Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 16)

— Присідайте! — скомандував досить ввічливо генерал. — Зараз подадуть усе інше.

Поки ми зметикували, на що присідати, пройшло хвилини дві — просто спочатку не було видно, що під столом у дві шеренги стояли дерев’яні міцні табуретки.

На терасу вийшов сивуватий чоловік років сорока п’яти у фраку з підносом в руках. На підносі стояли склянки, бокали, фужери; здавалося, що всі вони різні.

Коли цей чоловік, судячи з усього, генералів слуга, наблизився до стола, я помітив щось дивне у його ході, і який же був мій подив, коли я побачив, що з двох ніг цього слуги одна була дерев’яна. «Боже! — подумав я. — Невже не можна зараз, наприкінці двадцятого століття, зробити йому нормальний протез, щоб він не мучився зі своєю деревинкою, більше годящою для зйомок у фільмах про піратів».

Спритно розставивши склянки, бокали, фужери, слуга пішов з тераси, але буквально через кілька хвилин повернувся, цього разу принісши купу тарілок і дві пляшки вина.

— Це для початку! — генерал кивнув на пляшки. — А ви давайте, розкладайте! Тут кращі види тушонки, які я тільки куштував. А ось та, найширша банка — окраса програми! їй сорок вісім років — американська лендлізівська допомога Західній Європі. Чудова річ! Не те, що всякі ресторанні кури та фазани!

— О! — вигукнув здивовано Айвен, тримаючи в руках промаслену банку, трохи меншу, ніж лендлізівська. — Наша, їй-богу наша!

— Від батьківщини не втечеш! — напіжартома-напівсерйозно промовив Вацлав.

Слуга приніс ще шість пляшок на підносі й поставив їх на стіл.

— Сідай до нас, Феліксе! — по-батьківськи сказав йому Казмо.

— Слухаюсь! — уривчасто відповів Фелікс і, викинувши дерев’яну ногу вперед під стіл, опустився на табуретку, а потім підсунувся ближче до краю столу.

— Налили? — запитав Казмо.

Хлопці квапилися. Пляшки голосно булькали, ділячись вмістом. Нарешті всі застигли, тримаючи бокали і склянки в руках.

— За успіх! — сказав Айвен.

— Зажди! — урвав його генерал. — Спочатку скаже президент…

І він замовк, замислившись, але всі терпляче чекали його слів.

— Я хочу урочисто пообіцяти вам, — нарешті заговорив Казмо, — зробити все, що завгодно, для процвітання та щастя нашого міста! І, якщо треба, я готовий взяти в руки будь-яку зброю, щоб з нею в руках повести вас на захист вітчизни, на захист наших інтересів!.. Давайте вип’ємо за нас, за наше місто і за наше велике майбутнє!

Скло, з якого були зроблені бокали і склянки, дзвеніло дуже глухо. Все-таки не кришталь.

Генерал, допивши вино, поклав собі на тарілку чималий шмат лендлізівської тушонки, розділив його виделкою і, заїдаючи хлібом, став жувати голосно і смачно.

Мені дісталася банка з японськими ієрогліфами. Обережно я виклав із неї шмат чогось на свою тарілку і понюхав.

— Китове м’ясо в соєвому соусі! — побачивши мої підозри, з набитим їжею ротом повідомив мені генерал.

— Тільки ви не подумайте, — дожувавши, знову заговорив господар вілли, — не подумайте, що я так кожен день харчуюся, та й узагалі, що це було моєю улюбленою їжею. На фронті я любив ресторанну кухню, а ось ці консерви терпіти не міг. Це нормально: на фронті щось має тебе пов’язувати з мирним життям, ну а тут, у мирному місті, в мене завжди виникала необхідність у чомусь військовому… І мені, дякувати Богу, завжди йшли назустріч…

Ми пили й закусували. Китове м’ясо вирізнялося майже цілковитою відсутністю смаку, і якби не соєвий соус, його, напевне, взагалі не можна було б їсти. Добросовісно доївши шматочок японського кита, я для різноманітності поклав собі трохи російської тушонки, та цього разу мій вибір змусив мене скривити губи — російська тушонка виявилася жиром із поодинокими згустками м’яса, настільки рідкісними, що я так і не розібрав його смаку.

Саме під цю бісову російську тушонку хтось запропонував тост за генерала, що, звісно, Казмо дуже сподобалося, і він зажадав налити «по повній». Заїдати вино жиром було не дуже приємно, і я дотягнувся до лендлізівської банки.

— Феліксе, а пам’ятаєш наш останній бій?! — звернувся ледь захмелілий генерал до свого слуги.

Фелікс і без того був блідим, та після цих слів якось весь стиснувся і ще більше зблід — спогади, мабуть, були не дуже приємними.

— Це було вже двадцять три роки тому, — продовжував генерал. — Навіть не віриться! Так, двадцять три роки тому. Я саме обідав — я це чудово пам’ятаю — в наметі-шатрі стояв міцний дубовий стіл на одну персону… мій стіл, одне слово. А Фелікс тоді приготував дивовижну страву — поросячі вушка у… у якомусь запаморочливому соусі…

— В апельсиново-спаржевому… — підказав глухим голосом Фелікс.

