Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 81)

— Я розмовляю, — відповів Бунелик.

— Ходи зі мною. А ти зачекай, — кивнув він Кисельову. — Я повернуся й виведу тебе в цех, де потрібні чорнороби.

Бунелик рушив за німцем до приземкуватої двоповерхової споруди, що сіріла осторонь заводських корпусів. Пройшли коридором, зупинилися біля дверей, на яких світилася скляна табличка: «Не входити! Апаратуру ввімкнено!»

Німець постукав:

— Алло, Шперлінг! Я привів його…

Табличка згасла, двері одчинилися. Бунелик переступив поріг і опинився в півтемряві. З глибини кімнати блимали фосфоричним світлом якісь прилади. На стелі загорівся плафон — у кімнаті заблищав нікель численних апаратів. На довгому столі стояли фарфорові ванночки, фотозбільшувач, з квадратового отвору в стіні тяглася стрічка портативного транспортера. У великій білій раковині під струменями води, що дощем лилася із сітчастих кранів, плавала фотоплівка.

Німця у спецівці в лабораторії вже не було. Перед Бунеликом стояв невеликий міцний чолов'яга, вже немолодий, з густою рудуватою шевелюрою. Сірі очі уважно вивчали Василя.

— З Росії?

— Так.

— Працював із рентгенапаратурою?

— Працював, — Бунелик намагався приховати хвилювання.

Про рентгенівську апаратуру він мав досить туманне уявлення: його знання в цій галузі обмежувалися тими відомостями, що їх встиг передати йому Кисельов перед їхнім приходом на завод. Вони розраховували на те, що працюватимуть разом, і Бунелик за допомогою Кисельова на місці зорієнтується, що й до чого. Тепер інженера поряд не було. Бунелик зрозумів: операцію майже провалено. Якщо цей, з копицею на голові, влаштує йому екзамен…

Але німця, здавалося, зовсім не цікавив рівень кваліфікації надісланого з табору рентгенолога.

— Мене звати Ріхард Шперлінг, — сказав він. — Ми зробимо так: ось канапа, можеш лягти й відпочити. Я дозволяю. Сюди ніхто не зайде без стуку, не бійся. А потім будеш допомагати мені. Роботи тут небагато, іноді я теж маю можливість подрімати з годину, коли не надходять деталі. Ти митимеш раковини, готуватимеш фотохімікати, стежитимеш, щоб була в порядку апаратура. От і все.

Він увімкнув рубильник. Мотор загув, і транспортер поповз із стіни. Стрічка його була порожня.

— Бачиш, деталей поки що не подають. Значить, маємо вільний час.

«Які деталі? Чому він пропонує мені відпочивати? Дивно… Хто ж він такий, цей Шперлінг? Що це за кімната? Фотолабораторія? Але до чого ж тоді рентген?» Та Василеві нічого не залишалося, як скористатися з поради німця. Він приліг на канапу. Плафон на стелі згас, знову настав півморок. Німець схилився над столом, у його руках, залитих червонуватим світлом, заблищав глянець фотоплівки.

Нервове напруження й хвилювання далися взнаки: Бунелик сам незчувся, як задрімав. Та скоро прокинувся, наче від поштовху: поруч тихо шумів мотор транспортера. Ледве розплющивши очі, Бунелик побачив, що Шперлінг здіймає з рухомої стрічки якусь металеву річ. Потім німець підійшов до рентгенапарата. Бунелик починав догадуватись, яке призначення цієї затемненої кімнати. Заводська лабораторія…

Тим часом Шперлінг узяв кілька щойно проявлених фотоплівок і вийшов. Два чи три негативи, ще вологі, мабуть, зіпсовані, залишилися лежати на столі. До них можна було доторкнутися, випроставши руку. Та Бунелик примусив себе не рухатись. За хвилину скрипнули двері. Шперлінг поглянув на канапу, сів до столу, вийняв із шухляди паперовий пакуночок. Розгорнув. У пакуночку було кілька варених картоплин, яйце і дві тоненькі скибочки хліба. Спочатку німець відклав убік одну скибочку і три картоплини. Подумав і одну картоплину забрав. Повернувся до Бунелика, торкнув за плече.

— Прокинься!

Той швидко підхопився. Шперлінг простяг йому дві картоплини і шматочок хліба. Розвів руками.

— Більше дати не можу. Продовольчі пайки зменшуються щомісяця. Дехто обідає, напевно, трохи калорійніше, хоч і війна, а нам залишається одне — апетит. Але про це не треба багато балакати. — Шперлінг приклав палець до вуст. — Ді венде габен орен…[21]

Згорток під вугіллям

Що не день Бунелик все більше переконувався: Шперлінг не веде подвійної гри, не провокує його. Більше того, Ріхард ненавидить нацистів, їхні порядки, все те, що вони принесли Німеччині. Але Шперлінг не належав до тих своїх співвітчизників, які знайшли в собі мужність оголосити війну гітлерівському режимові. Таке відкриття зробив собі Бунелик, спостерігаючи за своїм «шефом».

