Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 80)

Сталося так, що одного в'язня з тої камери згодом перевели до Дурханцтабору. Звідти він потрапив на фабрику по переробці шкіри поблизу Вроцлава, де познайомився з робітниками, які мали контакт із зв'язковим табірного підпільного центру. Про застереження аспіранта фабричні підпільники передали інформацію Бикову. «Перукар» негайно скликав своїх товаришів у медпункті.

— Перевірка показала, що на Гросмасельвітцштрасе справді є невеликий завод «Ардельт-верке». Підприємство зазначене в списках канцелярії коменданта Шварца серед тих, які поповнюються робочою силою за рахунок Дурханцтабору. Наше завдання: з'ясувати характер виготовлюваної там продукції. Якщо чутка про нову зброю ствердиться, добути якомога більше відомостей про виробництво замаскованого заводу. Це другий етап. А третій… Поки що не будемо поспішати. Насамперед треба вирішити, кому з нас доведеться пробиватися на підприємство.

І Стефан Шредерс, і Василь Шморгун, і сам Биков готові були негайно взяти на себе роль розвідників. Але безпосередні виконавці наміченої операції мали відзначатися не тільки сміливістю й міцними нервами, для цього потрібні були ще й технічні знання, виробничий досвід і та обізнаність, що дозволила б з побаченого й почутого відібрати потрібні зернята, узагальнити одержані відомості, зробити правильні висновки. Такі знання та досвід мав Михайло Васильович Кисельов, який не один рік працював на важливих ділянках оборонної промисловості. Але він не володів німецькою мовою. Для Василя Родіоновича Бунелика креслення найновішого обертового механізму танкової башти або гарматного прицілу було рівнозначне конструкції звичайнісінького водяного насоса: з технікою він ніколи не знався. Зате німецьку мову Бунелик знав чудово. На плечі цієї двійки й вирішили покласти основний тягар операції.

Після цього постала проблема: як потрапити Бунеликові й Кисельову за стіни «Ардельт-верке». Шлях туди був один: чекати, доки із заводу не надійде черговий запит на робітників, а вже тоді скористатися зручною пагодою і відправити на таємне підприємство двох сміливців. Ясна річ, здійснити цей план було нелегко. Адже невідомо, яких саме фахівців вимагатимуть з підприємства; тяжко передбачити, чи багато робітників потрібної спеціальності виявиться в Дурханцтаборі; ніхто не міг знати, на кому зупинить свій вибір комендант Шварц…

Далеко від Батьківщини, за кількома рядами колючого дроту, оточені ворогами радянські патріоти боролися й помирали під вигаданими іменами. Тому й не дивно, що не залишили про себе відомостей: хто вони, звідки — ті дівчата, які працювали в канцелярії табору. Їх не посвячували в план операції, вони не знали, чому саме Бунелика та Кисельова, а не когось іншого необхідно влаштувати на «Ардельт-верке». Та, виконуючи завдання підпільників, троє невідомих месниць зробили все, що змогли. І зробили чимало.

Як тільки з «Ардельт-верке» до табору надійшов черговий запит на робітників, Биков того ж дня дізнався про це. Запит із заводу трохи здивував: на підприємстві зажадали двох рентгенологів.

Рейнгардт Шварц у таких випадках власноручно відбирав потрібних спеціалістів, переглядаючи для цього картотеку, яку було заведено в таборі. До кабінету коменданта приносили з канцелярії купу карток. Якщо Шварц довго не міг підібрати потрібних людей, він втрачав рівновагу, нервував і зганяв зло на кожному, хто трапляв під руку. Биков знав про це. І, врахувавши особливості характеру коменданта, належним чином проінструктував дівчат із канцелярії.

… Того дня, коли Шварц взявся задовольнити ново замовлення «Ардельт-верке», комендантові особливо не щастило. Він ретельно переглянув першу сотню карток, за нею — другу, третю… Спалив з десяток сигарет, ні з сього ні з того вилаяв Руді, гарикнув на начальника табірної охорони, коли той поткнувся до кабінету, однак потрібних спеціалістів виявити і в четвертій сотні карток не вдалося.

Десь аж у сьомій чи у восьмій сотні карток, коли в Шварца вже ряботіло в очах від прізвищ, імен, дат народження, він, нарешті, відклав убік два сині папірці й полегшено зітхнув, відкинувшись у кріслі. А за чверть години до кабінету ввели двох чоловіків. Шварц упізнав їх одразу. Задоволений від того, що нудна процедура копирсання в паперах скінчилася, комендант зволив навіть пожартувати:

— О, порушники спокою! Ну як, у Бургвайде вас провчили палицями добро? Відбили охоту зчиняти бійки?

В'язні мовчали. Смикаючи скаліченою осколком рукою, помічник коменданта зловтішно поспішив доповісти:

— Не допомогла їм наука. Сьогодні вони знову побили прибиральника. — Руді показав на Бунелика. — Ось цей шпурнув черевиком йому в обличчя, а цей, — кивнув на Кисельова, — розірвав йому вухо.

Стефан Шредерс стояв за спиною Шварца: в його обов'язки входило оглядати в'язнів перед відправкою з табору на підприємство. Комендант повернувся до лікаря.

