Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 18)
Стежка була вузькою, я йшов спереду, а Адель, супроводжуючи мене, нечутно ступала за моїми плечима, та все-таки не слід у слід, бо інколи, повернувши голову, я міг бачити її засмагле округле плечико.
Я намагався йти якомога повільніше, розтягаючи цю відстань у часі. Та як я не намагався, а за хвилину ми вже заходили в особняк, потім підіймалися широкими гвинтовими сходами, і врешті-решт опинилися на тій самій терасі, що височіла над містом і морем.
— Присідайте! — м’яко промовила господиня. — Я через хвильку повернуся!
Я присів за червоний столик, роззирнувся навколо, неначе хотів перевірити, чи на місці ті чотири пальми, потім оглянувся й відшукав очима звивисту стежку, якою я забирався на вершину одного з передгір’їв, на мусульманське кладовище, і, знайшовши цю стежку, зірвався на ноги. Я не знаю, що за сила підкинула мене, але, переборовши тремтіння, що виникло в руках і колінах, я зрозумів, що причиною цьому було те, що я сидів не на своєму місці. Помилитися я не міг: біля червоного стола стояли всього лише три маленьких стільці і тільки сидячи на одному з них можна було відволіктися від міста й моря, тільки один із них дозволяв сидіти спиною до всіх, крім тих, що сиділи за тим столиком. Саме на цьому місті й сидів тоді той чоловік, сидів і писав щось, навіть не здогадуючись, що хтось, хтось зовсім йому невідомий, ладен був спопелити його своїм поглядом. За що? Чому? Ці питання я ставив собі кілька разів і жодного разу не міг відповісти на них розбірливо. І ось зараз, зірвавшись зі стільця і заспокоївшись, присівши на інший, я не міг собі пояснити витоки власної поведінки. Ця ревність була чимось на кшталт глупоти…
— Даруйте, — поквапною ходою Адель увійшла на терасу. — Я ніяк не могла знайти Софію, а вона, виявляється, прибирала в саду. Зараз вона зробить каву…
Дівчина присіла поряд, але теж не на той стілець, з якого я підскочив.
— Мене звати Адель, — сказала вона. — Я знаю, Софія сказала, що ви приходили сюди… Ви бачили мого песика?!
— Так, — я кивнув, дивлячись дівчині в очі. Далі понурив свій погляд на її плечі й руки. На ній було блякло-пурпурове коротке плаття, яке трималося на двох торочках.
— Розкажіть, — попросила вона.
«Невже їй справді хочеться почути про те, де й коли я бачив її песика?!» — подумав я.
— Ви бачили його в місті?! — знову прозвучав її негучний голос.
— Так… Він біг по вулиці і, здається когось шукав. Я сидів у кафе…
— У якому кафе? — перервала мене Адель.
— Я навіть не знаю, чи має це кафе назву… Воно знаходиться на розі вулички, що веде вниз до набережної. У цьому кафе ще скляна стінка, через яку всю вулицю добре видно…
— А-а-а… — видихнула Адель, мабуть, пригадавши це місце.
— І ось він біг цією вуличкою, дуже повільно біг, а потім раптом зупинився біля відчинених дверей кафе і зазирнув усередину.
Я слідкував за виразом обличчя господині, очікуючи, коли ж вона урве мою розповідь і запитає щось суттєвіше чи, може, сама розповість мені щось…
— А хто в цей час був у кафе? — запитала дівчина.
Я замислився, пригадуючи.
— Я, Ірина…
— А це хто?
— Офіціантка… Потім ще підійшли хлопці, але песик на той час уже втік.
— А ця Ірина бачила його?!
— Не думаю, — я захитав головою.
До столика підійшла вже знайома мені літня жінка, поставила переді мною горнятко кави, цукорницю і маленький, здається, срібний глечик із вершками. З кишені твердого фартуха, одягнутого поверх світлого комбінезона, стирчали ручки великих садових ножиць.
— Софіє, не йди поки! — попросила її Адель. — Цей чоловік бачив Есмеральду…
— Пройшло вже чотири дні, — дівчина дивилася на мене, і в її очах блищали сльози. — Я навіть не знаю, чи живий він?! Це так важко — втратити найближчу істоту…
Запала тиша, і в цій тиші раптом схлипнула Софія.
Я ковтнув кави і, ставлячи горнятко на блюдце, мало не кинув її.
— Це я винна, — зашепотіла Софія. — Я залишила хвіртку відчиненою… тільки на хвилинку… і от…
— Найближча істота, — повторив я подумки слова Адель. — Значить, той, чию спину я бачив зі стежки, — не найближча істота! Значить, він хтось ще, хтось менш близький Аделі, ніж руда Есмеральда.
— Я вже двічі обійшла все місто, — знову заговорила Адель. — Я оглянула всі подвір’я та завулки… У місті ж майже немає собак…
— А ви ходили в ботанічний сад?! — несподівано запитав я і ледве стримав себе, аби не змалювати красу цього місця й не запропонувати себе в супутники.