Кисельов тим часом працював у цеху, де розкроювали аркуші алюмінію. Незважаючи на досвід, він ніяк не міг зрозуміти, для чого призначені ті заготовки. До сусідніх цехів входити було заборонено, тому всі надії він поклав на Бунелика: рано чи пізно, а їм вдасться-таки підняти завісу заводської таємниці.

Бунелик і Кисельов скоро вже знали, що в лабораторії за допомогою рентгену контролюється якість деталей. Очевидно, деталі, що їх подавали Шперлінгові на транспортері, вимагали особливої точності виготовлення. Рентгенопроміння виявляло найменші пошкодження структури металу, невидимі оком дефекти. Шперлінг виготовляв фотокопії виробів, знімки відносив комусь у сусідню кімнату. Мабуть, там ретельно вивчали їх, бо з кожного негатива він робив кілька фотокопій. Менш вдалі примірники недбало кидав на стіл, а під кінець роботи, залишаючи лабораторію, палив їх у газовій пічці. Здавалося, Шперлінг не веде обліку знімків. Але так могло лише здаватися.

Одного разу, як звичайно, Ріхард узяв кращі фотокопії і вийшов із кімнати. Бунелик наважився. Спритно засунув два знімки з тих, що залишилися на столі, під дерев'яну підставку фотозбільшувача. Шперлінг повернувся, згріб знімки зі столу і кинув у пічку.

Наступного дня, вибравши слушну хвилину, Бунелик вийняв із-під фотозбільшувача цупкі аркуші фотопаперу, мигцем поглянув на незрозумілі зображення і заховав фотознімки за пазуху. Тут же схопив зі столу ще два щойно виготовлені знімки. А ввечері передав у вбиральні здобич Кисельову. Той довго роздивлявся знімки при тьмяному світлі електричної лампочки, його руки дрібно тремтіли.

— Тут неоднакові деталі… — прошепотів Кисельов. — Усе залежатиме від того, скільки виявиться повторень, чи одержимо ми закінчений вузол. Треба зосередитися, подумати. Доведеться, Василю, брати все, що зможеш. У барак знімки не носи, передаватимеш мені тут.

І Василь Родіонович почав щодня виносити з лабораторії по дві, три, а то й чотири фотографії. Спочатку він брав їх без розбору, пізніше вже сам міг визначити на знімках нові деталі по малюнку і намагався не поповнювати колекції, яка накопичувалася в Кисельова, за рахунок повторних примірників.

Якось Шперлінг повернувся до лабораторії раніше, ніж звичайно. Бунелик ледве встиг заховати знімки під сорочку. Йому здалося, що німець поглянув на нього з ледве помітною хитруватою і трохи сумною посмішкою. Відтоді Василя невідступно гнітила думка: чи не занадто гладко все йде? Все частіше він думав про те, що Шперлінг не такий уже довірливий ти безтурботний, як це здасться, що німець усе бачить, тільки поки що не виказує себе.

Аби не тривожити Кисельова, Бунелик нічого не сказав про свою підозру. Вони жили в одному бараці, спали поряд. Не раз, прокидаючись серед ночі, Бунелик намагався пошепки розпитувати друга про цінність фотокопій, але інженер лише стискав у темряві його руку: потерпи!..

Якось у неділю, коли заводська охорони почала дудлити шнапс, відзначаючи якийсь черговий нацистський «ювілей», Кисельов по сніданку показав Василеві очима на двері. Той зрозумів товариша і підвівся з нар. Вони вийшли на подвір'я.

— На цьому, Василю, ставимо крапку, — тихо заговорив інженер. — Знімків більш не бери. Останнім часом йдуть деталі, відомі з попередніх фото… Вже можна зробити висновки. Довго пояснювати немає часу, та це й нелегко. Коротше кажучи, той невідомий хлопець із тюрми, що повідав про цей завод, мав світлу голову. Німці, справді, налагодили тут серійний випуск деталей, які дуже схожі на елементи реактивних двигунів. Уяви собі звичайну металеву трубу, яку штовхають гази, що утворюються від згоряння спеціального пального в суміші з повітрям. Деталі на знімках — це система клапанів для регулювання процесу всього циклу згоряння. В клапанах і приховане основне — принцип дії саморухомого реактивного двигуна. Конструкція, безперечно, розроблена на замовлення армії. Якщо до двигуна-труби приєднати заряд вибухівки, то весь агрегат можна закинути на величезну відстань, яка в десятки разів перевершуватиме дальність польоту артилерійського снаряда. Отже, перед нами нова зброя. І зброя серйозна… Знімки я заховав на складі, — Кисельов хитнув головою в бік купи вугілля під навісом. — Ми зробили б велике діло, якби передали ці знімки за лінію фронту. Там розберуться в усьому краще, ніж я. Треба негайно повідомити про все це центр. Один хлопець вчора підклав пальці під ножиці, його скоро відправлять назад до табору. Хлопець наш, з військовополонених. Треба спробувати поговорити з ним. Може, погодиться передати нашим записку.

— Що напишемо? Що знімки деталей таємної зброї дістали?

— Напишемо інакше. «Одяг подерли, вдалося добути мішковиння, але не знаємо, як вам передати. На заводі кравця немає, може, знайдеться в таборі…» Або щось подібне. Товариші зрозуміють.