Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 13)
Вже вивченою вуличкою, що вела вниз, я йшов до набережної.
Сонце тільки-тільки почало опускати свої промені з дахів будинків на вікна других і третіх поверхів — тепер там, напевно, починали прокидатися люди.
А набережна була безлюдна, і море, намагаючись не шуміти, плюскалося поряд із піщаним берегом.
Сонце важчало і велично підіймалося над обрієм, і мені здалося, що я бачу, як воно підіймається. Я навіть трохи повів головою вгору через якусь хвилину — неначе проводжав поглядом світило, що прагнуло посісти своє царське місце на небесному троні.
На обрії виднілася малесенька цятка якогось рибальського баркасу. Шкода, не мав я ні підзорної труби, ні бінокля. А так хотілося наблизити до себе цей баркас і подивитись на рибалок, на їхній вилов.
Баркас відходив праворуч, вздовж лінії горизонту, і цятка його поступово розчинялася в цій лінії. Я повернувся спиною до моря і подивився на гору — вона вся була в сонячному світлі, і зелень дерев своєю яскравістю осліпляла мене.
І знову прийшли думки про гімн, а з ними — і думки про людину, для якої і про яку цей гімн має бути написаний. І думки ці не були мені приємні. Але, терпляче замислившись, я знову шукав слова, а слова немов уникали мене. І було тихо навколо, і в місті, і над містом. А потім, буквально через кілька хвилин, дивний звук перекреслив тишу, озвавшись у мене за спиною. І я, наляканий, різко обернувшись, побачив чоловіка років сорока у чорному робочому комбінезоні з мітлою в руках. Мітла ритмічно шурхотіла по асфальту набережної, а чоловік, на мить спинивши на мені свій, як мені здалося, сумний погляд, сам не спинився і продовжував рухатися уздовж набережної.
Я ще довго дивився йому вслід, а сонце тим часом піднімалося, і місто, прокидаючись, шуміло взуттям героїв, що поспішали до сніданку. Обрій був чистий. Мені теж захотілося попоїсти, і я покинув набережну.
У кафе мені пощастило — я сів за один столик із Вацлавом. Власне, ми були одними із перших відвідувачів і тому могли розраховувати на найсвіжішу їжу.
Кусень м’яса, досить великий, политий зеленуватим м’ятним соусом, займав більше половини широкої тарілки. Я вже не говоритиму докладно про гарнір, аби не прийняли мене за француза. Але я бачив, як Вацлав подивився на свою, точнісінько таку саму порцію. Присягаюся, що і його очі блиснули.
Розвертаючись, офіціантка солодко промовила: «Слонятина…»
Потім вона піднесла нам іще шматочки лимона і чорничний напій.
— Ти знаєш, Казмо, здається, погодився! — повідомив радісним голосом Вацлав, покінчивши зі своїм куснем слонятини.
— Так?! — зіграв я здивування, не бажаючи засмучувати друга тим, що новина ця мені знайома.
— Ага! — підтвердив Вацлав.
Потім підсунув до себе горнятко кави з мед ом і пригубив.
— І коли він обійме посаду?! — поцікавився я.
— Ну, це не зовсім просто… — Вацлав облизав губи. — Принаймні сьогодні чи завтра Айвен повідомить усім нам дату…
Я добрався до свого горнятка кави і скористався ним як приводом протримати недовгу паузу в розмові, обдумуючи свою ситуацію з написанням гімну.
І тут цілком недоречно Вацлав запитав:
— А як там у тебе з гімном?!
Мені нічого не залишалося, крім як сказати:
— Погано…
— Чому? — відверто здивувався Вацлав. — Гімн — це ж просто пісня!
Я, допивши каву, заходився пояснювати йому причину всіх труднощів, які ускладнювали роботу, а разом з цією роботою ускладнювали моє життя.
— Але ж слухай, — киваючи, промовив Вацлав. — Якщо це так важко, то просто пошукай що-небудь з уже написаного. Скільки ж траплялося, що у гімн переробляли яку-небудь давню пісня…
Ця ідея мені сподобалась. Я відразу ж спробував пригадати що-небудь із пісень, та цієї миті до нашого столика підійшов хлопець, про якого я знав тільки те, що він — угорець і, схилившись до Вацлавого вуха, щось прошепотів. Потім відійшов.
— О третій годині збираємося в кафе в Ірини, — сказав мені Вацлав, відповідаючи на мій запитальний погляд. — Буде серйозна розмова.
Новина про серйозну розмову вразила мене менше, ніж те, як він назвав це кафе. «В Ірини»?! Я ж бо думав, що тільки мені відоме її ім’я, та виходить, що… Хоча, може, я знову перебільшую. Адже Вацлав бачив мене з нею, коли ми вперше говорили про її життя… Не ми, вона говорила, звісно… І він, зайшовши, перервав своєю появою нашу розмову… Ну гаразд, в Ірини, так в Ірини.
Домовившись про зустріч, ми підвелися з-за столу. Вацлав вийшов на вулицю, а я, підійшовши до офіціантки, спантеличив її запитанням:
— Вибачте, — звернувся я до неї, дружелюбно усміхаючись. — Чи не міг би я взяти з собою один кусник м’яса… слонятини?!
