Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 15)

Так ми й сиділи потім мовчки, попиваючи каву й обмінюючись поглядами, які щось означали — збоку, напевне, можна було подумати, що це сидить група змовників і терпляче чекає визначеної години для здійснення чогось таємничого. Втім, так воно й було насправді. Ділова розмова якось не в’язалася. Айвен урешті-решт призначив усім зустріч через півтори години на площі святого Лаврентія, і ми розійшлися.

Я хотів був залишитися в кафе, щоби поговорити з Іриною й розізнати, що означала фраза Айвена про те, що Ірина стане власницею кафе, проте згодом вирішив спочатку прогулятися набережною. Погода сприяла прогулянці — було не так спекотно, і небо, прикрашене напівпрозорими хмарками, пом’якшувало сонячне світло.

Проходячи повз чавунний литий стовп, я помітив приклеєний до нього папірець і з цікавості зупинився, щоб його прочитати.

«ЗНИК МАЛЕНЬКИЙ РУДЕНЬКИЙ ПЕСИК. ВІДКЛИКАЄТЬСЯ НА КЛИЧКУ ЕСМЕРАЛЬДА. ХТО ЗНАЙШОВ, ПРОСИМО ПРИНЕСТИ ЙОГО ЗА АДРЕСОЮ: „Авеню Цісаря, 45, вілла „КСЕНІЯ““».

Прочитавши, я згадав і даму з песиком, і песика окремо, коли він зазирав у кафе і шукав когось на вулиці. Дедалі менше й менше залишалося в мене сумнівів, що це саме той песик, про якого йшлося в оголошенні. І якщо це було справді так, то на авеню Цісаря під сорок п’ятим номером розташовувався гарний особняк із широкою терасою, з країв якої росли пальми, а в центрі її, контрастуючи з кольорами пальм, стояв червоний пластмасовий столик із такими самими дачними стільцями.

Першою думкою після прочитання цього оголошення було піти і розшукати заблукалого песика, щоби вручити його чорнокосій хазяйці і в такий спосіб почути її голос, подивитись їй у вічі зблизька і, може, навіть дізнатися, хто вона, ця таємнича, по-східному гарна дівчина. Та досить швидко я зрозумів, що одна річ — шукати в цьому місті танк чи велику вантажівку, і зовсім інша річ — маленького песика, який міг заховатися в будь-якому підворітті або ж і взагалі втекти у лісисті та горбисті околиці. Але піти на це авеню так кортіло, і я подумав, що, можливо, власниці буде цікаво дізнатися про те, де я бачив її песика?! Так я й вирішив зробити і вже знайомою дорогою рушив у горішню частину міста. Інтуїція мене не підвела, і щойно я ступив на авеню Цісаря, то побачив спереду краєчок знайомої тераси, який визирав із-за дахів будинків, які збігали вгору. Сам дивуючись тій легкості, з якою я зважився на цей візит, я все ж таки не йшов, а майже біг угору вулицею, і коли зупинився перед дерев’яною масивною брамою, довелося витратити кілька хвилин, щоби віддихатися. Вже прийшовши до тями, я смикнув за бронзовий ланцюжок, що звисав із дірочки у брамі, й відразу ж почув мелодійне дзеленчання дзвоника. В особняку ляснули двері, і за брамою пролунали кроки. Зарипів погано змащений дверний засув — я весь напружився, очікуючи побачити перед собою, вперше так близько цю таємничу незнайомку, про яку так часто думав і мріяв — однак врізана у браму хвіртка відчинилася, і я вперся поглядом у літню жінку, вбрану у темно-синє легке плаття, яке дуже нагадувало кроєм вбрання чорниці католицького монастиря.

— Я за оголошенням… — тільки й зміг промимрити я, так швидко й різко скинутий на землю з висоти власної уяви.

— Господи! — радісно вигукнула жінка, склавши долоні в молитовному жесті. — Ви знайшли її!

— Ні… — поспішив я її зневірити. — Але я бачив песика буквально вчора… Може, власниці буде цікаво дізнатися, де я його бачив?!

Обличчя літньої жінки набуло смиренного виразу, і голосом великомучениці вона промовила:

— Залишіть свою адресу, коли Адель повернеться, я скажу їй… Боже, вона так змучилася! З ранку до ночі шукає Есмеральду, а потім усю ніч плаче!

Ця жінка з таким щирим співчуттям проказала все це, що я мало не витиснув із себе сльозу. Я завжди був трішечки сентиментальним, і досить мені було лишень почути, що комусь погано, як я вже щосили переживав за цю людину.

Добре, що я знайшов у своїх кишенях і ручку, і шматок паперу, на якому надряпав свою готельну адресу, розуміючи, що полетить цей клапоть скоріш за все у кошик для сміття, бо не піде нормальна людина просто так послухати розповідь іншої людини, яка останньою бачила зниклого, нехай навіть палко любимого, песика.

