Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 11)

Увійшовши у браму, я уткнувся носом в іржавий бар’єр, над яким монументально і, щонайцікавіше, зовсім без іржі, пишався напис англійською мовою: «Тварин не годувати!»

Я підійшов ближче й зазирнув крізь іржаву сітку всередину вольєра. Було зовсім нерозумно сподіватися побачити тут тварин занедбаного зоосаду. Тим більше, що хтось просив їх «не годувати», хтось, хто дійсно не годував їх уже багато років. Та очі мої відшукали колишнього мешканця цього вольєра — великий білий скелет, на якому де-не-де ще трималися шматочки пергаментної шкіри з жмутками шерсті, лежав у правому дальньому куті. Я інстинктивно внюхався в повітря цього місця, будучи напоготові зробити крок назад, якщо відчую відразливий дух гниття, проте повітря було таке саме й навіть видалося мені трохи солодшим, аніж серед орхідей.

Повільно бредучи вздовж вольєрів, що нескінченно змінювали один одного, я відшукував очима білі кістки колишніх мешканців, і тут же йшов далі. Дивне відчуття з’явилося в мені, змінивши радість від перебування в ботсаду. Відчуття-здогад про те, що чоловік, котрий придумав концтабори і табори для інтернованих осіб, був великим любителем тварин і дуже частим відвідувачем звіринців. Може, він любив і людей, може, він любив і людей не менше за тварин. І, можливо, інколи по неділях вирушав із сім’єю на автомобілі до огорожі найближчого табору, і там вони — він, його дружина і двійко зростаючих дітей — гуляли вздовж колючих загороджень, уздовж людських вольєрів, над якими так само височів плакат-попередження: «Тварин не годувати». І, нагулявшись досхочу, він заводив двигун свого автомобіля і віз сім’ю у найближчий ресторанчик, де, перед сімейним недільним обідом, узявши один одного за руки, вже сидячи за столом, вони шепотіли молитву, дякуючи Господові за їжу, дану їм днесь. А потім їли. І щось ще було в них увечері: можливо, театр, можливо, кіно. І так ішло життя, залишаючи занедбану флору цвісти, а закинуту фауну — вимирати.

Пройшовши ще кілька вольєрів, я хотів був повернути назад, аж тут донісся до мене звук, схожий на гарчання звіра. І так несподівано він пролунав у цьому місці, що я спинився наче вкопаний і закляк. І знову почув його, тепер уже чіткіше. І навіть визначив напрям, звідки він долинав. Повільно я розвернувся і прикипів поглядом до вольєрчика, котрий стояв трохи осторонь від решта. І тут же помітив за сіткою порух.

Не вірячи власним очам, я підійшов туди й побачив пару вовків. Сріблястих вовків, які шкірили зуби й роздратовано дивилися на мене. Вигляд вони мали ситий і доглянутий. Біля широкого тазика з водою лежали ще не повністю обгризені кістки якоїсь тварини. Спершу я подумав, що — людини, та це радше з переляку. Кістки були широчезні й довгі, і належати вони могли коню чи бику.

«Не годувати», — згадав я добре збережений напис над бар’єром біля входу. Та хтось же годує цих вовків! Хтось приносить їм м’ясо, наливає води. І вони знають свого благодійника, інакше давно б уже і його з’їли. Хтось їх любить…

Я ступив кілька кроків назад і розглядав цих небезпечних красенів на відстані. Роздивлявся і думав: чому вони живі, коли решта мешканців зоосаду давно мертві? Чому сам зоосад виявився занедбаним, так само як і сад ботанічний? Чому місто, таке любе мені, не потурбувалося про цей найближчий для нього світ, покинувши напризволяще світ природи, навіть не звільнивши його перед тим із кліток і вольєрів?

Уже виходячи з цього сумного зоопарку, я побачив останки родини дикобразів, які жили в широкій, але дуже низькій клітці, умисно низькій, аби діти могли нахилитися і зверху розглядати гарні триколірні колючки. Колючки, настовбурчившись в різні боки, лежали тепер на землі в кількох місцях, з-під них виглядали маленькі тоненькі кісточки, теж вибілені й відшліфовані спекою і вітром.

З радістю я повернувся у «царство рослин», проте наче приємний хміль мій радісний настрій зник безповоротно. Хоча, звичайно, кажучи таке гучне слово «безповоротно», я маю на увазі всього лише — до ранку чи до завтра. Людині властиво перебільшувати свої відчуття й емоції, а мені це властиво тим більше. Я, може, й живу ще тільки завдяки цим перебільшенням. Може, насправді світ мені тільки подобається, але для себе я голосно заявляю: «Я люблю цей світ, ЛЮБЛЮ!» Так само я думаю, мабуть, і про Ірину; запевне важко перебільшити мої почуття щодо міста, але ж якщо я не можу бути впевнений, наскільки я щирий всередині себе, то хто ж мені скаже правду?! Хто? Орхідеї? Артензії? Еуфорбії? Ірина?..

