Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 82)
— Згода. Але якщо й повідомимо центрові про результати, нам теж не слід гаяти часу. Треба спробувати вибратися із «Ардельт-верке» із знімками. Треба тікати, Михайле.
«Прощайте, товариші…»
Хлопчина-шофер, який давав поради в лазні, іноді мрійливо шепотів, сідаючи до Бунелика на нари:
— Ех, дядьку Василю, залити б у бак побільше пального, проломити ворота цього клятого заводу, повернути б радіатором на схід… Ой і газував би ж! По сто двадцять кілометрів витискав би, кулею летів би…
— І далеко б ти залетів? До першого ж шлагбаума.
Хлопець зітхав.
— В тому-то й біда…
Хоча Бунелик добре розумів безглуздість такого плану втечі, іноді й самому спадало на думку захопити грузовик, вихопитися за місто й витиснути з машини оті сто двадцять кілометрів на годину. А потім… Що буде потім, Бунелик чітко уявляв. Тихо лаючись, він відганяв настирливу думку, навіть не натякаючи про неї Кисельову.
Далеко, ой далеко була рідна земля, що ввижалася уві сні цвітінням садків, блакиттю неба. Як тяжко було дістатися до неї, пройти через ворожі села, міста, крізь вогонь фронтів і пронести здобуту таємницю. Мільйони перешкод віддаляли Бунелика та Кисельова від Радянської країни.
Настала весна 1943 року. Відповіді на записку, передану членам підпільного центру в Дурханцтабір, не було. Доводилося діяти самостійно. Бунелик та Кисельов усе частіше поверталися до думки про втечу.
В цехах «Ардельт-верке» працювало кілька поляків. Ще раніше чули від них Бунелик та Кисельов про то, що в польських лісах створюються бойові загони Гвардії Людової, яка розгортає збройну боротьбу проти фашистських окупантів. До лінії фронтів далеко, до польських партизанів значно ближче. Якби донести отой дорогоцінний пакунок; що лежить під вугіллям на заводському складі, до районів, де діють загони польських патріотів! Можливо, вони підтримують зв'язок з Червоного Армією, можливо, в поляків с радіостанції… Але безглуздо вирушати в дорогу наосліп, навіть коли б і пощастило втекти із заводу.
Зрідка на заводському подвір'ї з'являлася білява молода жінка. Іноді вона приносила робітникам-в'язням трохи сухарів, кілька сигарет або ще що-небудь. Поговір ішов, начебто вона з Білорусії. Раніше жінка також працювала на «Ардельт-верке». Якомусь чиновникові із заводської адміністрації знадобилася робітниця в домі. Жінку забрали до міста. Але охорона пропускала її на територію підприємства. Бунелик та Кисельов почали придивлятися до білоруски. Розпитали в жіночому бараці: про неї ніхто не міг сказати поганого слова.
Вони познайомилися з жінкою. Одного разу, наче між іншим, натякнули їй, що потрібна карта Польщі. І це було їхньою фатальною помилкою. Можливо, в жінки знайшли карту, і вона не витримала тортур, зізналася, для кого дістала її. А може, білоруска була зовсім не тією людиною, за кого видавала себе. Все це лишилося загадкою. Та тільки одного дня біля заводських воріт зупинилася машина, з якої вистрибнули гестапівці, розділилися на дві групи і попрямували водночас до цеху і до будинку, де містилася таємна рентгенівська лабораторія.
При світлі плафона, що спалахнув на столі, Бунелик побачив бліде обличчя Шперлінга і чорні дула пістолетів.
— Рус, хенде хох!
Кисельова схопили в цеху. Закували в наручники, кинули в машину.
Допитували в тому ж похмурому підвалі, де колись вони стояли обличчям до стіни. Той же гладкий офіцер із значком-свастикою, жуючи ковбасу, задавав їм запитання. Росіянам потрібна була карта? Вони хотіли тікати? Хто підбурював їх до втечі? Вони комуністи?..
Бунелик та Кисельов заявили, що про карту вперше чують. Тоді в підвал привели білоруску. На очній ставці вона повторила зізнання. Та друзі зрозуміли: гестапівцям невідомо про головне.
Через кілька днів скривавлених, побитих їх штовхнули в якусь закурену кімнату із заґратованим вікном. За столом сидів сивий німець у темному костюмі.
— За підготовку до втечі з імперського підприємства, згідно законів воєнного часу, вас засуджено на довічне ув'язнення в концентраційних таборах, — не підводячи голови, завчено проговорив він. — Це трохи гірше, ніж теліпатися на шибениці. Все! Виведіть їх!
З дахів будинків падали дзвінкі краплини. Пригрівало весняне сонце, віяв теплий вітерець. «Прощайте, товариші…» Бунелик думкою перенісся до друзів, які залишалися в сілезькому місті й навіть не знали про те, що його й Кисельова спіткало нещастя. Гірко було визнавати, що таємниця «Ардельт-верке» разом з ними зникне в безвість.
З Вроцлава їх відправили в Маутхаузен, де вдень і вночі клубочився ядучий дим крематоріїв. Скоро доля розлучила їх.
