Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 3)

Починалося інше життя, і єдине, в що я не вірив і не хотів повірити, так це в те, що таке життя триватиме лише двадцять днів.

Зайшовши у перше-ліпше кафе, я присів за столик до русявого хлопця.

Юна дівчина підійшла до мене майже балетною ходою — принесла каву і запитала, чи не бажаю я тістечка або збитих вершків.

Я усміхнувся про себе: мене ніколи ще не запитували: чи не бажаю я чогось! Тільки в найранішому дитинстві бабуся могла побалувати мене подібним запитанням.

— Вершків з горіхами та шоколадом! — видихнув я, відчуваючи певне зніяковіння, так ніби збирався з’їсти чийсь військовий пайок, залишивши невідому мені людину голодною.

— Хвилинку! — якимось дивовижно мелодійним голосом проспівала дівчина і тією самою майже балетною ходою пройшла до стійки.

Мі розговорилися з русявим хлопцем. І цікаво те, що лише після початкової стадії розмови, з якої ми дізналися, що погляди наші на багато речей і матерій співпадають, вирішили відрекомендуватися один одному. Його звали Вацлавом. Так, перший мій знайомий по цьому місту запевне не міг не бути поляком. Ця нація, до якої я сам частково причисляю себе, повторює історію єврейського народу, тільки за цілковитої відсутності гонінь з боку фараона чи інших єгиптян.

Дівчина принесла замовлені мною вершки і майже вбила мене запитанням стосовно подальших моїх бажань. Я заледве не зізнався в бажанні поцілувати її.

Чудова міцна кава, збиті вершки, прозора скляна стіна кафе, вулиця, складена з середньовічних будиночків, краєчок моря, що визирав із-за невисокої магнолії, і раптом: статний старий у генеральській формі з’являється перед скляною стінкою кафе і дивиться на нас, ні, більше, ніж дивиться: він розглядає нас у польовий бінокль, потім переводить свій багаторазово збільшений погляд на мої ще недоїдені вершки.

— Генерал Казмо, — неголосно повідомляє мені Вацлав, киваючи на старого.

Так ось він який, чоловік, котрий має право порушувати всі правила проживання в цьому місті. Цікаво, за що йому така честь?! Чим він заслужив її?

Старий опустив польовий бінокль і дивився вже «неозброєним» поглядом на мене та Вацлава.

Вацлав кивнув йому привітно, на що генерал усміхнувся й рішучим, якщо не сказати — військовим, кроком попрямував до входу.

— Тільки не перебивай його і ні про що не запитуй! — пошепки встиг попередити мене мій новий приятель.

Генерал усівся за наш столик. Одразу ж з’явилася наша «кавова балерина», як я її охрестив, і застигла в очікуванні бажань нового, судячи з усього, славетного відвідувача.

— Кави з горілкою і кусник «наполеону»! — доволі м’яким голосом промовив він і тільки після цього перевів свій погляд на нас.

— Привіт героям! — з явно вираженим сарказмом у голосі сказав генерал. — Хоча нехай мені вирвуть усі здорові зуби, якщо в кожному з вас не сидить по прихованому пацифісту!

Я мигцем зиркнув на Вацлава, та вираз його обличчя був більш ніж спокійний — цілком дружелюбний щодо генерала.

— Як усе-таки життя нас міняє! — продовжував після короткої паузи, що супроводжувалася гучним зітханням, генерал Казмо. — Я раніше терпіти не міг перебування в мирних умовах, а виявився єдиним постійним мешканцем цього міста. Неначе в заслання заслали! А ви ось усі війну ненавидите, а тут — тільки в гостях! І напевне, щоб сюди потрапити, героями прикинулись: комусь у спину стріляли! Була б моя воля — зібрав би вас в одну армію і таким от обмеженим контингентом пройшовся би по європах і азіях, звільняючи народи один від одного й від диктатур. Як приємно, коли ти на коні чи на танку… по дорогах чужої країни, а тобі дівчата квіти підносять, старенькі — яблука, яйця і молоко, нетямущі дітлахи рученятами махають, а цигани і євреї на скрипках грають! Ні, тільки в армії людина може відчути себе людиною. Але для того, щоб відчути себе людиною з великої літери — треба не в одній армії послужити! Як можна успішно воювати проти німців, якщо до цього ти не воював з німцями проти французів чи пр яких-небудь ворогів великого рейху?! Як можна битися проти армії, в якій ти не служив і про порядки якої ти нічого не знаєш?! Звичайно, офіцерам легше… вони армії як рукавички міняють. Та ж і вам нічого не вартує повернутися після відпочинку в будь-яку іншу армію. Яка різниця, де подвиги вершити: в Африці чи в Азії?! Подвиг усюди подвиг, якщо він, звісно, не липовий!.. Гей, де моя кава з горілкою?!

Генерал повернув голову в бік буфету.

— Пане генерале, — долинув співучий голосок «балерини». — Ваша горілка ще не нагрілася до потрібного градуса.

— А до якого нагрілася? До непотрібного?! — генерал оглянувся на нас, немов перевіряв, чи оцінили ми його жарт.

Вацлав усміхався. Я підхопив його ініціативу.