Мінлива природа людських настроїв, і ось уже, щоб відволікти свою зорову пам’ять від похмурих картин занедбаного зоосаду, я повертаю собі слово «гімн» і змушую його крутитися у своїх думках, грати різними нечутними мелодіями, підбираючи одну з них для себе, для ще ненаписаних і непридуманих слів, які, можливо, коли-небудь і мені допоможуть зібратися з осколків емоцій у щось ціле, звести рішуче голову й жити далі, жити, незважаючи ні на що і всупереч усьому, не згідному зі мною. Коли-небудь… Та все-таки це не буде ані військова пісня, ані пісня про могутність. Але що це буде?! Як знайти слова? Де шукати їх?! Ще би півсклянки такого вина. Тільки півсклянки, і не треба поряд генерала Казмо, не треба поряд нікого. Пів-склянки вина — і думкам відпочинок; очам — рожеве марево, що опускається на місто; уяві — чорнокосу дівчину з маленьким руд им песиком, і нехай би пливла повільно в цьому рожевому мареві…

Коли я повернувся до готелю, вже вечоріло. У коридорі тихо звучав чіткий голос, повідомляючи якомусь новоприбулому правила поведінки в місті.

У номері горіло світло. Айвен розпаковував якісь ящики — вони лежали на підлозі і було їх до десятка.

— А, привіт! — оглянувся він до мене. — Тут до тебе приходили і залишили он те…

Він показав поглядом на складену китайську ширмочку, що стояла біля мого ліжка.

— Як там гімн? — запитав Айвен.

— Повільно… — зізнався я, перебільшуючи результати, бо насправді справи були взагалі ніяк.

— Нічого, — підбадьорив мене мій сусід. — Головне, щоб ти не запізнився до прийняття декларації про суверенітет.

— А коли це буде?

— Днів через чотири… — задумливо відповів Айвен.

Я притулив ширмочку до стіни — цього вечора вона мені була не потрібна. Присів на ліжко. Моя психіка закінчувала перетравлювати враження минулого дня, і повіки мої були не проти стулитися.

— Ану, поглянь! — пролунав глухуватий, мало не утробний голос, і я подивився на Айвена.

Його очі весело дивилися на мене через круглі окуляри нового протигаза.

— Ну як? Клас?! — запитував він.

— Звідки в тебе?! — здивувався я.

Він ткнув рукою в посилковий ящик.

— Мама прислала, я попросив…

— ?! — я тільки розтулив рот, а вимовити так нічого й не зміг.

— Вона в мене на військовому заводі працює, от і… — і він розвів руками, вважаючи, що такого пояснення мені достатньо.

— Ану клацни мене, відішлю їй фото на згадку! — Айвен протягнув мені фотоапарат.

Я зробив два знімки.

— Трохи тисне, — зізнався сусід, стягуючи з голови маску протигаза. — Здалося б розносити… був би я зараз у роті — хто-не-будь з молодих мені б його за два дні розносив! Та нічого…

Від скронь униз в Айвена йшли червоні смуги від твердої гуми маски.

Я захотів спати. Позіхнув так, що Айвен позіхнув услід за мною.

— Я настільну ввімкну, а ти лягай! — з розумінням промовив він. Настільна лампа здалася мені набагато яскравішою, ніж плафон з матового скла, що звисав зі стелі, і я все-таки поставив ширму.

Вже лежачи на ліжку й готуючись до сну, я чув, як Айвен розкривав інші посилки й діставав звідти щось залізне, загорнуте в папір. Дивно, як багато можуть сказати звуки!..

А пізно вночі, я навіть не знаю, о котрій годині, прийшла Ірина. Прийшла й посунула мене до стіни. Я спершу не міг второпати, що зі мною коїться, сприймаючи все за сон, та їй вдалося розбудити мене. І я знову був щасливий, вбираючи шкірою її тепло, цілуючи і майже облизуючи її обличчя, гладячи її волосся, шепочучи їй десятки ніжних пухнастих слів.

Вранці вона знову вислизнула, і я прокинувся вже сам, прокинувся від того, що сну моєму когось бракувало, бракувало тепла, бракувало Ірининого дихання.

Я прокинувся, сходив поснідати і зайшов до її кафе.

Ми пили каву, і вона запитала: «Як там гімн?»

Я відповів: «Поки ніяк».

«Нічого, — сказала вона. — Це важко… але коли ти його напишеш, про тебе всі дізнаються!»

І в голосі її пролунала майбутня гордість за мене.

Я зітхнув. Може, Господь не покине мене без допомоги в цій важкій і відповідальній справі. Я сподівався.

І ось уже я знову на набережній, сам на сам зі своїми думками, сам на сам з бажанням створити гімн, котрим зможу пишатися.

Легкі хмари пливуть небом, притуплюючи гострі сонячні промені. Кричать чайки, кружляючи над яхтами і прогулянковими човнами. З трьох пірсів відпочиваючі герої ловлять рибу.

Місто тихе і спокійне. Воно дрімає у щасливому невіданні, воно блаженствує, не знаючи, яку долю готують йому його ж гості. Воно старе, навіть більше, ніж старе — давнє, і всі проминущі сторінки його ж історії його не турбують.

Може, розпочати гімн зі слів про давність міста і його історію?!

Ні, не годиться! З його історії нічого брати. Вся історія — лише споруда з каменю та їхнє подальше руйнування. Який храм зруйнує прийдешня революція?! Що про неї скажуть нащадки? Чи так само, як у Росії, проклинатимуть творців нового, будівників куполів, увінчаних рубіновими зорями?!