Вона кинула на мене цікавий погляд.
— Вам сподобалося?! Ви могли б і тут з’їсти ще одну порцію, хоча, щиро кажучи, це не молода слонятина…
Я терпеливо усміхався їй в обличчя, і це зробило свою справу: вона зайшла на кухню кафе і винесла мені кусень м’яса, мабуть, удвічі більший за той, що я з’їв на сніданок.
Я взяв зі стола серветку і, загорнувши в неї м’ясо, вийшов надвір. Виходячи, я не озирався, хоч і очікував її запитального погляду мені услід.
Ідея, що спала мені на думку, не була вже настільки дивною, та саме тої миті я чомусь подумав, що вона не зовсім звичайна.
Несучи кусень слонятини у правій руці і відчуваючи його важкість, я крокував уже знайомою мені «неакуратною» алеєю в бік занедбаного ботанічного саду. Йшов я, звичайно, не до заморських квітів і дерев, а трохи далі. Я йшов у «сад вибілених кісток» — саме так поетично назвав я для себе те місце, перебування у якому так скоро перекреслило мій тодішній настрій. Я йшов у вимерлий з о осад, щоби погодувати єдиних його мешканців — сріблястих вовків. Я йшов і думав про гімн, але тепер я вже не намагався жонглювати дзвінкими словами. Я думав про вже написані пісні і для початку перебирав у пам’яті пісні про кохання, бо були вони, як мені здавалося, змістовно ближчі до майбутнього гімну, ніж військові марші та інші нервово-паралітичні співи, зазвичай виконувані чоловічим або змішаним хором.
Позаду залишилось розлога смоківниця, під якою я пив вино з однієї склянки з майбутнім президентом. Добре було б, якби це дерево жило довше!
Пісні про ревнощі та нещасливе кохання я відкинув одразу. Я навіть не гадав, скільки подібного мотлоху зберігається в моїй пам’яті.
А от й іржаві паркани, що розбігаються праворуч і ліворуч від мене, ховаються в кущах і деревах та примудряються навіть іржею своєю маскуватися під колір кори старих кипарисів.
Здрастуйте, Еуфорбії та Артензії! Я, їй-богу, ледь не вимовив цього!
І знову, кружляючи долішною стежкою ботанічного саду, я думав про кохання, про пісні, йому присвячені. І знову мені не подобалися їхні слова, я не вірив у щирість цих слів і поступово приходив до думки про хибність моїх пошуків. Адже щирість і чистоту не можна зустріти в таких піснях, виконуваних нафарбованими, напудреними, випрасуваними до блиску співачками, які ще й стражденно кривляються.
Переді мною засяяв уже знайомий напис, котрий забороняв годувати тварин. Я, поводячись цілком по-дитячому, підніс поближче до цього напису загорнутий у серветку кусень м’яса, неначе хотів, щоб напис понюхав і зрозумів, як я до нього ставлюся. А потім покрокував уздовж вольєрів.
Вже з’явився попереду, в знайомому вольєрі, порух, і я пришвидшив ходу.
І раптом згадав одну пісеньку, яку частенько зранку наспівував собі під носа Айвен. Згадав і зупинився, вражений. Адже слова цієї пісеньки я знав і раніше. Напевне, не всі, але приспів — точно! І ця пісня виникла у ту мить переді мною, як єдино вірний шлях до порятунку, як щось абсолютно живе. І, напевне, не тільки тому, що ця пісня була дитячою. Хоча, якщо й говорити про чистоту і щирість, то треба говорити про дітей.
Я так і завмер, не дійшовши кількох кроків до вовків, які зачули наближення когось чужого і нервово походжали вздовж іржавих ґратів вольєра.
А я вдихнув якомога більше повітря і неголосно заспівав, прислухаючись одночасно і до свого голосу, зовсім не музичного, і до слів, щоби ще раз переконатися у власній правоті.
—
Я проспівав цей приспів ще кілька разів, і настало в моїй душі велике полегшення. Власне, інших слів і не треба!
Не сходячи з місця, я кинув кусень слонятини за ґрати вольєра. На моє здивування, вовки не кинулись на їжу. Один із них неквапно підійшов, понюхав і повернувся на старе місце.
Я наблизився до ґратів і зазирнув усередину вольєра. Вовки напружено дивились на мене.
—
За п’ять до третьої я спинився біля кафе і, почекавши, зайшов. На мій подив, там нікого не було. Я сів за улюблений столик, сів досить шумно, так, щоб мене почули.
Та пройшла хвилина, друга, а до мене все ще ніхто не поспішав. І тоді я замуркав слова майбутнього гімну, роздумуючи про те, чи сподобається він хлопцям.
А хвилинна стрілка вже пробігла тригодинну позначку і заспішила на наступне коло.
Схвильовано позирав я на вхідні двері; чи не трапилося чогось із хлопцями?! Хоча важко було уявити собі, що тут щось може трапитися. Так було тихо й сонячно на вулиці, так було прохолодно і затишно в кафе. Що могло трапитися в цьому райському місці?!