Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 20)

Айвен тепер біг попереду — йому було легше, бо, крім свого карабіна, він тягнув тільки три автомати.

— Сюди! Сюди! — на ходу кричав він.

За ним услід ми забігли в двір нічим не примітного будиночка, де він постукав умовним стуком у ворота гаража.

Ворота відчинилися, і звідти визирнули напружені обличчя хлопців.

— Виходьте й шикуйтеся в шеренгу по одному! — скомандував Казмо.

Хлопці висипали з гаража і просто в цьому дворику пошикувалися.

— Роздайте зброю! — крикнув до нас генерал і відразу ж знову повернувся до шеренги.

— Наказую вам битися до останнього набою! Наш святий обов’язок відстояти місто! Свобода або смерть!!!

Я здивовано зиркнув на Казмо. Та він був зовсім серйозний, його очі блищали, і цей блиск цілком міг спричинити дрож у кожного з нас.

Казмо почекав, поки кожен у шерензі отримав зброю, потім особисто роздав боєприпаси.

— У нас ще п’ять хвилин, — уже трохи нервуючись промовив Айвен.

— Струнко! — скомандував генерал. — Вацлаве! Ти з першим десятком займаєш позицію наприкінці набережної! Вперед!

Вацлав відрахував десять чоловік, що стояли на початку шеренги, і вони побігли вслід за ним на вулицю.

Щойно тупотіння їхніх ніг стихло, друга десятка на чолі з Тіберієм помчала до головного в’їзду в місто.

— Георгію! — крикнув генерал, і хлопець із татуюванням якоря на передпліччі витягся мов струна. — Ти з третьою десяткою візьмеш під приціл площу святого Лаврентія!

Через хвилину у цьому зарослому виноградом дворику ми залишилися втрьох.

— Ти, — генерал поглянув на мене впритул. — Вибери якийсь високий дах де-небудь у центрі, і, звідти будеш знищувати неприятеля… Виконуй!

— Слухаюсь! — видихнув я і, тримаючи гвинтівку, вибіг з двору. Надворі нікого не було, і знову єдине, що я чув — це були мої власні кроки. Все ще нила спина, та коротка передишка в південному дворику пішла на користь, і я йшов дедалі швидше та швидше в бік свого готелю, час від часу поглядаючи на спокійне безхмарне небо.

Найперше я зайшов до себе в номер, опустив гвинтівку з оптичним прицілом на Айвенове ліжко, а сам присів на своє. І на хвильку забувся, заслухався тишею. Захотілося замкнутися зсередини і перечекати весь цей прийдешній жах, та двері готелю замків не мали. Захотілося хоча б що-небудь зробити, перш ніж лізти на дах і стріляти, хоча б що-небудь, позбавлене сенсу! І я, діставши свій спортивний костюм, перевдягнувся в нього, а штани та футболку, подаровані Айвеном, поклав собі під подушку. Більше я нічого не міг зробити і, взявши гвинтівку й отримані від генерала Казмо тридцять набоїв, вийшов з номера й заліз на плаский дах готелю.

На даху акуратними рядами стояли шезлонги, а в центрі височів невеличкий шаховий столик, на якому лежала шухлядка з фігурами.

Я підійшов до столика, дістав з ящика кілька фігур і розставив їх на намальованій шахівниці.

Потім перевернув ящик, висипавши всі фігури на дошку, розставив їх і виявив відсутність двох чорних офіцерів і білого ферзя.

Залишивши фігури в очікуванні гри, відійшов на край даху і поглянув униз. Звична картина відкрилася моєму поглядові: безлюдна вулиця, прикрашена стрілами кипарисів, котрі тяглися вгору.

З іншого краю даху можна було легко оглядати цю частину міста, яка прилягала до моря. І саме море лежало як на долоні, прикрашене повзучими до берега лініями хвиль.

Пролунала автоматна черга, й відлуння відразу ж повторило її кілька разів.

Я напружено дивився на місто, та ніякого руху там не бачив, а стрілянина знову залунала, і знову відлуння підхопило звуки пострілів і понесло їх угору до гірських вершин.

Я крутив головою, не розуміючи, в якій частині міста точиться бій.

І раптом побачив на морі, зовсім недалеко від берега, невелику яхту, що легко розтинала хвилі під напнутим вітрилом.

Підняв гвинтівку. Не для того, щоби вистрілити, а щоб через оптичний приціл роздивитися цю яхточку.

У вузькому окулярі прицілу побачив спину чоловіка, який тягнув на себе шкант. Вітрило переметнулося на інший бік, яхта граційно розвернулася, зробивши правий галс, і на якусь мить я побачив обличчя яхтсмена.

Це був Фелікс.

Заплющивши очі, я легко уявив собі цю яхточку під обстрілом. І це вже був не виплід хворої уяви: з усіх боків лунали постріли, а сонце ластилося променями до моря; дзвеніли розбиті шиби, сиплячись на вистелені бруківки, а теплий вітер змушував яхточку нестися вперед із шаленою швидкістю, зробивши вітрило схожим на живіт завсідника пивниці.

Загуркотіли двигуни далеких машин.

Але обрій був чистим.

Біля набережної прогриміли два вибухи, і я безпомилково визначив: осколочні гранати.