— Тільки двадцять сім за Цельсієм, — виправдовувалася «балерина». — Ми ж її в холодильнику тримаємо.

— Та годі, неси! — махнув рукою генерал.

«Балерина» майже підлетіла до нашого столика з підносом на одній руці. Поставила на столик перед Казмо замовлену ним каву, чарку горілки, кусник «наполеону» на блюдечку.

— Ти диви! — усміхнувся подумки я, помітивши, що блюдечко було не одноразове, а із справжнього фарфору.

— Ти знаєш, чому я обожнюю «наполеон»?! — старий-генерал уп’ялився на Вацлава.

Вацлав смикнувся, наче готуючись до втечі, та потім узяв себе в руки й сказав:

— Багато літніх людей у Європі люблять солодке через нестачу цукру у крові…

Прозвучало переконливо й цілком науково.

— Що за дурниці?! — Казмо так широко розплющив очі, що мені здалося, вони от-от випадуть. — У моєму житті мені довелося якось спостерігати за одним майором, котрий вставляв собі щоранку штучне око. Інколи навіть доводилося допомагати йому втискати цю мерзотну пластмасову копію людського органу в порожню, змащену гігієнічним кремом очницю. Так ось цієї миті мені здалося, що Казмо просто збирався дати своїм порожнім очницям відпочити від штучних очей і саме тому розплющив очі до фізичної межі.

— Та я просто люблю цього полководця! — рявкнув він, неначе заздалегідь знаючи, що ми не оцінимо гідно цю любов.

Я понизав плечима й відразу ж зрозумів, що припустився помилки.

— Ти! — гаркнув генерал, дивлячись на мої завмерлі плечі. — Ти що, мене за маразматика маєш?!

— Аж ніяк! — перелякано дзявкнув я.

— Відставити! — скомандував генерал. — Тільки я тут маю право говорити по-військовому!

— Даруйте! — промовив я, згадавши про правила поведінки в цьому місті.

— Чорт з тобою! — раптом пом’якшав Казмо ізнову обернувся до Вацлава.

Вацлав дивився через скляну стінку на вулицю, де тим часом з маленьким рудим собачкою на шворці прогулювалась молода жінка. Її чорне, як смола, волосся було зібране в косичку, яка стирчала вгору. Під спортивним сірим костюмом вгадувалася нічогенька статура.

Генерал і собі повернув голову в той бік.

— Хм?! — загадково вимовив він, допив одним ковтком горілку, запив її, а якщо бути точнішим — закусив її кавовою гущею, що залишалася на дні його чашки і, не сказавши жодного слова, вийшов із-за столика.

Дівчина вже щезла з виду, тут же в її напрямі пройшов старий-генерал, а ще за хвилину на всю вулицю роздзявкотівся песик, аж раптом його дзявчання потонуло в добірній лайці, що загриміла теж на всю вулицю. Голос належав генералу Казмо. І Вацлав, і я розсміялися.

Повернувшись у готель, я виявив, що в мене з’явився сусід по кімнаті. Звали його Іваном, але він полюбляв, щоб його окликали: «Айвен». Був він типовим російським хлопцем: голубі очі, русяве волосся, товсті губи, густі брови, що сходилися над переніссям. Дізнавшись, що я прибув у це місто з Афганістану, він обійняв мене і тричі розцілував, назвавши при цьому «братиком»! Я був спантеличений. Але невдовзі він повідав мені, що свій подвиг здійснив в одній із країн Африки, виконуючи інтернаціональний обов’язок, і тому, мовляв, ми з ним можемо бути повністю відвертими один із одним. Гарненький привід бути відвертим! Потім він дістав зі своєї валізи військову польову форму, попрасував її і знову заховав. Усе це він робив, як мені здалося, тільки з розрахунку, що я побачу те, чим він дорожить. На ту мить він дорожив військовою формою, пістолетом ТТ й енциклопедичним довідником з птахів Африки угорською мовою. Щоправда, мало не забув принагідно згадати гарний бінокль, здається, ще потужніший, ніж бінокль на грудях у генерала Казмо. Я розповів Айвену-Івану про правила поведінки у цьому місті, на що він відповів: «Цю лабуду я вже прослухав!» Їй-богу, здається мені, що між цим російським героєм і генералом Казмо було щось спільне.

Потім, на знак дружби, Айвен витяг пляшку горілки з червоним перцем і одночасно ввімкнув у розетку дивний прилад, іменований у росіян «кип’ятильник». За допомогою цього приладу він за дві хвилини заварив дуже міцний чай. Спробував розлити його у пластмасові стаканчики, що стояли у ванній, але вони чомусь зм’якли й опустилися безформними кусочками пластика на стіл. Довелося витирати стіл рушником і ще раз вмикати в розетку «кип’ятильник». Друге заварювання чаю було вдаліше — Айвен використав вазу, викинувши з неї турботливо поставлені кимось свіжі троянди.

Через півгодини ми обидва були п’яні.

Пішли на набережну.

Дорогою Айвен кинувся на шию якомусь герою з африканської армії. Потім вибачився. Сказав, що помилився. Напевне, у такій ситуації справді легко обізнатися.