— А де це?! — в очах дівчини сяйнув подив.
— Як, ви справді не знаєте?! — здивувався я. — Треба йти заміською алеєю в бік вілли генерала Казмо…
Адель кивнула. Невже вона знає, де розташована вілла генерала?
— А далі? — запитала вона.
— Аж до кінця цієї алеї, а там алея впирається в ботанічний сад…
— Дивно, — промовила Адель. — Я ніколи не чула про цей сад… Треба буде обов’язково піти туди, може, бідна Есмеральда заблукала там…
Софія знову схлипнула.
Я допив каву.
Цю її песика я більше нічого не знав, а інші теми її, здавалося, не цікавили. Звичайно, зараз я розумів, що для неї означала Есмеральда, але те, що мене покликали сюди тільки як людину, котра бачила цього песика, не могло не засмутити.
— Ну ось, — я заговорив з передпрощальною інтонацією. — Мабуть, більше мені нічого розповісти…
— Може, вип’єте ще кави?! — запитала вона.
Напевно, цілу хвилину я боровся між «так» і «ні» і все-таки сказав «ні».
— Дякую, — вимовив я якомога доброзичливішим тоном. — Але в мене є ще плани на сьогодні… Треба йти.
— Я проводжу вас, — Адель підвелася, і ми разом пройшли в дім, спустилися гвинтовими сходами і зупинилися тільки біля хвіртки.
— Якщо я побачу його чи що-небудь дізнаюся, обов’язково повідомлю вам, — пообіцяв я.
— Дякую, — кивнула Адель і подала мені руку.
Вона подала руку зависоко для потиску, і я доторкнувся до неї губами.
Сподівався почути хоча б ще пару підбадьорливих слів, усе ще тримаючи її руку в своїй. Та Адель мовчала, і я, відпустивши руку, попрощався й пішов униз по авеню Цісаря.
Звісно, всі мої думки і почуття були так переплутані, як може бути переплутана не змотана в клубок шерстяна нитка. Прихильність Аделі до свого песика хоч і здавалася мені трохи дивною, та водночас не могла не викликати поваги. І знову ж ця прихильність змушувала замислитися про ставлення Аделі до людей і, звичайно, про того чоловіка, котрий сидів спиною до міста на її терасі. Хто він? Звідки? Вона поводилася так, ніби була єдиновладною власницею особняка. Можливо, що це був родич, який гостював у неї? Брат? Дядько? Навіть не знаю, чи так уже було важливо для мене дізнатися що-небудь про нього?! Та гадаю, він не був дуже близьким їй чоловіком, інакше б вона хоча б раз, але згадала його.
Місто на той час уже добряче прогрілося, і перебувати на сонці було доволі важко. Хотілося в тінь, та як на зло уздовж авеню Цісаря росли тільки кипариси, а що сонце зависнуло о цій полудневій порі саме над містом, то, природно, ніякої тіні вони дати не могли. Єдине, що я міг зробити, — це йти швидше.
Шлунок, у штики сприйнявши ранкову вівсянку, потребував повноцінного обіду, і я вирішив, не заходячи в готель, відразу піти в кафе.
Усередині було прохолодно і порожньо. Я присів за кутовий столик подалі від вікон і насолоджувався відчутною в цьому місті вогкістю.
— Вибачте, — продзвенів за моєю спиною голос офіціантки. — Але обід у нас сьогодні несмачний…
Я оглянувся і, мабуть, вираз мого обличчя був настільки здивованим, що вона поспішила додати ще кілька слів:
— Машина не привезла продукти, і ми можемо вам запропонувати лише перлову кашу та чай…
— Яка машина?! — загальмовано запитав я.
— Ну котра двічі на день привозить продукти… — пролопотіла дівчинка в білому фартуху і в такій самій білосніжній шапочці-панамці. — Кажуть, це пов’язано з проголошенням незалежності…
У голосі її не було ані прикрих ноток, ані роздратування. Схоже, вона була не менше за мене ошелешена відсутністю машини.
— Ну добре, — голосом припертої до стінки людини промовив я. — Давайте те, що є.
— Хвилинку! — сказала вона.
Що можна сказати про перлову кашу, особливо, якщо вона зварена до стану дробинок, які легко перекочуються на язиці, але ніяк не лізуть у горлянку?.. Цей вид їжі також може бути зарахований до холодної, а, втім, навіть до гарячої зброї, бо кожна спроба з’їсти перлову кашу поєднана з боротьбою, з величезною тратою енергії, яку така їжа навряд чи компенсує. Обід нагадав мені ковтання пігулок, при цьому роль пігулок виконували крупинки, і майже кожну з них доводилося запивати ковтком до того часу вже остиглого чаю. Але офіціантка була добра й терпляча, і навіть слова не сказала, коли я попросив її принести четверту склянку. Може, вона навіть співчувала мені?!
До кафе зайшло ще кілька чоловік, та більшість із них відразу ж вийшли. Лише двоє залишилися позайматися цим харчовим мазохізмом.