Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 10)

Я не погодився.

— Не варто, генерале.

— Чого це?!

— Президент — це цивільний генерал чи навіть маршал, тому якщо ви себе так називаєте, виходить «генерал-генерал Казмо» або «маршал-генерал Казмо». Щось на кшталт звання Кім Ір Сена виходить: «дорогий тато-маршал Кім Ір Сен»…

— Так?! — перепитав старий. — Тоді нехай буде просто президент…

Цікаво, що коли генерал погоджувався зі мною, — мені це було надзвичайно приємно. Не знаю, чи виникло це через мою довгу бутність рядовим, чи ж просто від моєї поваги до Казмо.

— А непогано було б стати президентом у двох країнах водночас! — мрійливо промовив генерал. — Такого ж, мабуть, ще не було в історії!

— Здається, не було… — сказав я.

Генералів погляд пішов кудись високо, туди, де бачив він себе президентом двох, а, може, і трьох держав. Сприймаючи Казмо цілком серйозно, я не раз ловив себе на думці, що цей чоловік, у принципі, довірливий як дитина. Так, може, він і добрий, як дитина, і ласкавий по відношенню до світу?! Принаймні, зла він у місті нікому не коїв. Та це було й природним — у місті миру ніхто нікому не чинив зла, це було наслідком п’яти правил поведінки. І хоча він мав право порушувати всі ці правила, те, що він порушував їх, теж не завдавало нікому зла. Та й порушення ці здавалися дозволом дитині пустувати, наче люди, які писали правила, настільки були впевнені в генералі, наскільки може бути впевнений тільки турботливий артилерист у справності своєї гармати!

— Та-а-а-к… — нарешті видихнув він і повернув погляд униз, на недопиту пляшку вина.

Я налив ще півсклянки й протягнув генералу.

— Ну давай, за президента! — і він осушив склянку.

Потім випив я. Теж «за президента».

— Гарний ти хлопець, — генерал посміхнувся мені у вічі. — Але, скажу тобі чесно, цей росіянин мені подобається більше… Він — справжній боєць, а ти поводишся, як дипломатик, погоджувач… Але в моїй країні дипломатики теж потрібні…

Останні слова генерала мене майже образили, але, подумавши про них, перш ніж образитися, я прийшов до висновку, що генерал правий. І не так уже погано бути «дипломатиком» після того, як роки витратив безпросвітно по-рядовому, то в багні, то в боях, то в дезертирствах, хоча останнє завжди підносило мій бійцівський дух, якого, якщо бути абсолютно чесним, в інших ситуаціях я був цілком позбавлений.

Генерал знову подивився на до того часу повністю спорожнілу пляшку і сказав мені: «Все, можеш іти!»

І я пішов, пішов далі цією заміською алеєю в бік занедбаного ботанічного саду. Я навіть не попрощався з генералом, але гадаю, що він не образився. Він не потребував якихось там марудних «до побачення» чи «бувайте». Він був ГЕНЕРАЛОМ до останньої сивої волосини, що стирчала з ніздрі, до кінчика шнурівки його громіздких похідних черевиків. Йому було би приємніше, якби я по-хвацькому розвернувся навкруги, клацнув підборами й покрокував геть, чого я не зробив, підпорядковуючись вищезгаданим правилам поведінки, та й якби не було цих правил, однаково б не зробив, уже з інших власних міркувань.

Тепер дорогою мене обсідали інші сумніви. Який гімн може бути в держави, очолюваної генералом… чи тоді вже президентом Казмо. Якщо гімн відповідатиме характеру президента — то це буде вже не гімн, а військово-польовий марш. Тому я намагався більше не думати про Казмо. Після нього будуть інші президенти, і вони цілком можуть виявитися не генералами, а звичайними цивільними людьми, для яких війна — не в крові і навіть не в характері. І тоді я уявив такого собі президента, повненького, років на п’ятдесят, типового ліберала, який потирає руки перед підписанням якого-небудь гуманного закону. І уявляючи такого президента, я знову почав думати про гімн.

А слова усе не йшли. І дорога, облямована з боків магноліями та кипарисами, вела мене далі, геть від такого улюбленого міста, вела над морем.

Незабаром я зупинився перед дірою у високому проржавілому паркані. У цьому місці, мабуть, колись стояла брама, котра зачинялася на ніч і відчинялася вранці. Тут само валявся квадрат бляхи, з роз’їденим часом, дощами і спекою написом якоюсь чи якимись мовами. Тільки з краю можна було прочитати: «гартен»… Сад, одне слово.

Зайшовши на територію ботанічного саду, я побачив перед собою багато колись акуратних доріжок, вузеньких і звивистих, які обминали колишні клумби й місця росту рідкісних видів рослин. Я пішов тою, що вела вниз, до моря.

