Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 78)
ТАЄМНИЦЯ «АРДЕЛЬТ-ВЕРКЕ»
Ешелон мчить на захід
В двері затарабанили. З коридора долинув тупіт, лайка:
— Відчиняй, сто чортів!..
Кисельов миттю схопився з ліжка, натягнув чоботи. У двері загупали прикладами, аж посипалася зі стін штукатурка.
Не запалюючи світла, Кисельов кинувся до вікна. Смикнув шпінгалети — в кімнату війнуло нічною прохолодою й пахощами каштанів. Кисельов вибрався на підвіконня і, не роздумуючи, стрибнув із другого поверху в темряву.
Звестися на ноги не встиг — на нього навалилося кілька постатей. Різкий удар по голові — і все тіло начинилося нестерпним болем. Втрачаючи свідомість, Кисельов відчув на собі сліпучий промінь кишенькового ліхтарика. «Вони оточили дім…»
Опритомнів він у якомусь напівтемному приміщенні. Довкола купи безладно звалених під шафою книжок, пошматовані учнівські зошити, розчавлена куля глобуса. Щось гостро муляло в бік. Кисельов випростав руку, підняв мідний дзвоник, який мелодійно теленькнув. Школа…
За стіною ревіли мотори автомашин, світло фар танцювало на побитих вікнах. З подвір'я долинав гавкіт вівчарок, уривчаста чужа мова. Знадвору раз по раз вштовхували людей із скрученими за спиною руками. Скоро вони заповнили всю класну кімнату, збилися, як оселедці в діжці.
Тримаючись за стіну, Кисельов підвівся на ноги, глянув у вікно.
— Михайло Васильовичу, це ти? — пошепки запитав хтось невидимий.
Кисельов здивовано оглянувся і побачив Василя Бунелика. Вони довго сиділи мовчки в кутку. В приміщенні стояла неймовірна задуха. А заарештовані все прибували. Видно, німці розпочали облаву по всьому місту. Невдовзі за вікнами засірів світанок. Пролунала команда виходити на подвір'я і шикуватися в колону.
Тук-тук… Тук-тук… Вагон ритмічно здригається на стиках рейок. Із стіни, крізь нещільно причинений люк пробивається смужка світла. Тонкий сонячний промінь косо падає вниз, вихоплює із сірого мороку людські постаті на брудній підлозі.
Бунелик припав обличчям до шпарини в стіні. Давно пропливли Караваєві Дачі, зелені ворзельські бори, знайомі краєвиди Київщини… Вже шосту добу невільників везуть у переповненому вагоні. Там, за стіною, синіють ліси, квітнуть степи й низини, виблискують проти сонця плеса річок, а тут — сухий тріск вугільного пилу на зубах, нестерпна задуха й ані ковтка води, ні крихти хліба. Стогони й марення хворих. Тук-тук-тук… Тук-тук-тук…
Бунелик та Кисельов примостилися біля дверей вагона. Поряд щось бурмотів у гарячці старий залізничник. Під час арешту йому розбили прикладом голову, тепер він зривав із себе брудну пов'язку, весь час просив пити. Та чим зарадити людині, чим допомогти…
Здавалося, кожен із бранців думає про своє. Насправді ж думки переносили їх до далекого тепер Дніпра, в місто, де Василь Родіонович та Михайло Васильович зустрілися кілька років тому. Бунелик працював у Верхній Хортиці директором німецького педагогічного училища, виводив у люди молодих німців, які прибивались до Хортиці з півдня України та Поволжя. Бунелика зовсім випадково послали на цю роботу. Він довго відмовлявся: «Який же з мене буде директор, коли я не знаю німецької мови!» В райкомі сказали: з кадрами педагогів скрутнувато, так що він як комуніст зобов'язаний прийняти училище. І Василь Родіонович погодився. Навчаючи інших, одночасно вчився й сам, уперто студіював чужу мову, просиджував над книгами ночі і з часом оволодів німецькою незгірш, ніж його вихованці.
Там, у невеликому місті на Дніпрі, якось на зборах партактиву Бунелик побачив суворого з вигляду, мовчазного інженера-конструктора Кисельова. Виявилося, вони живуть на одній вулиці. Розговорилися і з того вечора потоваришували. Та незабаром довелось їм розлучитися. Михайла Васильовича перевели працювати в Ленінград. А 1939 року виїхав із Хортиці і Василь Родіонович, одержавши призначення в щойно визволений Львів. Чи ж думали вони, що їхня зустріч буде саме в загарбаному ворогом Києві, в якійсь сплюндрованій школі, перетвореній фашистами на похмуру катівню?..
Інженер коротко розповів про себе: служив в армії, виконував у Києві завдання командування, частина потрапила в оточення, він, поранений, залишився в місті. Мав намір іти до лінії фронту, але оця несподівана облава… Бунеликові теж не пощастило — від самого Львова пішки пройшов пів України, але так і не пробився до своїх, довелося осісти на захопленій гітлерівцями землі. Один знайомий сказав йому, начебто бачив у Києві його сім'ю. Кілька днів він бродив по місту, поки не потрапив до рук карателів…
Крізь щілину було видно, як змінювалися пейзажі вздовж залізниці. Не стало широких ланів, натомість з'явилися й зарябіли строкаті клаптики пив. Над селами й містами височіли шпилі костьолів. Зрідка ешелон з гуркотом проносився по настилу мостів. Усе далі мчить поїзд, а в ньому зголоднілі, змучені спрагою й спекою невільники. Куди везуть їх, з якою метою?..
