Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 4)

На морі трохи штормило. Тоскно кричали чайки. На пристані висіло оголошення про відміну рейсів прогулянкових катерів.

Айвен мало не просльозився з досади.

— Я, — сказав він, — потратив півтора року, щоб здійснити подвиг і потрапити сюди, а тут через якусь дрібничку відміняють рейси прогулянкових катерів!

— Півтора року?! — здивувався я.

— Авжеж! — підтвердив він. — У нас же це страшенно складно! Треба було записатися в чергу бажаючих здійснити подвиг. Я був у цій черзі тисяча вісімдесят третім. А в нас же здійснення подвигу чи двох ще не робить тебе героєм… Спершу потрібно написати рапорт командиру підрозділу про твоє бажання здійснити подвиг, заповнити бланк у трьох примірниках з приблизним описом майбутнього подвигу, і якщо документи затвердять, тоді ти отримуєш звання під-героя і всі вже зобов’язані створювати тобі умови та можливості стати справжнім героєм…

Мені не вистачило слів, щоби виразити своє ставлення до цієї дивної російської системи.

— Так-от! — Айвен кивнув головою, усвідомивши, мабуть, мою зростаючу повагу до нього.

Я був більш, ніж вражений, та невдовзі дар слова повернувся до мене і наша подальша розмова була присвячена вже іншому — можливій війні з військовими силами інопланетян.

— Інопланетяни не пройдуть! — під кінець розмови твердо запевнив мене Айвен, піднявши кулак над головою.

Вранці мій новий друг почувався кепсько і на прогулянку містом я рушив самотою. Заввиграшки знайшов учорашнє кафе, але сніданку там ще не подавали. Замість «балерини» за стійкою стояла жінка років на тридцять. Теж симпатична, але не настільки привітна. Доволі байдужим голосом вона пояснила мені де можна поснідати, і я рушив у вказаному напрямку. У тому, просторішому кафе побачив Вацлава та багатьох незнайомих хлопців. Присів за вільний столик, і відразу ж мені принесли вівсянку з родзинками, дві грінки, варене яйце і скляночку апельсинового соку. Господи! Мабуть це єдине місце на Землі, побувавши в якому, можна зрозуміти, що таке РАЙ!

Уже допиваючи ранкову каву, помітив за одним із столиків учорашню чорнокосу дівчину. Поряд із нею сидів генерал Казмо, але вони не розмовляли. Потім вона підвелася з-за столу й вийшла, а генерал залишився сидіти. Вигляд він мав доволі обтяжений. Захотілося його втішити, і я, замовивши ще одну філіжанку кави, підійшов.

— Можна присісти? — ввічливо поцікавився я в генерала.

Він підвів на мене погляд, який видався мені стомленим.

— Так, якщо ти чесний солдат! — сказав він після короткої паузи. Вважаючи себе чесним, я присів за його столик і зразу ж на мої вуха обрушився його гучний голос. Дивно, що розумні винахідники обмежились винайденням глушників тільки для зброї.

— Ви мені безперечно симпатичні! — несподівано зізнався генерал. — І лише тому я виконаю свою обіцянку, я розповім вам те, про що ви просили…

Про що я просив?! Їй-богу, не було цього! У кращому випадку генерал мене з кимось переплутав, у гіршому — в нього явні ознаки всіх психічних аномалій старіючого людського організму.

— Йшов тисяча дев’ятсот сьомий рік, — уже почав розповідати він. — Саме після своєї славної участі в Балканській кампанії я відпочивав у себе вдома в Женеві, і раптом — телефонний дзвінок від принца Фердинанда з Сербії. Виявилося, пруссаки захопили невеличке сільце на сході країни й заарештували всіх його мешканців. Він запитав, чи можу я допомогти. Він поцікавився, чи погоджусь я командувати національно-визвольною армією. І що ви собі гадаєте? Звичайно, я погодився! Не встиг я ще спакувати речі у свій речовий мішок, як пролунав другий дзвінок. Телефонував прусський канцлер. Він скаржився на сербів, котрі загарбали у прусаків землю і швидко збудували там село. Канцлер сказав, що землю вони відвоювали, але тепер серби оголосили загальну мобілізацію і назріває серйозна війна. Він запитав, чи погоджуся я допомогти їм. Авжеж, я погодився! Прохання звучало щиро, претензії здавалися мені цілком справедливими. Хіба я міг відмовити?! Звичайно, міг! Але тоді треба було відмовляти й сербам!

Слухаючи цю історію, я проникався дедалі більшою повагою до генерала і вже навіть подумки не ремствував на його гучний голос та інші не настільки приємні риси характеру. Так, переді мною сиділа справді велика особистість, і те, що ця особистість сама себе вважала великою, надавало їй ще більшої величі.