Стежка ніби водила мене за ніс, крутилася то в один, то в інший бік, і якоїсь миті мені навіть здалося, що вона закручується немов спіраллю, змушуючи мене ходити дедалі вужчими колами, проте таке враження виникло чи то від утоми, чи то від вина, випитого в компанії з генералом. Коли голова справді запаморочилася, я зупинився, дивлячись собі під ноги, почекав поки запаморочення пройде, а тільки потім роззирнувся навкруги. І казка виникла в просторах, що мене обступили: із землі випиналися химерні камені; заповзши на них, цвіли кактуси, цвіли вони неймовірно рясно, і в багатьох із них розміри квітів були такі, що закривали повністю тіла цих колючих потвор, а трохи вище звивалися догори стовбурами кущів і дерев пишні африканські сукуленти, товсте листя яких, опавши, тут же вкоренилося й дало нові безкінечні пагони, і вже здавалося, що це зелене воїнство атакує небо і не втекти небу нікуди; навіть низькі хмари, якщо прожене їх з моря вітер, не врятують батьківщину зірок і місяця від зелені, яка настирливо рветься вгору. А там, серед міцного гілля високих дерев, назви котрих були мені невідомі, серед ліанистих паразитів, які обплели це гілля, розтуляли свої агресивно прекрасні пащі різнобарвні орхідеї. Я відчув себе в Африці, і захват мій змішався з щирою цікавістю. Я розглядав широко розплющеними, трохи п’яними очима зелений світ, що розкрився переді мною, і вже легко уявляв собі ту чи іншу рослину в горщику, що стоїть на підвіконні мого готельного номера, а потім навіть — на численних підвіконнях і терасі мого особняка, — це коли я вже стану постійним мешканцем міста. Я знову ставав вільнішим, хоча не так давно вірив, що вже вільнішою людина бути не може. Проте, мабуть, немає меж у відчуття свободи, і — лишень забажай, лишень попроси мене — їй-богу, зроблю два стрибки для розгону і, розпростерши руки, немов крила, злину понад цим занедбаним світом, який відмовився від своїх природних цінностей, від пам’яток давнини, від пам’яті великих і малих націй. І злинувши над ним, зачаївши подих, відшукуватиму очима своє щастя, своє місце в цьому світі, місто, що прихистило мене, терасу гарного особняка на схилі гори, що спускалась до моря. А потім, уже знайшовши все це й надивившись удосталь, опущусь на бруківку біля кафе зі скляною стінкою і, зайшовши й присівши на своє (обов’язково завжди своє!) місце за столиком, чекатиму приходу Ірини, яка нестиме мені каву зі збитими вершками, бадьорість і ясність думки, і даруватиме навіть те, чого я не заслуговую!..

Так, коктейль з занедбаного ботсаду й виноградного вина був чудовий, такої легкості я в собі не відчував уже давно.

І, неквапно йдучи далі тією ж доріжкою, упивався вишуканістю та досконалістю світу, який ріс довкола.

І знову я подумав про гімн, але зараз ця думка видалася мені такою дріб’язковою, такою незначною на тлі іскристої флори, що якось само собою пішло на цей день із моєї голови слово «гімн», звільнивши мене від роздумів і шукань.

В одному місці я присів навпочіпки і запримітив поміж зелені дерев’яні таблички з вічною латиною імен і прізвищ цього саду. Я сам собі проказав ці імена й згадав слова Ірини про це, що гарні імена не можуть належати одній нації. Ці імена дійсно належали всьому світові, і це підтвердило правоту моєї «балерини». Я навіть придивився до інших табличок, внутрішньо готуючись побачити на одній із них виписане латинськими літерами ім’я ІРИНА, чи ІРИНІЯ, та імена рослин були довші й барочніші, серед них красувалися Артензії, Астрофітуми, Еуфорбії.

Барви, звуки, що обступили мене в цьому місці, були зовсім земними, але так це не скидалося на те, що зустрічав мій погляд упродовж усього попереднього життя, це було інше, неначе є і було дві землі: одна власне ЗЕМЛЯ, а інша — місце проживання ГОМО САПІЄНС, місце, яке заслужив цей вид, стільки ж талановитий, настільки й порочний.

Ідучи далі, раз по раз зупиняючись, дихаючи ароматами орхідей та екзотичних смол, я наблизився до покажчика, який наполегливо радив повернути ліворуч і піти уздовж іншої стежки. На жаль, напис, що колись прикрашав покажчик, зник. Можливо, якби я зміг прочитати цей напис, моя цікавість до вказаного напрямку була б невеликою. Та іржа поверх уже невидимого слова створювала таємницю, загадку, а йти мені було легко, спішити я не спішив, і ось так, навіть не замислюючись, я став на рекомендовану мені мовчазним покажчиком стежку й подерся вгору.

Стежка, втім, не тільки підіймалася, а й приспускалася до моря. Йшла вона приблизно на одному рівні, коливаючись у межах десяти метрів. І привела мене до великого щита перед відчиненою навіки залізною брамою. На щиті було щось намальоване. За вцілілими лініями я зміг визначити, що колись там була зображена тварина, але вгадати — яка саме тварина намальована, — виявилося над мою здогадливість.