Сліди обох загубилися…
Купа вугілля на подвір'ї «Ардельт-верке» поступово танула, пальне поглиналося заводськими печами. Підгрібаючи якось залишки вугілля, робітники натрапили на цупкий пакунок з клейонки, перев'язаний шпагатом. Німець-вартовий, що походжав поруч, вирвав із рук в'язня-поляка знахідку, розрізав тесаком шпагат. З пакунка посипались… фотознімки.
Ріхарда Шперлінга заарештували того ж дня. Його повезли до міста в гестапівській малині. Як тримався німець під час допитів, невідомо. Але ті, хто був свідками останніх хвилин його життя, розповідали, що помирав він достойно. Шперлінга розстріляли на подвір'ї «Ардельт-верке», зігнавши до місця страти всіх робітників — і німців, і іноземців.
Через роки
Доцент Новосибірського медичного інституту Стефан Антонович Шредерс, повернувшись із роботи, відпочивав, гортаючи новий журнал «Прага — Москва». Шредерса зацікавила стаття чехословацького вченого Карела Гануша, колишнього в'язня табору Маутхаузен. Гануш писав про своїх друзів-антифашистів, про людей сміливих і мужніх, які в умовах гітлерівського табору-катівні не припиняли боротьби. Увагу Шредерса привернули в статті два слова: «Професор Василь». Доцент гарячково пробіг очима журнальну сторінку. «Професором Василем» товариші по підпіллю називали Бунелика. Слідом за псевдонімом Шредерс побачив у статті й повне ім'я людини, яку вважав давно загиблою.
Ще ніколи в житті доцент так не хвилювався, як того вечора. Давно працює він у сибірському місті. У відбудованому Волгограді очолює один із районних відділів народної освіти Олексій Биков. У Боровичах, поблизу Новгорода, трудиться на посаді заступника директора великого підприємства колишній член підпільного антифашистського центру в Сілезії Василь Шморгуи. Вони дожили до Дня Перемоги. А Бунелик та Кисельов…
Робітник із відсіченими пальцями правиці приніс від них із «Ардельт-верке» записку. Шредерс та його друзі зрозуміли її зміст: Василь Бунелик та Михайло Кисельов виконали завдання. Залишався останній етап операції — переправити добуті відомості про таємну зброю гітлерівців на Батьківщину. Биков, Шредерс і Шморгуи готувалися до цього. Але зв'язок із посланцями на «Ардельт-верке» обірвався…
Шредерс схопився, накинув пальто, вибіг на вулицю.
З Новосибірська до Львова того ж вечора полетіла телеграма. А через деякий час Василь Родіонович Бунелик обіймав Стефана Антоновича на львівському вокзалі. І не було кінця спогадам.
Шредерс провів у «воскреслого» друга цілий місяць. І про що б не говорили вони, перед очима стояв Михайло Васильович Кисельов.
Минуло ще два роки.
Думки про долю інженера не давали Бунеликові спокою. А може?..
Влітку, одержавши відпустку в школі-інтернаті, де він працював учителем, Василь Родіонович поїхав до Києва. Походив знайомими вулицями, побував на колишній Сінній площі. Почав пригадувати, як випадково зустрілися в заповненому арештованими шкільному коридорі з Кисельовим, як вони стояли біля шафи. Кисельов говорив тоді… Він же назвав тоді номер будинку, з другого поверху якого стрибнув уночі! Невже не згадається та розмова, невже?.. Бунелик напружував пам'ять. І раптом наче ще раз почув з уст інженера і номер дому, і назву провулка. Майже бігцем кинувся вниз, до Дніпра.
Старий будинок стояв у затінку дерев. Сивий дідусь сидів на ґанку, грів проти сонця ноги, взуті у валянки.
— Щось шукаєш, синку?
— Так собі, ходжу, дивлюся… Давно живете тут?
Старий мешкав у будинку з дитинства. Багато років працював двірником, тенор на пенсії. Почувши про одного з мешканців другого поверху, дід пожвавішав. Він пам'ятав того чоловіка. Суворий такий, мовчазний. А потім дідусь сказав таке, від чого Бунелик стрепенувся. Той самий мешканець із другого поверху, якого колись арештовували німці, одразу ж по війні заходив до двірника. Він і адресу свою залишив, просив дати її, якщо хтось питатиме про нього. Та води з того часу чимало збігло, давно вже загубилася та адреса…
Безліч листів і телеграм відправив Василь Родіонович у всі кінці Союзу, повернувшись до Львова. Надсилав запити в далекі й близькі міста, на заводи, новобудови, в установи та організації. Звертався до знайомих і незнайомих людей. І передчуття не зрадило його: Михайло Васильович Кисельов відгукнувся з Білорусії, з Мінського автозаводу, де, виявляється, давно працював конструктором. Слідом за своєю телеграмою Кисельов сам приїхав у Львів.
Так відбулася ще одна незвичайна зустріч.
… Коли вже було переговорено про все, а за вікном посвітліло небо, Бунелик запитав Кисельова:
— Скажи хоч тепер, Михайле, яку зброю виготовляли німці на «Ардельт-верке»?