— Авжеж, я розумів, що виникнуть деякі тактичні труднощі, — продовжував генерал Казмо. — Але всі ці люди боролися за справедливість, за свої історичні права… Я наказав збудувати мені командний пункт на вершечку пагорба, в акурат посередині між позиціями двох армій. Мушу відзначити, що командний пункт будували рука в руку прусські та сербські військові інженери і ніякої взаємної зненависті в них я не помітив. Зв’язківці обох армій налагодили чудовий зв’язок, тож я міг керувати обома арміями, не виходячи з укріплення. О дев’ятнадцятій нуль-нуль я наказав хоробрим пруссакам почати підготовку до ранкової атаки на нижній табір сербів. Атаку призначив на п’яту годину ранку, та вже о пів на другу ночі чудово вишколена сербська розвідка донесла мені про те, що о п’ятій ранку пруссаки збираються атакувати сербські позиції. Я наказав сербам ретельно підготуватися до прусської атаки, зміцнити позиції, виставити чотири нові смуги загороджень. Через годину я отримав від прусської розвідки план нових сербських укріплень. Час атаки наближався, й мене охопив справжнісінький воїнський азарт! Скільки було крові! Серби та пруссаки гинули тисячами, але гинули сміливо, героїчно, адже обидві сторони змагалися за справедливість, кожен солдат гинув в ім’я своєї славної вітчизни. Битва тривала три дні. Обидві армії були настільки наполегливі, армії були просто чудові, і я не міг вибрати з них кращу, гіднішу перемоги, ніж інша. Це було просто неможливо…

— І чим це все закінчилося? — нетерпляче запитав я.

— Закінчилося? Закінчилося, можна сказати, випадково. Сербський снаряд влучив у склад динаміту, розташований у цьому сільці, за яке здебільшого всі й воювали. Від сільця нічого не залишилося. Мабуть, через те пруссаки та серби і вирішили припинити битву. Вцілілі офіцери та солдати потиснули руки своїм гідним супротивникам, і всі повернулися на свої позиції, а я — у Швейцарію. Я повернувся непереможним! Так, це була справжнісінька битва!!! Потім уже мене нагородили уряди обох країн. Від сербів я отримав орден Срібного орла, а від пруссаків — золотий хрест за відвагу…

Він замовкнув, і вдоволено спостерігав за застиглим виразом мого обличчя. Так, мушу зізнатися, розповідь дійсно справила на мене незабутнє враження. Відтанув я хвилини через три.

Генерал був задоволений собою.

Я помітив, що в кафе, крім нас, нікого більше немає.

За вікном мрячив дощ.

Долинув шепіт падаючої з неба води, і я відчув себе учасником тієї битви між сербами і пруссаками. І навіть дрож пройняв мою спину, настільки реально уявив я себе в брудних траншеях, пригнутого, змушеного поспіхом перебігати, наступаючи на поранених і вбитих бійців… Рука оніміла. Так зі мною вже бувало на одному з фронтів…

— Гей! Кави з горілкою і «наполеон»! — прокричав генерал у порожнечу збезлюднілого кафе.

— Секундочку! — відповів звідкись із надр приміщення писклявий жіночий голос.

— Дякую за розповідь, — я підвівся з-за столу, намагаючись у такий спосіб ввічливо відкланятися.

— Що за поспіх?! — запитав генерал.

— Мені задушно, пройдуся трошки… — відповів я і, відчуваючи, що мій відхід не дуже засмутить старого, розвернувся й пішов до виходу.

Мокра бруківка тьмяно поблискувала. На фарбованих стінах будинків вимальовувалися патьоки води. Легкий вітерець висушував листя на деревах, струшуючи з них краплі. Я йшов не поспішаючи. Йшов до моря, як до найближчої людини, котрій я міг сказати все, міг відкрити свою душу та свої сумніви.

Набережна була безлюдна. Море — спокійне. Хвиля, не більша від кімнатного песика на зріст, мирно лизала піщаний берег. На відстані однієї-двох миль від берега сонце, пробившись крізь ослаблі хмари, запускало в море своє проміння.

Я озирнувся на місто, на дві гори, котрі підтискали його до моря. На вершинах обох гір щосили старався вітер, зовсім невідчутний тут — він перепихав через кам’яні хребти полегшені після дощу хмари. «Давай-давай! — підбадьорив я його подумки. — Нам тут не потрібен дощ».

А місто, побачивши відсутність дощу, стало потроху оживати. На вуличках з’явилися люди. Долинув до мене чийсь сміх. Ще кілька хвилин — і моя самотність розчиниться у звуках ніг, які зачалапають мокрою бруківкою, в різномовній балаканині, у співі птахів і криках чайок.

Сонячний промінь увійшов у самісіньку середину міста.

На іншому кінці набережної я побачив дівчину, котра повільно йшла мені назустріч з маленьким рудим песиком на шворці. Чорне волосся зібране в косичку, що стирчала догори. Я вже бачив її. Бачив двічі.

Я відійшов від води і теж пішов неспішно їй назустріч. Мені здається, що вона не буде проти того, щоб усміхнутися мені у відповідь на мою усмішку. В неї овальне східне обличчя й очі, форму яких називають мигдальною.

До нашої зустрічі залишилося метрів двадцять, але в цей час вона повернула у вуличку, що дерлася назад у верхнє місто.

Набережна знову безлюдна.