Ворота в рабство
За кілька місяців до того, як Василь Бунелик та Михайло Кисельов потрапили у невільницький поїзд, на різних ділянках фронту сталися події, що визначили подальшу долю у війні ще двох людей.
Старшого лейтенанта Олексія Бикова, двадцятирічного хлопця, який нічим не відрізнявся від молодих командирів свого полку, викликали раптом до штабу дивізії. Там його зустрів незнайомий полковник з густими запорозькими вусами й стомленим поглядом темних очей. У вибіленій селянській хатині, до пахло молоком та ромашками, відбулася в них розмова віч-на-віч.
— Вивчаєте німецьку мову?
— Так точно! — знітився Биков. — Коли випадає вільна хвилина.
— Вільних хвилин у нас зараз обмаль. Проте, якщо не помиляюся, ви вже непогано говорите по-їхньому. Адже так?
Биков розвів руками.
— Ось що, старший лейтенанте… Вам доведеться зникнути без сліду. І надовго. Не розумієте? Ви скинете військове обмундирування, одержите відповідні документи й підете на захід. На захід і на захід… Зробите все можливе, щоб дістатися ось сюди.
Полковник показав олівцем на цяточку на карті, що лежала на столі. Чим далі слухав полковника старший лейтенант, тим чіткіше вимальовувалася в його уяві картина: незнайоме сіре місто, гостроверхі дахи будинків, прапори із свастикою, стукіт чобіт поліційних патрулів на затемнених вулицях… І десь у тому далекому й зловісному, наче потойбічному світі блимає вогником у пітьмі чесна людська душа, з якою повинен з'єднати свою долю він, Олексій Биков, радянський офіцер, посланець країни, яка веде з фашизмом смертельну боротьбу. В заповненому гітлерівцями місті мусить розшукати він потрібний будинок, постукати в двері, промовити кілька умовних слів і зустріти там друга…
— Тяжкий буде шлях. Не заздрю. Хильнеш лиха вдосталь, — по-солдатськи відверто говорив полковник. — Та цей шлях комусь треба пройти. Обов'язково! Ти молодий, сильний, знаєш їхню мову… Якщо станеться непередбачено, приймай рішення і дій залежно під обставин. І пам'ятай: що б не трапилося, ніхто не повинен знати, хто ти, що привело тебе до їхнього міста. Що б не сталося!
Через кілька днів на ділянці Східного фронту, де тримав оборону полк, у якому служив Биков, почалися тяжкі бої. Коли дивізія, витримавши не одну танкову атаку ворога, змушена була все ж відійти, старшого лейтенанта Викова в частині не виявилося. Не було його ні серед поранених, ні серед забитих. Полкові писарі занесли його до графи «зниклих безвісти»…
Минуло три місяці.
Далеко від того села, де відбулася розмова полковника з Олексієм Виковим, на одній із вулиць окупованого Брянська поліцейський патруль затримав чоловіка в цивільному одязі. Схопили його «для круглого рахунку». Місцевим блюстителям нового порядку треба було виконати рознарядку ортскомендатури і вкомплектувати групу робітників для відправки до Німеччини. Молодий чоловік злегка накульгував, спираючись на ціпок. Жодних документів, які б свідчили його особу, при собі не мав.
Так військовий лікар Стефан Шредерс потрапив у поїзд, що вирушив тим же маршрутом, котрим промчав і ешелон, в якому були відправлені на каторгу з Києва Кисельов та Бунелик. Студент Першого Московського медичного інституту Шредерс, який достроково склав державні екзамени і пішов на фронт добровольцем, мав німецьке прізвище. Та він не був німцем. Народився й виростав у Білорусії, в дитинстві його звали Стефаном Жуковим. Чекіст Антон Шредерс всиновив хлопця, і з того часу Стефан став Шредерсом.
Разом із 886-м стрілецьким полком молодий військлікар потрапив в оточення на Сумщині. Контужений і поранений у ногу, він довго блукав глухими дорогами у ворожому тилу, намагаючись перебратися через лінію фронту. Та фронт відсувався все далі на схід. У якомусь із сіл колгоспники дали Шредерсу старенький костюм, підлікували. Після цього він вирішив іти в Брянськ. Блукали чутки, що там начебто починають діяти підпільники. Але в Брянську поблизу вокзалу Шредерс почув позаду сердитий окрик. Оглянувшись, побачив дні гвинтівки, спрямовані просто в груди…
Усього цього, звичайно, не знав Рейнгард Шварц, комендант Дурханцтабору, розташованого в Нижній Сілезії.
Дурханцтабір славився як величезний ринок невільників, був воротами в рабство для тисяч людей. Звідси брали безкоштовну робочу силу агенти концерну «І. Г. Фарбеніндустрі», уповноважені «короля сталі» Крупна, вербувальники «комітету планування» Альберта Шпейєра, представники канцелярії обергрупенфюрера СС Фріца Заукеля. Важкі грузовики та поїзди розвозили «живий товар» з Вроцлава в усі кінці гітлерівського рейху. Відомство Генріха Гіммлера продавало невільників групами і поодинці заводчикам, фабрикантам, землевласникам-бауерам, фірмам і трестам. Комендант табору Рейнгард Шварц добре розумів, кому і для чого поставляє рабів, і робив усе можливе, аби лиш високосановні клієнти-вербувальники бачили в його «господарстві», обнесенім колючим дротом, послух, покірливість і порядок.