— Так-так… Ти ж, звичайно, пам’ятаєш! — генерал на мить замовчав, ніби збився з думки, але тут же, глибоко вдихнувши, продовжив. — Феліксові було нелегко працювати, адже в тій обстановці він повинен був постійно мати на плечі автомат. А спробуйте приготувати що-небудь вишукане, коли у вас такий тягар теліпається та заважає і рукам, і спині! Але він усе-таки приготував ці вушка! Я досі відчуваю на язику їхній смак… Ця пам’ять незнищенна! І я сидів за столом і їв їх навмисне повільно, аби розтягнути задоволення. А запивав я обід справжнім «Шато де Мутон». Це був дивовижний букет. І ось у той момент, коли я тільки-тільки взявся за третє вушко — а було їх не менше дванадцять — паскудний не-приятель вирішив атакувати… не наші, а саме мої позиції. Вони не пішли на спеціально для них побудовані укріплення, а полізли, чорт забирай, на той самий пагорб, який я уподобав для свого командного пункту. І ось тоді мій вірний Фелікс здійснив свій подвиг. Він з автоматом у руках обороняв мій намет, щоби ворог не міг перервати мій обід. Коли бій був уже позаду, я навмисне вийшов з намету, щоб подивитися, чим там усе скінчилось. І що я побачив?! Це було неймовірно: дванадцять ворожих трупів і за два метри від намету стікаючий кров’ю Фелікс — останній, уже на той час смертельно поранений ворог кинув гранату… І ось відтоді мій Фелікс уже двадцять три роки живе без ноги… Але живе тут, бо я не зраджую і не залишаю справжніх друзів! Так, Феліксе?!

— Так точно, — кивнув слуга.

Мені здалося, що слуга навіть усміхнувся — видно, йому було приємно, що сам генерал розповідає про його подвиг. І блідість кудись пропала з Феліксового обличчя, чи, може, її замінив п’яний рум’янець?!

— А пам’ятаєш, я просив тебе відати мені свою відірвану ногу?! — Казмо повернувся і пильно подивився на Фелікса. — Просив! Але ти відмовив. І цілком даремно!..

Впіймавши після цих слів на собі дивні погляди гостей, генерал поспішив пояснити:

— Я хотів висушити її й залишити на згадку як свідчення його подвигу, та Феліксові забаглося поховати її з усіма воїнськими почестями… І я піддався його забаганці. Ми замовили маленьку труну, поклали туди його ногу і забили труну цвяхами, а спецкоманді оголосили, що там рештки вбитого снарядом офіцера… Ну, а справді, скільки ви знайдете решток, якщо снаряд упав просто під ноги! Дулю ви знайдете, а не рештки! Але принаймні похорони були врочисті, із залпом у небо, як і має бути. Фелікс плакав, я теж не втримався від сліз… Це було просто неймовірно — ховали частину живої людини! Там тепер пам’ятник безіменному герою і, напевно, місцеві мешканці приносять інколи квіти…

В очах у Фелікса блиснули сльози. Мені стало якось не по собі. Щось недобре коїлось у шлунку, трохи нудило, і я став підозрювати в тому тушонковий коктейль.

— Давайте вип’ємо, друзі! — закінчив свою розповідь Казмо. — За президента!

Випили, хоча я тільки пригубив. За столом здійнявся говіркий шумок. Вацлав сперечався про щось зі своїм сусідом, Тіберій розпитував Фелікса про його життя. Генерал мовчки жував тушковане м’ясо, заїдав його хлібом, і погляд був спрямований у напрямку обрію. І був цей погляд якийсь застиглий і холодний.

Я підвівся з-за столу і підійшов до бортика тераси. Низько літали чайки, раз у раз пірнаючи в воду й інколи вигулькуючи з дрібною рибкою у дзьобі.

— А ти мені даси рецепт поросячих вушок у тому соусі?! — донісся до моїх вух голос Вацлава.

Постоявши хвилин п’ять, я не відчув себе краще й вирішив піти. Слава Богу, ніхто на мене не дивився, і я, спустившись дерев’яними сходами, знайшов вихід з будинку і, перейшовши чорний місток, став підійматися вирізаними в камені східцями. Піднявшись до тієї стежки, що бігла краєм обриву, я подивився на генералову віллу — застілля тривало далі, Фелікс, викидаючи вперед свою деревинку, ніс на підносі ще кілька пляшок вина, а генерал так само нерухомо сидів, втупившись в обрій. Та тільки з цієї відстані нічого, крім крику чайок, не було чути, і тому картина здавалася більш привабливою і навіть спокусливою у певному розумінні. Бенкет над морем.

До міста я повернувся, коли сонце вже починало червоніти, нахиляючись дедалі нижче й нижче до землі. Було тихо і спокійно. І голова моя, після того, як знайшов я нарешті гімн, знаходилася у стані просвітління. Бродіння в шлунку припинилося, настрій знову припіднявся, а разом із ним з’явилася впевненість, тверда впевненість у завтрашньому дні, в тому, що від завтрашнього дня життя моє стане ще краще та вільніше. Хотів було зайти до Ірини в кафе, але знову всередині виник незрозумілий опір, і тому, щоб не потрапити в розлад із самим собою, я відклав зустріч із моєю «балериною» на завтра, якщо вона, звичайно, не прийде до мене вночі, а цього вечора вирішив погуляти понад морем своєю улюбленою набережною.