Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 6)

— Так, — погодився я.

«Балерина» усміхнулася. І навіть посмішка тої миті в неї була інша.

— У вас, мабуть, дуже незвичайне ім’я?! — звернувся я до неї.

Її погляд торкнувся моїх очей. Відразу здалося, що в кафе стало гаряче.

— Ні, — сказала вона. — Цілком звичайне — Ірина.

— Російське?!

— Ні, — вона похитала головою. — Ім’я не може належати одній нації.

Цікаво, а я завжди гадав, що лише дуже розумні чоловіки і найгарніші жінки є власністю усього людства, а не якоїсь нації. Може, справді гарні імена теж входять до цього списку.

— Ви можете зі мною не погоджуватися! — промовила Ірина.

— Ні, я дуже хочу погодитися з вами, — я дивився їй в обличчя і звикав до її погляду.

Погляд зелених очей у якісь миті ставав дуже твердим і сильним, витримати його було нелегко, особливо тоді, коли в ньому не світилися іскринки усмішки.

Ми розмовляли. Моя рука час від часу машинально рухала поверхнею столика порожню кавову чашку на блюдці. Її пальці іноді торкалися ніжки широкого бокала, теж порожнього, зі слідами з’їдених збитих вершків і без слідів губної помади. Чому я звернув на це увагу?! Напевно, моє дитинство в Америці бачило в різних бістро та кафе силу-силенну чашечок і склянок з цими червоними відбитками жінок, і це завжди змушувало мене з побоюванням і сторожкістю ставитися до слабкої статі. Тої миті я спіймав себе на радісному відчутті полегкості через те, що Ірина не залишала червоний слід на краєчку бокала. Не все можна пояснити, особливо, коли воно пов’язане з дитинством і тодішнім сприйняттям барвистого світу, який має звичку тьмянішати з літами, прожитими людиною.

— Я відчувала, що ми з ним більше не побачимося, — розповідала Ірина історію свого життя. — Хоча він так обіцяв повернутися… Він запевно робив усе, що міг, але я майже впевнена, що серед живих його немає…

Я, здається, навіть не помітив, як наша бесіда стала настільки довірливою та щирою. Тепер я знав про Ірину значно більше, ніж вона знала про мене. Ймовірно, тому, що вона довго мовчала й ніхто не пропонував їй можливості виговоритися. Її перебування в місті не було випадковим. Сюди вона приїхала вслід за своїм героєм, і ті двадцять днів, котрі вони провели разом, вартували, за її розповідями, двох життів, прожитих нарізно. Але потім він відбув у свою армію, пообіцявши якомога швидше повернутися в місто. Ірина залишилася його чекати, добровільно взявши на себе цю роботу в кафе. Потім вона чула, що армія, в якій служив її Крістоф, потрапила в оточення і багато хто загинув. І те, що вже кілька місяців у місто не прибували на відпочинок герої з цієї армії, підтверджувало найгірші побоювання. Я не відчув з її розповіді, що вона досі чекає Крістофа. Але, зрозумівши, як сильно вона чекала на нього, я позаздрив хлопцеві попри те, що його, може, вже не носить земля на своїх просторах.

— Я зварю вам ще кави, — піднявшись, сказала вона і вже зовсім іншою, вільною ходою пішла вглиб порожнього кафе.

Я сидів за столиком, намагаючись зрозуміти, чому людина так швидко може змінити в собі майже все: і голос, і погляд, і ходу. Мабуть, та хода, за яку я прозвав дівчину з кафе «балериною», належала офіціантці, а присівши за мій столик, дівчина відразу стала Іриною і, як я потім дізнався, Ірина говорила іншим голосом та іншими інтонаціями, вона була іншою людиною, людиною, котра, напевно, сподобалася мені навіть більше за «балерину», але, якщо, думаючи про «балерину», я не ставав задумливим та серйозним — у мені виникала легкість вільного життя і з цією легкістю я хотів привабити у вільне ширяння над цим світом відчуттів та емоцій симпатичне дівчисько легкої вдачі, то вже думаючи про Ірину, я розумів, наскільки я важчий за повітря і слабший за вітри, які могли б підкоритися її зеленоокому погляду.

— Ну ось, — вона поставила чашки на стіл і присіла. — А твій друг так і не прийшов?!

Вона сказала «твій»! Це мене більше, ніж вразило. Але, з іншого боку, я знав тепер про її життя стільки, скільки може про нього знати лише людина, з якою вона давно на «ти». І це теж треба прийняти спокійно. Тут недоречні ані американська емоційність, ані північна стриманість, ані східна солодкувата усмішливість, за якою, як на задвірках східних базарів, криється тільки сипучий пісок.

— Може, він або я щось переплутав?! — припустив я, не бажаючи зізнатися в тому, що згадування друга було простим дитячим обманом.

І раптом у кафе ввійшов Вацлав. Побачивши нас, він навпростець попрямував до столика. Ірина спурхнула зі стільця і застигла.

— Каву і що-небудь ще! — замовив, сідаючи на щойно звільнений стілець, мій друг.

Ірина кивнула і легко, тією самою балетною ходою пішла.

Я дивився на Вацлава і ледве стримував себе від того, щоб не сказати йому яку-не-будь дурість. До чого все-таки добре вміти себе хоча б інколи стримувати.