Я знову підніс окуляр прицілу до правого ока і подивився на набережну.

Біля бетонних сходів, що спускалися на пляж, лежав убитий.

Промайнув хтось у військовій формі та заховався за бортиком причалу для прогулянкових катерів.

Я дивився на цей бортик, відчуваючи вказівним пальцем неприємний холод курка.

— Не витикайся! — прохав я подумки цього солдата.

А причалом повільно пройшлася тінь, і я, опустивши гвинтівку, побачив військовий вертоліт, що летів набережною.

— Опір безглуздий! — переконував з вертольота металевий голос. — Ви воюєте проти власних армій! Наказую вам скласти зброю та вийти на вулиці з піднятими руками!

І тут я помітив, як після кількох гучних пострілів розлетілося на друзки скло вертолітної кабіни і сама машина здригнулася, зависла на мить і почала повільно й незграбно розвертатися. Коли вона повернулася іншим боком, в очі мені впав чоловік у цивільному і з такою ж, як у мене, гвинтівкою в руках. Ствол його гвинтівки був скерований кудись униз, і, не відриваючи ока від оптичного прицілу, він повільно повів долонею вниз, показуючи пілотові, що треба ще трохи опуститися. І вертоліт став знижатися.

Якби цей чоловік був у формі, я, може, не оскаженів би так. Але своїм виглядом і самовпевненими жестами він нагадав мені холоднокровного найманого вбивцю з одного фільму, який нам показували у В’єтнамі, і я ривком піднявши гвинтівку і майже не цілячись (прицілюватися було марна справа, бо я відчував, як тремтять мої руки), натиснув на гашетку.

Чесно кажучи, я не сподівався влучити, просто я був у такому стані, що якби я не вистрілив, довелося би ще довго в собі носити цю збуджену злість. Та після пострілу мені миттєво стало легше, і вже зовсім іншим, не знавіснілим, поглядом я побачив, як смикнувся, скинувши руки до голови, пілот вертольота, різко обернувся до нього стрілець у цивільному. А машина, завалившись на бік, летіла вниз, до землі, і через мить, перш ніж вибухнути, накривши гуркотом місто, гвинтовими лопатями, які ще оберталися, викресала іскри з асфальту набережної. Шматки заліза, вирвані вибухом з тіла машини, долетіли й до мого готелю — задзеленчали розбиті вікна і посипалося вниз скло.

Потім на хвилину відновилась тиша — мабуть, і наші, і нападники приходили до тями після загибелі вертольота.

І в цій тиші я майже почув, як тремтять мої руки, як стукає, неначе б’ється в істериці, моє серце. І я жбурнув гвинтівку перед собою, а сам відійшов до шахового столика.

— Вляпався! — думав я, масажуючи пальцями надбрівні дуги, щоби стримати сльози. — Знову вляпався! Знову розділили цей світ на «наших» і «ненаших»!.. Ні, досить! Пішли вони всі д о біса! Це був останній раз, і нехай хоч четвертують мене, хоч акулам згодують, але ніякого стріляючого заліза я до рук більше ніколи не візьму!

А шахові фігури стояли на відведених квадратах, і, дивлячись на них, я відчував дедалі сильніше роздратування, тепер це роздратування стосувалося і їх. І, підійшовши впритул до столика, я заніс над ним праву руку, ладний змести всі ці мовчазні фігури, але відразу ж завмер, подумавши про те, що нерозумно злість на самого себе виміщати на кому завгодно, нехай навіть на шахах. Та однаково мене щось не влаштовувало на шахівниці, і ледь-ледь заспокоївшись, я зрозумів, у чому річ. І вже спокійнішим, але сильним жестом звільнив дошку від офіцерського воїнства, і білого, й чорного, залишивши на дошці тільки пішаків. Тепер пішаки протистояли пішакам, і це більше скидалося на життя.

А внизу знову стріляли. І вулицями їхали якісь машини, рикаючи моторами, і щось вони везли у своїх закритих маскувальним камуфляжем кузовах, та я вже не грав у цю гру.

Я спустився в свій номер, кинув прощальний погляд на зручне ліжко й побіг униз по сходах.

Вийшовши з готелю, я відразу завернув за ріг, уникаючи відкритих просторів, і пішов по стежці, котра петляла між кущами та деревами, ведучи до набережної.

На перетині стежки з вулицею довелося зупинитися, щоби пропустити три вантажівки, дві з яких не були військовими. Це мене здивувало — на відкритих кузовах машини везли цеглу, металеві будівельні риштування і, здається, мішки з цементом.

Озирнувшись у різні боки, я перебіг вулицю і пірнув у продовження цієї стежки.

Перестрілка ще тривала, та, очевидно, справа йшла до завершення. Замість автоматних черг лунали одинокі постріли, та й вони тонули в шумі моторів машин, які в’їжджали в місто.

І раптом зовсім поруч пролунав знайомий голос:

— Стояти! — по-командирськи гарчав на когось генерал Казмо. — Струнко!

Я обережно пробирався на голос і несподівано зупинився, вражений. На вуличці перед генералом виструнчилися сім чи вісім солдатів. Усі вони були у військовій формі, яку я сам якось носив у В’єтнамі.