— Ви й тепер маєте намір заступатися за них?

— Ні, — насупився Шредерс. — Тепер бачу, гер комендант, ці типи безнадійно несправимі.

Шварц задоволено підняв палець.

— Ви починаєте набиратися розуму, лікарю. — Він холодно поглянув на Кисельова та Бунелика. — Будете працювати, то забудете про дурість. Ми вміємо укоськувати непокірних. Ви невдоволені?

— Ми заявляємо протест, — сказав Кисельов.

— Що він сказав? — підвівся Шварц.

— Він сказав, що ви вгадали, — переклав Бунелик. — Ми не погоджуємося працювати.

— Що?! Очі Шварца палилися кров'ю, обличчя повільно кам'яніло. — Російські свині!.. Ви відмовляєтесь працювати?

— Відмовляємось, — твердо проговорив Бунелик. — Нам невідомо, куди нас відправлять. Але більшість підприємств, куди примусово вивозять людей з табору, працює на військову промисловість. Якщо нас повезуть на одне з таких підприємств, цим буде порушено міжнародні угоди про військовополонених та інтернованих.

— Он як! Ви знаєте міжнародні закони? Чудово! Але ви, мабуть, ще не знаєте, що таке гестапо. Руді, в машину їх!

Бунелика та Кисельова повезли до міста. Штовхаючи їх пістолетами під боки, есесівці повели обох у мурований підвал якогось сірого будинку. Поставили там обличчям до бетонованої стіни. Товстопикий офіцер із значком-свастикою в петлиці посміхався:

— Чогось ліпшого запропонувати не можу. Прошу вас, не ворушіться, не розмовляйте. Руки тримати над головою. Носами мусите впиратися в стіну. Ось так…

За спиною Бунелика й Кисельова стукнули важкі двері. Офіцер вийшов, у підвалі залишився солдат-есесівець. Він сидів на лавці, мугикав пісеньку і час від часу нагадував про себе окриком:

— Вище руки! Не ворушитися!

Десь одноманітно капала з крана вода. Минали хвилини, години. Вони все стояли. Тіло наливалося свинцем, руки німіли. Есесівця змінив інший.

— Не рухатися! Вище руки!

Опівночі, скосивши очі на Кисельова, Бунелик, не оглядаючись, запитав по-німецькому:

— Можна звернутися до вас, пане солдат?

— Давай, — буркнув есесівець.

— Що чекає на нас, якщо ми не дамо згоди працювати?

Есесівець охоче пояснив:

— Саботаж — кугель. Ферштеен зі?

— Зрозуміло… Гм! Що ж, мабуть-таки підемо на завод. Краще робота, ніж смерть.

— Це розумно! — Есесівець клацнув телефонним важелем. — Шарфюрер?.. Вони погодилися йти працювати… Так! Слухаю! — Повернувшись до арештованих, сказав: — Можете опустити руки, відійти од стіни, сісти. Не варто одержувати кулю передчасно. На все своя черга.

Наступного ранку гестапівська машина, в якій сиділи Бунелик та Кисельов, звернула на Гросмасельвітцштрасе, скрипнула гальмами й спинилася біля заводу «Ардельт-верке»…

«Ді венде габен орен»

Отже, ступивши на територію таємничого підприємства, Василь Бунелик не побачив там нічого незвичайного. Його охопило навіть розчарування. Чи варто було докладати стільки зусиль, щоб потрапити на цей нікчемний заводик? Чи не вигадка ота чутка про «Ардельт-верке»?..

Інакше міркував Кисельов. Він не поспішав із висновками, розуміючи, що перше враження може бути зрадливе. Старий німець у синій спецівці завів їх у просторе приміщення заводської лазні, сказав, що вони працюватимуть спершу тут. Залишившись наодинці з Бунеликом, Кисельов сказав:

— Спокій, Василю, і увага. Не гарячкуй! Навіть після ознайомлення з цехами не завжди одразу розумієш, що в них виготовляється. А ми з тобою поки що не бачили нічого, крім автомашин, купи вугілля та цієї лазні. Хвилюватися рано.

На кілька днів про двох новачків, здавалося, забули. Вони вставали вдосвіта, ковтали з бляшанки каламутну ерзац-каву, що видавалася замість сніданку, й до пізнього вечора старанно мили швабрами, не шкодуючи води, кахлеві стіни та підлогу лазні. В сутінках поверталися до барака, що стояв на території заводу, сьорбали юшку з брукви й лягали на нари. На серці було тоскно, тривожно.

На заводі працювало ще кілька росіян та українців. Молодий хлопчина, тезка Бунелика, водій грузовика, забігши якось до лазні, повчав новачків:

— Не переривайтеся, дядьки, квацяйте швабрами абияк, тільки б не сидіти. Німці побачать, що дуже ви трудолюбиві, примусять мити ці стіни по сто разів на день. Через тиждень із ніг впадете на таких харчах. А коли з розумом, то на цій роботі можна трохи протягти.

Але їм не довелося довго працювати в лазні. Незабаром прийшов німець у синій спецівці, запитав, чи розмовляє хтось із них по-німецькому?