Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 44)

— Це її дитяча кімната, — навіщось пояснила старенька пані. — Коли Марися виїхала до школи у Варшаві, я нічого тут не змінювала, а потім, коли вона повернулася, нічого не захотіла змінювати вже вона. Говорила, що тільки в цьому місці вона почувається у безпеці. «У безпеці» — саме так вона й говорила, наче деінде їй щось загрожувало. Пізніше я поставила сюди її картини, які залишилися.

— Вона їх багато продала? — зацікавилася Ніна.

— Більшість пороздарювала, — старенька тряхнула головою. — Спершу у Варшаві, потім тут. Моя дочка не вміла вести комерційні справи. Дивися на картини, якщо вони тебе цікавлять, сміливо. Я ніколи не захоплювалася тим, що Марися малювала. Життя митця не дуже пасує жінці. Я була проти її від’їзду до Варшави, але вона, якщо впиралася, мусила наполягти на своєму. Але раз уже Бог дав їй талант, то чи не могла вона малювати якісь гарні, приємні речі?

«Ні, певно не могла», — подумала Ніна, повертаючи до себе першу картину. Потім зробила те саме з другою та з іншими. Поставила їх під стінами кімнати, наче в галереї.

— Маємо тут стільки чарівних пейзажів, сонця, квітів, — говорила господиня. — А вона — тільки оте своє похмуре… З дитинства вона була такою: наче й веселою, як щиглик, щебетливою, впевненою в собі, здоровою і сильною. Завжди перша в спорті й вправніша за багатьох хлопців. Але мала чорні думки. Так вона це називала, коли приходила до мене ввечері. «Мамо, мене обсіли чорні думки». Наприклад, вмовила себе, що в деревах живуть зроблені з холодної води потвори, які жеруть птахів та інших малих істоток, бо від їхньої крові їм стає на мить тепліше. Я говорила їй: «Марисю, якщо це тебе так пригнічує, то навіщо ти таке паскудство уявляєш?» А вона на це: «Мушу. Мучать мене. А як намалюю їх, тоді на мить дають мені спокій». І завжди повторювала, що ці створіння можна помітити лише на світанку, ввечері або коли дощить. А найкраще під час грози. Тоді на мить відчиняються двері поміж нашим та їхнім світом. Я не знаю, навіщо вигадувати такі речі, якщо вже йдеться тільки про те, щоби намалювати картину.

«Бо вона їх не вигадувала» — для Ніни це було очевидним. Маура Левицька могла просто помічати те, чого звичайні люди не зауважували, вміла зазирнути під буденність і побачити там магію, а також невимовний жах.

І те й інше було на її картинах. Дівчинка розглядала їх, обіймаючи себе обома руками, наче тремтіла від холоду. І насправді відчувала холод, незважаючи на сонце, що лилося у вікна, на радісний спів птахів у садку й на заспокійливий запах деревини.

На всіх картинах було зображено монастир, Маркоти або найближчі околиці. На першій — над озером сідало сонце, небо палало пурпуром, а вітер шарпав гілля голого бука. У плутанині чорного гілля можна було помітити абрис фігури, яка там причаїлася, — щось там було, приховане й лише трохи помітне, наче хижак, що лежить у заростях. На другій картині істот із дерев було вже добре помітно: сиділи навколо мертвого кролика й рвали його на шматки крижаними кігтями. З їхніх губ крапала кров, фарбуючи у червоне шкіру кольору води. Третя картина зображувала містечко — будинки стояли неприродно тісно, хилилися один до одного, наче… змовлялися. Так, саме так, вирішила Ніна. Будинки змовлялися, поки люди нишком пробиралися вулицями, згорблені й дивно маленькі, порівняно з темними стінами, що поставали над ними. На четвертій картині було зображено те, що криється під поверхнею озера. У розпорошеному, просіяному крізь воду блиску сонця на дно опускалася світловолоса жінка. Вона мала бліде обличчя й заплющені очі — або була непритомною, або вже мертвою. А з дна тягнулися до неї довгі, нелюдські руки, надто худі й з надто багатьма суглобами, із пальцями, що хилиталися, наче водорості. Це була дивна похмура картина, особливо якщо згадати, яким чином загинула Маура. «Вона наче передбачила власну смерть і завчасно її намалювала», — подумалося Ніні.

На п’ятій картині було зображено двійко дітей біля монастиря. Повний місяць освітлював їхню воскову шкіру й підкреслював завмерлі риси обличчя. Вони здавалися мертвими, наче оживлені трупи. Хлопець стояв навкарачки в траві, дівчинка озиралася через плече на стіни монастиря. Руки мали брудні аж по лікті, наче ще мить тому рили нігтями землю, але щось їх відволікло. За ними тлом поставали повні жаху абриси дубів Диявольського Кола. Картина викликала неспокій, хоча Ніна не мала уявлення, що саме на ній зображено.

