Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 9)

Я оглянувся.

Опухлий від недосипання Айвен присів на своєму ліжку, протер очі. Потім знову глянув на мене.

— Ти знаєш, ми всю ніч простирчали там, — і він повів підборіддям угору. — Виявилося, це не так просто — організувати уряд… Але найскладніше позаду. Завтра буде готовий герб — один угорець, Тіберій, він був учора там, уміє трохи малювати… А тебе я хотів попросити про… Ти на музиці розумієшся?!

— Ну, загалом, на флейті граю і на фортепіано трохи. В дитинстві вчили…

— Значить, я не помилився. Спробуй написати гімн. Такий, щоб усім сподобався… ВСІМ, розумієш, і росіянам, і палестинцям, й ізраїльтянам…

— Ну?! — промугикав я, намагаючись збагнути, як це можливо зробити гімн, котрий об’єднає ВСІХ цих героїв.

Айвен зітхнув, пильно подивився на мене.

— Що, незрозуміло?! — запитав він.

— Що-небудь космополітичне?!

— Я ж тобі про це й говорю!

Я дійсно, хоч і був на ногах, але все ще спав, а мозок мій — тим більше.

— Добре, — пообіцяв я, нарешті зрозумівши, чого від мене хоче Айвен.

— Ну бувай! — видихнув він вдоволено і знову повалився на ліжко — видно, добряче стомився, вирішуючи проблеми майбутнього.

Я вийшов на вулицю.

— До чого цікаві ці росіяни! — думав я, тупцяючи по бруківці повз низенькі будиночки. — Така нація менеджерів, чому світ ще не подумав про те, як би мирніше використати їхній талант?!

А сонце знову світило, нагріваючи місто.

Назустріч мені пройшли кілька героїв з арабських армій. Вони несли якісь коробки, доволі тяжкі. Але обличчя їхні світилися щастям. Може, і вони готувалися до перетворення на постійних мешканців цього міста. Та хай там як, але мені здалося, що один із них навіть кивнув мені, усміхнувшись солодко, на всі зуби. Такого зі мною ще не бувало. Я ж не був знайомий з ними, а самі вони завжди трималися осібно, окремо від європейців. І з усіх європейців тільки Айвен знайшов з ними спільну мову. Можливо, це була російська мова? Не знаю…

Дійшовши до кафе, в якому працювала Ірина, я вирішив не заходити туди. Хотілося побути самому, подумати про гімн — усе-таки завдання доволі відповідальне, хтозна, може, це буде гімн на віки! Я рушив вузькою вуличкою в незнайому мені частину міста. Вацлав казав, що якщо хвилин сорок іти в цей бік, то можна дійти до занедбаного ботанічного саду, де досі ростуть рідкісні рослини та дерева. Мені зараз хотілось опинитися в якій-небудь занедбаній місцині, в саду чи просто серед середньовічних руїн. У таких місцях завжди плідно думається й ніхто не відволікає.

Пройшов повз маленький магазинчик. Двері його були прочинені і з отвору долинала класична музика.

— Ні, — подумав я машинально. — Така музика для гімну не підходить!

Через півгодини вузька вуличка перейшла у ґрунтовку, а з боків нерівною алеєю росли магнолії та кипариси.

Я безперервно думав про гімн, та ні мелодії, ні годящих слів у моїй уяві не виникало, і це починало мене турбувати: а чи не дарма я погодився спробувати взагалі?!

Перебираючи в думках значні горді слова, гідні лягти в перший рядок «державної пісні», я дедалі більше засмучувався, аж раптом хтось гукнув мене з-під гіллястої смоківниці, яка стояла в нерівній шерензі магнолій і кипарисів — явно не на своєму місці, так ніби полковник стояв у шерезі після сержанта.

Зупинившись, я пригнув голову, заглядаючи під дерево.

Мені усміхався генерал Казмо, котрий сидів на квадратній підстилці. Поряд з ним стояла пляшка вина. За нею — кілька плодів цієї самої смоківниці.

Я привітався.

— Йди випий! — сказав мені він командирським голосом, і я підійшов і присів поруч.

Наливши вина у свою склянку, він протягнув його мені. Я ковтнув. Солодко-кисле виноградне вино охолодило горло й відволік-ло мене від пошуку значних слів.

— Куди йдеш? — запитав генерал.

Я понизав плечима.

— Гуляю…

— А чому сам?!

