Анатолий Стась – Вулиця Червоних Троянд (страница 77)

З часом ми добре-таки здружились. Поляки мріяли про втечу. Мануель сипав прокльони на голови французьких жандармів, які передали його гітлерівцям. Він воював в іспанській республіканській армії проти франкістів, потім із своїми товаришами перейшов кордон, маючи надію знайти притулок у Франції. Коли фашисти захопили Францію, маршал Петен видав їм іспанських антифашистів. Так Мануель потрапив за колючий дріт.

Одного разу Едвард підвів мене до високого, виснаженого працею й голодом чоловіка, якого в бараці всі звали «капітан Микола». Поляки розповіли, що він — радянський офіцер-прикордонник, — перебував у багатьох таборах для військовополонених, пробував тікати, але невдало, потрапив до тюрми, виніс нелюдські знущання, та якимось чудом залишився живий. Капітана знало багато в'язнів, вони з повагою ставилися до нього.

— Ти був на Східному фронті? — запитав мене при розмові капітан.

— Так, — відповів я і пошепки почав розповідати про відступ німецьких дивізій за Дніпро.

Він сказав мені, що народився й виріс на Україні, добре знає ті місця, якими мені довелося проходити, відступаючи на захід разом із своїм розгромленим полком.

— Ти хочеш, як мені сказали, тікати звідси. Припустимо, тобі пощастить, з табору вирвешся. А далі що?

Я не знав, що відповісти. В мене не було чіткого плану, я не задумувався, куди піду, якби вдалося подолати ті чотири ряди колючого дроту, що обсновували кілька гектарів землі під лісом.

— Треба не тільки про себе думати, Отто, — сказав капітан. — Ми повинні зробити все для того, щоб… — Він стиснув міцно пальці правиці в кулак і, не договоривши, пішов.

Тижнів за два прикордонник Микола знову зустрівся зі мною.

— Ти нам допоможеш, Отто?

— В чому?

— В одній небезпечній справі.

— Якщо я зможу…

Не знаю, де він та його друзі дістали німецький мундир. Мабуть, їм якось вдалося поцупити одяг на складі для охорони. Від мене вимагалося таке: одягнути мундир і вночі під виглядом солдата-есесівця наблизитися до вартового біля трансформаторної будки і за будь-яку ціну вимкнути струм високої напруги, пропущений через дротяну огорожу концтабору. Я дав згоду.

Тієї ночі сіяв холодний дощ із снігом. Було вітряно. Десь опівночі іспанець Мануель прошепотів мені: «Вперед, камрад!» Ми вислизнули з барака. Мануель простяг мені згорток. Я швидко натягнув мундир поверх мого лахміття. І пішов. Як наближався до трансформаторної будки, зараз уже не можу припам'ятати. Пригадую тільки, що вартовий зупинив мене вигуком. «Своїх не впізнаєш?» — лайнувся я по-німецьки. Той завагався, забачивши солдата. За хвилю я вдарив його шматком цеглини по голові, повалив з ніг. Підхопивши автомат, кинувся до будки. Та мене вже випередили: Сігізмунд і Мануель зробили все, що треба було. Поляк схопив мене на руку, потяг за собою.

За крайнім бараком я вгледів якісь постаті, що притискалися до землі. Люди повзли в прохід, зроблений у дротяній огорожі. Механічно я почав лічити їх. Скоро капітан Микола підштовхнув мене: «Твоя черга!» І я поповз, чуючи за собою дихання капітана. За огорожею на нас чекали вже товариші. Ми знову поповзли в темряву, потім бігли. Замість того, аби мчати до лісу, який розкинувся на відстані півкілометра від табору, ми чомусь відхилилися ліворуч, туди, до щоночі злітали сигнальні ракети і ревли мотори бомбардувальників.

Задихаючись, я наздогнав капітана. Він кинув мені: «Можеш повертати до лісу, тут недалеко… Тільки дай автомат!» Але я вирішив не відставати від інших. Віддалік видніло невелике село. Поряд із ним темнів дубовий гай, а ще трохи далі починалося поле аеродрому. З табору ми часто спостерігали, як «юнкерси», приземляючись, вникали за верхівками дерев або злітали над ними і розверталися, лягаючи на бойовий курс. Іноді в нічній темряві в гаю починали бити зенітки…

Пам'ятаю, капітан Микола наказав нам залягти. Взяв у мене автомат і зник у пітьмі. Через кілька хвилин почувся окрик по-німецькому: «Хто йде?!» І відразу ж тріснув постріл. Люди, які лежали поряд зі мною, схопилися із землі. Я теж побіг, не тямлячи як слід, що ж відбувається навколо. Породі мною виріс раптом якийсь горб, дерев'яні двері. То був бліндаж. У нього стрибали наші. В бліндажі хтось розпачливо скрикнув, сіконув автомат. Потім ми почали вибігати з бліндажа, тримаючи в руках гвинтівки. Аж тоді я вгледів на відстані кількох кроків стволи гармат, націлені в небо. Так от куди привів нас радянський капітан! Ми увірвалися в розташування зенітної батареї, що охороняла аеродром. Товариші, як видно, діяли за заздалегідь розробленим планом. Капітан зняв вартового пострілом з автомата, артилеристів ми накрили в бліндажі сонних.