Але найбільше враження на неї справила інша картина — на ній були зображені Диявольське Коло й дівчинка в білій сукні. Вона стояла у межі Кола і здавалася загіпнотизованою, на її милому обличчі вимальовувався жах. І все ж вона, схоже, була не в силах відвести погляд від покручених дерев. Майже відчувалося: ще мить — і темна сила, що від них еманувала, затягне дитину в глиб Кола. Ще кілька секунд, і дівчинка зробить крок уперед, потім ще один і наступний, аж поки не опиниться в обіймах вузлуватого, мертвого гілля, і тоді гострі терни увіткнуться їй у тіло, оксамитову шкіру заллє кров, очі буде безжально виколото. Хотілося простягнути руку й утримати її, благаючи: «Ні, прошу, не йди туди!»

Ніна здригнулася і відсунулася. Полегшено перевела погляд на дві останні картини. Вони, порівняно з іншими, здавалися веселими, на них було зображено пару собак (наскільки Ніна розумілася на породах, німецьких вівчарок), одягнених у людський одяг, що стояли на двох лапах. На першій картині тварини мали накрохмалені сорочки, хусточки в бутоньєрках і надягнені на голови циліндри. У лапах тримали таці з їжею, підсовуючи їх родині, що розляглася на траві під час пікніка. На другій картині собака, одягнений як лакей, відчиняв двері перед чоловіком, який заходив у дім, а другий собака вже чекав, аби узяти в прибульця пальто й капелюх.

— Дуже вдалий приклад сюрреалізму, — сказала Ніна з мудрим виразом обличчя. — Інші картини більше належать до імпресіонізму, але ці дві — вже чистий сюрреалізм.

— Раз ти так кажеш, — старенька не виказала зацікавленості, трохи розчарувавши Ніну, яка хотіла, аби господиня запитала, звідки вона знає ці терміни: «сюрреалізм», «імпресіонізм».

— У вашої доньки був великий талант.

Жінка сумно посміхнулася.

— У газетах теж так писали. Що великий талант, що надія польського малярства. І що їй то дало? Наприкінці в бідолашної потьмарилося у голові через вигадування усіх цих жахливих речей.

— Мені прикро, — Ніна почувалася усе більше зніченою. Вона вже хотіла вийти на сонце, опинитися подалі від цього будинку, де перебувала стара пані, замотана в жалобу й самотність, наче муха в павутиння.

— Але я дещо розповім тобі по секрету, — очі господині конспіративно блиснули, посмішка стала хитрою. — Я знаю, що Мариська не померла. Не насправді. Вони тільки хочуть, аби я в це вірила, а я вдаю, що так воно і є, але знаю своє. Моя дівчинка жива й колись до мене повернеться. Уже скоро. Щоденно печу для неї пиріг, її улюблений, зі сливами. Щоби був свіжим, коли прийде. Вона часом підходить під будинок, я чую ночами, як вона ходить садом, але коли гукаю, то не відзивається. Але вже скоро вона прийде, я про це знаю. Може, завтра. Так, напевне завтра. Треба спекти новий пиріг.

— Я… я тоді краще піду. Не буду більше вам заважати.

Ніна із полегшенням залишила будинок і занедбаний сад. Тільки на вулиці, під сонцем, вона нарешті видихнула, а з її рук зникли сироти. Вона думала про стару жінку, яка пече пиріг для доньки, що лежить мертвою на дні озера. Бо Маура Левицька була мертвою, правда ж? Була мертвою, а в її матері від жалю і самотності потьмарилося у голові, як раніше потьмарилося у голові Маури. Зрештою, можливо, що божевілля у цій родині спадкове.

З іншого боку, тіла Маури так і не знайшли…

Так, але якби вона досі була живою, то просто повернулася б додому, не мала б причини кружляти ночами садом і тікати від звука голосу матері. Ну, хіба що вона цілком схибила, але в такому випадку раніше чи пізніше її хтось би та знайшов. Особа настільки божевільна не вижила б у лісі сама. Мабуть.

Ніна пояснювала це собі, але слова старшої пані все ще звучали у її вухах: «Вона часом підходить під будинок, я чую ночами, як вона ходить садом, але коли гукаю, то не відзивається. Але вже скоро вона прийде, я про це знаю».

Вона хитнула головою, аби прогнати ці думки. Через півгодини дівчина вже сиділа в «Мисливській» навпроти пані Стефанії. Жінка пила каву, а Ніна їла тістечко. Крім них двох у кав’ярні нікого не було. Цікаво, чи тут узагалі хтось буває? Але Ніна не замислювалася над цим надто довго, бо мала серйозніші проблеми.

По дорозі вона обдумала, що саме хотіла б сказати пані Стефанії, тому тепер не плуталася і не затиналася. Лише відчувала, як з кожною фразою історія звучить все менш правдоподібно. Закінчення вона прошепотіла майже благальним тоном. У її голосі було чути розпач і відчай, які пригноблювали її саму. Стефанія Бистшак була останнім шансом для Ніни, але здавалося, що старша пані за мить звинуватить дівчинку в дурних жартах і попросить піти геть із кав’ярні. Або й того гірше — вирішить, що Ніна з’їхала з глузду, і побіжить по лікаря.

Але жінка не зробила нічого подібного, тільки нахмурилася.