як і всіх інших!

— Але ж тебе не зачарував? А я сподіваюся, що маю трохи більше сили волі, ніж тринадцятилітня дівчинка. Не переймайся — диявольські фокуси не справляють на мене враження. Я мушу туди поїхати, бо непросто почати діяти, спираючись виключно на слова шмаркачки, якій могло щось примаритися.

Ніна хотіла щось відповісти, але не стала, і лише стиснула губи. Пані Стефанія кинула на неї ще один попереджувальний погляд.

— Це не має сенсу! — гарячкувала дівчинка, коли вони вже вийшли з плебанії. — Янгол накладе на нього чари! Ксьондз поїде й повернеться, і стане, як усі, вважати, що там не відбувається нічого поганого! А ми знову залишимося сам на сам із цим… цим щось, і воно…

— Заспокойся! — пані Стефанія стисла її плече. — Може, так і не буде. Ксьондз же повинен уміти захищатися від магії. А ми тим часом спробуємо інші методи, згода?

— Які… методи? — схлипнула Ніна.

— Можеш зв’язатися з батьками? Маєте телефон?

— Ми ні, але наші сусіди мають і часом дозволяють нам ним скористатися. Тільки моя мама… моя мама скоріше повірить янголам, ніж мені. А тато… — вона замовкла. Батько заради домашнього спокою зазвичай погоджувався із матір’ю, але в цьому випадку чи не поведеться інакше? — Тато міг би допомогти… — призналася з ваганням.

— Волієш сама з ним порозмовляти чи це маю зробити я?

— Краще ви поговоріть. Він вам швидше повірить.

— Твоя правда.

Пані Стефанія усілася на лавці перед костьолом, вийняла з сумочки блокнотик і записала номер.

— Це може бути не дуже швидко, — застерегла вона. — На міжміську розмову доводиться довго чекати. До того ж останнім часом телефони працюють геть погано.

— Знаю.

— Якщо тобі вдасться якимось чином роздобути адреси або номери телефонів інших дітей, з їхніми батьками я також намагатимуся зв’язатися. Як я й говорила, вони мають право знати, що тут відбувається.

— Я спробую, — кивнула Ніна.

— А поки що я пропоную тобі залишитися у мене. Маю невеличку квартирку над кав’ярнею, помістимося там обидві. Як тобі ця ідея? Бо немає сенсу повертатися туди, де тобі загрожує небезпека.

— Я мушу повернутися, — дівчинка труснула каштановою чуприною. Дуже хотіла залишитися у пані Стефанії, допомагати їй у кав’ярні та їсти смачні тістечка. Але це було б те саме, що й утеча додому. Вона б не знала, що відбувається у монастирі, й постійно чекала б, коли до неї добереться Бестія з Кола.

Вона спробувала надати обличчю мужнього вигляду, але вийшло не дуже.

— Насправді мені не загрожує небезпека, — сказала дівчинка. — Чи то я думаю, що мені вона загрожує менше, ніж іншим. Я знаю, чого уникати, й боюся, а тому я досить обережна.

— А твої приятелі — ні? — здогадалася пані Стефанія. — І ти хочеш їх охороняти?

— Принаймні я можу спробувати, — Ніна знизала плечима. Це вийшло не стільки впевнено, як вона намагалася показати, скільки безпорадно.

— Ти впевнена, що хочеш туди повернутися?

— Так, — впевненою вона не була, але не хотіла, аби симпатична їй жінка цим переймалася.

— Тоді будь обережною. І пам’ятай: будь-якої миті ти можеш до мене прийти, нехай навіть серед ночі. — Пані Стефанія притулила до себе дівчинку та цьомнула в чоло.

— Дякую.

Ніна вирушила до монастиря. Озирнулася тільки раз: пані Стефанія усе ще стояла посеред ринку, на її обличчі застиг страх.

На обід вона, звісно, спізнилася. Пані Целіна з-над тарілки послала дівчинці погляд більше неспокійний, ніж обурений, наче хотіла запитати: де ти була, знову хочеш, аби в нас виникли проблеми? Але не сказала нічого. Зате Тамара тихо пирхнула:

— Може, ти б розказала, що виробляєш? Кудись зникаєш серед ночі, потім з’являєшся, потім знову зникаєш, а пані Целіна привозить твою валізку… Це що — така нова гра, чи що?

— Ні, — Ніна почервоніла. Вся її злість на подругу минула. Тепер вона відчувала свою провину за те, що вранці хотіла втекти, лишивши Тамару та Яцека на поталу Бестії з Кола. — Я хотіла поїхати, але передумала, а потім… потім була в містечку. Але вже залишуся.