Поряд, наче з-під землі, долинав знайомий мені зумер польового телефону. «Швидко в бліндаж! Відповідай їм!» — наказав капітан. Я кинувся в темінь. Хтось запалив сірник, я схопив трубку телефону. «Чому мовчите? Понапивалися, негідники! Говорить майор Фогель! Розбудіть лейтенанта Бруммера!» — кричав сердитий голос. «Один момент, гер майор! Лейтенант на батареї, зараз покличу». Я вибіг на повітря.

— Жвавіше, хлопці! — підганяв капітан. — Артилеристи, по місцях!

— Єсть, по місцях!

Зенітки повільно схилили свої стволи в бік аеродрому. Від несподіваного грому пострілів я аж присів. Короткі спалахи на мить освітили гай, низенькі хатини на околиці села, сріблясті силуети літаків на рівному полі. Один із «юнкерсів» загорівся. В кров'янистому світлі видно було людей, що бігли до літаків з протилежного кінця аеродрому.

— Ага, заворушилися! Вогонь!

Бензовоз, що стояв біля дороги, перетворився після чергового пострілу на вогняний стовп. Криваві відблиски лягли на хоботи гармат, на суворі обличчя змарнілих і виснажених людей, які тільки-но вирвалися з-за колючого дроту і вели вогонь прямою наводкою. Гармати гриміли раз по раз, із брязкотом відлітали вбік снарядні гільзи. Над аеродромом здійнялася хмара чорного диму. Та якийсь із льотчиків таки встиг добігти до своєї машини, сісти за штурвал, бомбардувальник, що стояв серед аеродрому, загуркотів раптом моторами й покотився полем. Капітан Микола відштовхнув наводчика крайньої зенітки, люто закрутив маховичком. Снаряд влучив у хвіст літака — «юнкерс» за кільки секунд розлетівся на друзки.

На аеродромі густо злітали чорні фонтани, гриміли вибухи, палахкотіло велетенське багаття. Кілька снарядів ми випустили по сірій коробці казарми, що виднілася на узліссі. Та фашисти вже здійняли тривогу. Неподалік у селі зчинилася стрілянина. Застукотіли кулемети десь у напрямі концтабору. Аеродромна обслуга почала обстрілювати батарею. Над нашими головами засвистіли кулі.

Скоро Едварда поранило в плече, ще хтось застогнав, схопившись за голову. Праворуч на шосе загули машини. Мабуть, було піднято на ноги якийсь військовий або жандармський підрозділ. А тут ще й снаряди кінчалися. Капітан послав кількох чоловік, озброєних гвинтівками, до околиці села, щоб прикривати батарею з тилу, поки артилеристи вистріляють увесь боєзапас.

А далі все перемішалося. Торохтіли автомати, бухали гранати. Ми кудись бігли, продиралися крізь кущі. Раптом перед нами вималювалися обриси грузовиків. Звідти вдарили кулеметними чергами. Я впав на землю поряд із капітаном Миколою. Він тихо лаявся і перев'язував шматком гімнастерки закривавлену ногу. «Біжи, біжи до лісу!» — сказав він крізь зуби. Я хотів допомогти йому підвестися, став на коліна, але цієї миті мене сильно вдарило в потилицю, вогні на аеродромі почали перевертатися в очах, закрутилися, затанцювали. Мануель підхопив мене під руки і кудись потяг.

… Очуняв я на підводі. Біля мене лежали трупи в сіро-зелених шинелях. На передку сидів німець, поганяв коней. Уже розвиднілося. Куди мене везуть? І тут я зрозумів, що мене підібрали разом із забитими, прийнявши за німецького солдата. У голові дзвеніло, гострий біль розколював потилицю. Все ж понад силу я підвівся і тихо звісив ноги з підводи. Візниця оглянувся. То був підстаркуватий німець в окулярах, мабуть, із «тотальників». Побачивши мертвяка, що раптом «ожив», він витріщив очі. Я схопив його гвинтівку і похитуляв у гущавину, думаючи про одне: тільки б не впасти! А через кільки днів мене підібрали в лісі бійці Гвардії Людової. Про захоплену в'язнями концтабору зенітну батарею, про спалені літаки на аеродромі поляки говорили повсюди.

Серед партизанів я зустрів пораненого Едварда. Що сталося з іншими втікачами, ніхто не знав.

І от через стільки років я побачив капітана Миколу на дніпровській пристані. Я не міг помилитися. То був він, капітан Микола. Він!..»

Нещодавно мені довелося знову плисти Кременчуцьким морем. Я стояв на палубі, з нетерпінням чекаючи знайомої пристані. Як і два роки тому, там зеленіли гінкі тополі, біля піщаного берега гойдалися на хвилі човни.

Як і того серпневого дня, під тополями в затінку стояла парокінна підвода. В мене завмерло серце, я був майже впевнений, що ось-ось побачу високого худорлявого чоловіка на дерев'янці, в простенькому піджаці. Я тримав напоготові синій конверт, з якого моя донька відклеїла іноземні марки. Я встигну передати конверт — «Богдан Хмельницький» стоїть там аж три хвилини.

Але три хвилини збігло, пристань почала віддалятися і скоро зовсім зникла в ранковій імлі. Я мовчки заховав синій конверт до кишені…