— Та думаю… про… важливе… — якось мляво промовив я, не бажаючи розповідати генералові про те, що, можливо, ще було для нього таємницею.

— І я думаю про важливе, — зітхнувши, сказав він. — Давай ще вип’ємо!

Ми випили ще по півсклянки.

— Запропонували мені президентом стати… — розвів руками старий Казмо.

— Погоджуйтесь! — порадив йому я. — Гарна пропозиція…

Він помружив очі, дивлячись на мене й думаючи, напевно, що я жартую або єхидничаю.

— Так-так, погоджуйтесь! — знову повторив я. — Мені от запропонували гімн написати — і я погодився…

— Гімн?! — генералове обличчя набуло серйозного виразу. — На і як іде робота над гімном?

— Ніяк, — зізнався я. — Ні мелодії немає, ні навіть перших слів.

— Візьми для початку мелодію якого-не-будь військового маршу і спробуй під неї знайти слова, а потім, коли слова вже готові, уповільни ритм, ось тобі й гімн буде! — зі знанням справи порадив генерал.

— А слова які мають бути?

— Ну такі… — генерал стиснув кулак, піднявши його над пляшкою. — Тверді слова, чіпкі, мобілізуючі та в міру войовничі… Ось так я думаю!

Я, на його жаль, думав інакше. Як на мене, у світі вже написано надто багато войовничих, мобілізуючих і занадто чіпких гімнів. Мені хотілося чого-небудь іншого. Я подумав навіть, що багато в чому саме слова гімну визначають мораль і цінності держави, саме слова гімну показують, що є головним для народу і країни. Гімни, які мені доводилося чути, ну на кшталт: «Славься, отечество наше свободное» або «Єще Польска не згінєла» обманювали й продовжують обманювати громадян країн-співачок цих гімнів. І вітчизна виявляється давно не вільною, і Польска, як несподівано починає усвідомлювати хтось, давно вже «сгінєла». Ні, треба було шукати щось зовсім інше, щось людяніше та менш державне, але як це знайти? Як написати головну пісню держави, котра під час виконання не напружувала б м’язів своїх громадян для майбутнього обов’язкового кривавого захисту вітчизни від кого-завгодно, хто надумає посягнути на святість кордонів?!

— А що, коли ось так… — заговорив раптом після паузи генерал — він тим часом, мабуть, і собі думав, теж підшукував потрібні слова. «Гордись, народе вільний, державою великою…» і так далі?..

Я скривив губи. Де ж тут велика держава?!

— Не подобається?! — відразу зреагував генерал і собі скривив губи вже в мій бік.

— Дуже схоже на решту існуючих гімнів, — відповів я.

— А-а-а, — протягнув генерал і знову замислився.

Розуміючи, що розумовий процес генерала навряд чи мені допоможе, а скоріш за все, приведе до того, що ми пересваримося, я запропонував старому воякові випити ще по півсклянки його виноградного вина. Він жваво погодився й відбиток думи вмить зійшов з його обличчя.

— Так стати президентом чи ні?! — випивши вино, запитав він.

— А чом би й ні?! — здивувався я. — Ви коли-небудь були президентом?

— Ні! — відрізав він.

— Так треба ж коли-небудь спробувати?! Не кожному всміхається така удача!

Він знову напружено глянув на мене, але, не знайшовши в моїй міміці ознак єхидності, повернув свій погляд на пляшку.

— Я ж людина військова… як командувати, знаю, а як керувати…

— Дарма турбуєтеся, — перебив його я. — Президент — це обличчя держави. Він, зазвичай, нічого не робить. Тільки підписує укази, їздить з офіційними візитами. А роблять усе міністри, прем’єр-міністри та інші діячі, тож вам нічого боятися…

— Боятися?! — гнівно блиснув очима генерал, і я відразу ж зрозумів свою помилку. — Я ніколи нічого не боявся! Ті, хто боявся, вже давно лежать у братських могилах!!! І тут я говорю з вами не тому, що мені порада потрібна, а тому, що нудно тут!

— Даруйте, генерале! — попросив я пробачення. — Не те слово вжив. Звичайно, це слово не підходить…

— Ну гаразд, — генерал був, як завжди, швидко відхідливий. — Ти думаєш, мені варто спробувати?!

— Так.

— Напевне, ти правий. Президент Казмо… Нічого, гарно звучить.

Я підтакнув кивком голови.

— А можна називатися ще — президент генерал Казмо?! — запропонував він, вслухаючись у слова, які й сам вимовляв.