Униз по авеню Цісаря я йшов дуже повільно. На душі було трішки огидно. Саме огидно, а не сумно, але я ніяк не міг збагнути, звідки в мені виникло таке відчуття. Я «перегортав» враження цього дня і знайшов найменш приємне — це коли мені здалося, що після згадування Айвеном про те, що моя «балерина» стане власницею кафе, у неї раптом зробилися тонкими зазвичай повненькі губи. І тут я зрозумів, чому мені це здалося і звідки взялась на душі ця «огидність». Звичайно, сьогодні в Ірини губи були нафарбовані. Яскрава червона помада, саме вона отруїла сьогоднішній день, викликавши з минулого, без мого на те бажання, мої дитячі комплекси. А тепер ще цей дурнуватий візит співчуття, що закінчився нічим… Залишалося тільки сподіватися, що «свято» на віллі генерала Казмо очистить мій настрій від губної помади і моєї власної недоумкуватості.

Прийшовши на площу святого Лаврентія, я побачив хлопців, які вже віддалялися, і зрозумів, що трохи запізнився. Наздогнав, вибачився й закрокував разом з ними. Айвен вів нас незнайомими мені вузенькими вуличками, доки раптом ми не вийшли на «неакуратну» (як я її назвав) алею і вже по ній пішли далі в бік занедбаного ботанічного саду.

Так ось, виявляється, чому я зустрів тут генерала, який пив на гордій самотині приємне сухе вино! Отже, у нього десь тут вілла!

— Праворуч, праворуч! — скомандував Айвен, показуючи на проріз між двома магноліями, що росли одна біля другої.

Ступивши на ледь помітну стежку, ми почали спускатись до моря. Пройшли метрів триста легким схилом, який, без сумніву, уривався і летів униз зовсім поряд з нами. І справді: на краю перед обривом ми на хвильку зупинилися помилуватися відкритим перед нами пташиним простором для ширяння — обрив був глибиною метрів п’ятдесят, а внизу, серед скель і жовтого піску, на зеленому казковому острівці, який був з’єднаний з берегом чорним металевим містком, маленьким середньовічним замком височіла вілла генерала Казмо: триповерховий будиночок з арочними вікнами, дві башточки з боків, тераса, не менша від тієї, що на авеню Цісаря, і маленька пристань, біля якої гойдалися на хвилях дві невеликі яхточки.

Далі стежка йшла майже по краю обриву, і ми вервечкою, намагаючись не зазирати на ходу за цей край, неквапно рухалися нею, поки вона не привела нас до пологішого кам’яного спуску; в моноліті цієї гори були вирізані східці. Камінь був неймовірно гладеньким і відполірованим, і, щоб не зісковзнути вниз, нам доводилося спускатися як по драбині, тримаючись руками за верхні східці й намацуючи ногами нижні.

— А-а-а! — долинув до нас радісний крик генерала, коли ми підійшли до містка. І відразу ж у небо полетіла, шиплячи, зелена ракета.

Генерал стояв на своєму острівці і махав нам правою рукою, в котрій тримав ракетницю.

Перейшовши через місток, ми опинились на гладенько підстриженій галявині, перекреслюючи яку, до будинку вела доріжка, викладена з червоної шестикутної цегли. Далі, по ній, ми вже йшли за генералом.

За парадними дверима з вітражними шибами на нас чекали килими, сходи з червоного дерева, що вели на верхні поверхи, давні картини, які висіли на стінах, і, звичайно, інші, менш величні, але так само прекрасні дерев’яні двері з інкрустаціями з полірованого горіха та самшиту.

— Я вам тут дещо покажу! — задерикувато і трохи хвалькувато промовив Казмо, запрошуючи жестом іти за ним під сходи.

Там, відчинивши низенькі дверцята, настільки низенькі, що, проходячи в отвір, ми мусили пригинатися, він увімкнув світло й повів нас униз високими бетонними сходами.

— Я вам покажу мою іменну зброю, — неголосно, й не обертаючись, сказав він.

Ми з цікавістю очікували побачити обіцяне, і ось, відчинивши ще одні двері, він впустив нас до великої кімнати, стіни якої були закриті полірованою деревиною, і на цих стінах, точніше, на різних гачках і в різних пазах, і горизонтально, і вертикально висіли, лежали й стояли десятки карабінів, гвинтівок, автоматів, вогнеметів, і особливо я був вражений тією зброєю, призначення якої я не знав і не міг зрозуміти. Айвен ходив уздовж стін, прицмокуючи від задоволення. У інших також очі палали. Хтось погладжував приклад гвинтівки з оптичним прицілом, хтось торкався холодного металу вогнемета. Пробудилися військові інстинкти героїв, годі й казати!

— А там, — Казмо ткнув рукою в бік ще одних дверей, — там є набої до всього, що тут!

Я не ходив попід стіни, як Айвен, і не чіпав пальцями гарно прикрашений ствол давньої чи зробленої під давнину рушниці, як це робив Тіберій. Я стояв і спостерігав за майбутнім урядом. Це було набагато цікавіше. Одному Богу було відомо, про що вони в цей момент думали, про що згадували. Але тут була присутня така урочистість, така багатозначна мовчазність, що я уявив собі все дійство як якийсь ритуальний танець, виконання якого було необхідне для щасливого звершення завтрашньої революції.

— Ну, досить милуватися! — поквапив гостей господар вілли. — Тепер ходімо наверх.

Наверху, просто на терасі, з’явився довгий стіл, а на ньому такими собі квіточками-ромашками були розкладені відкриті бляшані консервні банки, і з кожної стирчало по ложці. Там же на столі стояли, по одній з кожного краю, великі дерев’яні тарілки з грубо нарізаним хлібом.