— Привіт, старий! — радісно вигукнув Вацлав, втупившись мені у вічі. — Ти, здається, в польоті?!

Я кивнув.

Вулицею за стінкою кафе пройшли люди, і цей їхній рух неначе розбудив мене, повернув на землю.

У кафе зайшло трійко чоловіків, серед них був портьє з мого готелю. Він привітно кивнув мені. Всілися вони в іншому куті залу.

«Балерина» принесла Вацлаву каву з тістечком і пурхнула туди, до нових відвідувачів.

— Ти чого посумнішав? — запитав Вацлав здивовано.

Я подивився на нього, дружньо усміхаючись. Усе ж таки він непоганий хлопець. Простий і незлостивий, до всіх доброзичливий. Що він мене запитав? А, він запитав: «Ти посумнішав»?

Я кивнув.

Він подивився на мене трохи спантеличено. Вірогідно, я спізнився з кивком. Гаразд.

У кафе ми просиділи ще з півгодини. Упродовж цього часу відвідувачів побільшало. «Балерина» пурхала між столиками. Вона була вже зовсім не схожа на ту Ірину, з якою я познайомився. Один раз за цей час вона підійшла й до нас, але ми більше нічого не замовляли, а невдовзі потому вийшли надвір і пішли догори, туди, де як я дізнався, знаходилося старе мусульманське кладовище. Щоб дістатися до нього, слід було піднятися на самісіньку вершину одного передгір’я, але погода сприяла нам — безхмарне небо заспокоювало очі, а сонце гріло розмірено, не намагаючись випалити траву чи засліпити всіх, хто дивився вгору.

Вже покидаючи горішню частину міста, я звернув увагу на двоповерховий особняк із широкою терасою, з якої, мабуть, можна було бачити все, що відбувається на морі, на набережній чи в місті. На терасі по кутах стояли дерев’яні діжки з невисокими пальмами, а посередині за яскраво-червоним столом сидів чоловік у халаті. Він сидів спиною до нас і щось писав.

— Здається, що тут є й постійні мешканці! — сказав я.

— Є, — кивнув Вацлав. — Я б і сам тут оселився…

Ця думка приходила й до мене. Приходила не раз, і я гадаю, що кожен нормальний хлопець, із тих, хто тут у відпустці, якщо він тільки не затятий патріот якої-небудь армії, бодай раз але задумувався над цим.

— Ти тільки не кажи нікому, — Вацлав перейшов на таємничий напівшепіт, — але тут є хлопці, які серйозно про це думають…

Оце вже було новиною.

— І як же вони про це думають?! — поцікавився я.

— Якщо тобі це справді цікаво — запам’ятовуй дорогу на мусульманське кладовище. Завтра на сьому вечора прийдеш туди про все дізнаєшся.

Далі ми йшли мовчки вузькою звивистою стежиною, котра, здавалось, мала вже стільки років, скільки років існувало це місто. Вацлав ішов попереду, час від часу обертаючись і турботливо вимовляючи: «Тут обережніше! — або, — не спіткнися!»

Як не дивно, але в цей час я не думав про майбутню зустріч із бажаючими залишитися у місті назавжди. Набагато більше цікавила мене думка про мусульман, які жили тут за давніх часів, і навіть не про них самих, а про те як їм вдавалося перенести небіжчика з міст а до кладовища по цій абсолютно непередбачуваній стежині. Либонь, така похоронна процесія могла б досягти мети тільки в тому випадку, якби сам покійник дивився під ноги тим, хто несе домовину, попереджаючи їх про кожен наступний крок.

Мої роздуми несподівано урвав Вацлав.

— Прийшли! — сказав він, і тільки тоді я відірвав свій погляд від стежини й помітив, що ми справді досягли вершини цього передгір’я.

Перед нами на доволі невеликому просторі із землі стриміли позеленілі камені. На найближчому такому камені я розібрав арабську в’язь. Цей камінь напівлежав, ледь відриваючись своєю верхівкою від бідної, злегка вкритою слабосильними травинками, земної поверхні.

Я підійшов до другого могильного каменя. Нахилився.

Роздивився глибоко врізаний у камінь орнамент.

— Ти краще вниз подивися! — сказав мені Вацлав.

Я поглянув.

Зробив глибокий вдих — і відчуття незрозумілої гордості наповнило мене. Я стояв над морем, над містом, над усіма, хто бродив зараз вулицями або ж сидів по своїх номерах. Я стояв і з висоти мертвих будівельників цього міста дивився вниз, на життя, тимчасовою часткою якого я сам був.

А внизу, на піщаному пляжі, засмагали люди. Хтось купався, хтось плавав на дошці з вітрилом, але вітер був слабкий і цей хтось раз по раз сковзав у воду, а тоді знову й знову викарабкувався на дошку. Життя мирного міста було без сумніву райським.

Життя мирного міста кликало вниз, і зринутий раптово страх утрати, страх того, що, вийшовши з міста, я ніколи не зможу до нього повернутися, мало не змусив мене розкинути руки і, заплющивши очі, шугонути вниз. Господи, я навіть гадки не мав, що за ці кілька днів я навчуся так дорожити світом, я зможу так відтанути, що у випадку наближень нових воєнних холодів, що заморожують усі людські почуття, радше оберу смерть, аніж холодний метал руйнування.