Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 98)
Тож тепер можна знову говорити про форму повідомлення. Так ця форма стає знову правдивою у сфері епічного твору мистецтва, тут більше не йдеться про обман, фантазії, художній твір більше не є неправдивим, заплутаним й не гідним уваги, художній твір більше не деградує до суб'єктивістської забавки, і якщо справді епічний твір вдається до імперфекту й гордо повідомляє про щось, то цим він лише показує, що пам'ятає своє походження, знає своє місце і ранг у духовному житті.
Епіка не розповідає про минуле, а зображає його
Отже, я відповів на запитання: чи є повідомлення базовою формою епіки, і тут відповідь була ствердною; ми також обґрунтували, коли і чому повідомлення може бути формою епічного. Тут варто додати ще одне менш суттєве зауваження. Я вів мову про імперфект та про повідомлення, й так виглядало, ніби форма минулого і є тією формою, яку використовує епік для свого художнього твору. Але про це не може бути й мови. Чи пише епік в презенсі, в імперфекті чи в перфекті — то цілком байдуже, то є суто технічне питання, автор змінюватиме ці модуси залежно від того, що йому краще підходить. Важливим є інше, і про це варто пам'ятати: ми часто читаємо, що драматург, мовляв, зображає дію, яка відбувається в теперішньому, тоді як епік розповідає про те, що вже відбулося. Це твердження є хибним. Такий підхід є поверховим і сміховинним. Для кожного, хто читає епічний твір, події, про які повідомляється, розгортаються зараз, він переживає їх тепер — хай там буде презенс, перфект чи імперфект; в епічному ми зображаємо подію такою ж теперішньою, як і драматурги, і саме так вони й сприймаються. Різниця між епіком і драматургом полягає в тому, що драматург розгортає дію перед органами чуттів — очима й вухами; натомість епік місцем свого зображення обирає фантазію. Лише вибір духовного місця — сцена або фантазія — відрізняє ці два види мистецтва. Нижче я маю намір повернутися до тісного зв'язку між епікою і драматикою.
Шлях до майбутньої епіки
Після того, як я розповів про повідомлення як базову форму епічного, я мушу зробити одну практичну заувагу, яка, можливо, дещо подивує: я хотів би дати пораду авторам, яка різко суперечить уже сказаному або ж, принаймні, так може здатися. Я рекомендую не використовувати форму повідомлення як єдину форму епічного твору. Ви знаєте, що Гомер, Данте, Сервантес — ці три великі епічні автори — обрали для своїх творів виключно форму повідомлення, й усі сьогоднішні романи в Німеччині, наскільки мені відомо, послуговуються лише цією формою: вони зображають через повідомлення, оповідь. Я не підтримую такого підходу. То є різні речі: епічний художній твір та форма повідомлення як епічний засіб. Ніде не написано, що епік мусить лише повідомляти. У давньому театрі, в давній драмі траплялися фрагменти, які не мали жодного стосунку до дії, яка там розгорталася, наприклад хори. Навіть Шекспір, нехай і соромливо, часом дозволяє якомусь персонажеві стати перед завісою і щось розповідати. І це правильно. То лише догма, яку можна й відкликати, — що драма, мовляв, здатна існувати лише у формі діалогової дії; я із задоволенням помічаю, як фільм, тобто оповідь у зорових образах, вже зараз у вигляді експерименту проникає в театр й намагається розбити цілком заїжджену форму діалогової драми, гри персонажів згори на сцені між собою без взаємозв'язку з глядачем.
Ви схопитеся за голову, коли почуєте, як я раджу авторам, зайнятим епічною роботою, рішуче вдаватися до лірики, драматики, рефлексії. Але я на цьому наполягаю. В епічному творі ми не повинні жертвувати свободою на догоду якійсь традиції, що звідкись прийшла до нас і вже перетворилася на догму, ми робитимемо з роману те, що нам здається правильним. Німеччина — це країна педантичного, епічного реалізму. Під реалізмом я розумію те, що автор змушений повідомляти про реалії або псевдореалії. У Франції вже давно пишуть легше й гнучкіше. Існує зовсім небагато стійких законів мистецтва, що тяжіють над митцем; більшість мистецьких законів виробляє сам митець. Епічний твір мистецтва не є застиглою формою, він, як і драма, перебуває в постійному розвитку, а отже, нерідко постає проти традиції та її представників. Сьогоднішній театр закостенів у діалогах осіб нагорі, при цьому нам відмовляють у життєдайному праві активного втручання за допомогою ліричних чи глузливих коментарів, вільної двосторонньої художньої акції, заборонене навіть пряме звернення до нас, ми не достатньо беремо участи в тому, що відбувається нагорі, — так само все виглядає і з епічним, де форма повідомлення є залізною завісою, яка розділяє читача і автора. Я раджу цю залізну завісу підняти.
Маю визнати: раніше я незаперечно схилявся перед формою повідомлення, цією догмою залізної завіси. Нічого не здавалося мені важливішим за об'єктивність оповідача. Зізнаюся, що й досі повідомлення фактів, документів приносить мені радість. А знаєте, чому саме фактів і документів? Тому що через них зі мною розмовляє найбільший епік — сама природа, і я, такий маленький, стою перед нею й тішуся з того, як дивовижно виходить у мого старшого брата. І коли я писав ту чи ту історичну книжку, я часом заледве міг стриматися, щоб не переписати дослівно цілі історичні документи — у зачудуванні я заглиблювався в ці документи й казав сам до себе: краще, ніж тут, я не напишу. А коли я працював над твором, в якому описувалася боротьба гігантів проти великої природи, то просто не міг стриматися, щоб не переписати цілі географічні статті: про русло Рони, як вона витікає з гір, як зветься кожна її долина, як звуться притоки, які міста лежать на ній, і все це таке чудове, і саме повідомлення настільки епічне, що я видаюся тут цілком зайвим.
Проте неможливо дотримуватися таких поглядів усе життя. Одного чудового дня людина відкриває для себе щось інше, окрім Рони, її долин та приток: людина відкриває саму себе. Відкрити самого себе — то найкраще й найбентежніше переживання, яке може спізнати епічний автор. Спершу це виглядає як переживання, що може скрутити йому в'язи. Але епічний автор бачить себе в небезпеці, обтяжений різними труднощами, аж поки збагне, що художній твір — це справа самого митця, це не минуле визначає для мене закони, я сам творю свої закони, й епічний твір для мене відтепер означає щось геть інше. Чи має автор право голосу в епічному творі, чи може він сам увійти у створений ним світ? Моя відповідь: він має право, він повинен і навіть мусить це зробити. А тепер я нагадаю, що саме зробив Данте в «Божественній комедії»: він сам пройшов через свою поему, сам простукував свої фігури, втручався в перебіг подій, і то не граючись, а цілком серйозно, у свій час кожен його зрозумів у найважливішому місці його суду. Він брав участь у житті своїх персонажів. Як цар Давид, танцював він перед переможним військом своїх фігур.
Коли я кажу, що в епічному ми повинні вдаватися до лірики, драматики й рефлексії, я зовсім не виступаю за повне змішання форми. Ми маємо повернутися до відновленого праядра епічного твору, в якому епічне ще не застигло до теперішнього особливого стану, який ми цілком помилково вважаємо нормальним станом епіка. Це означає, як мені здається, що нам треба йти слідом за Гомером.
У такий великий і небезпечний момент головне — це могти і бути. Ця праформа літератури принесе свіжість для всіх, хто до неї наблизиться, але також буде багато біди. До праматерів можуть підійти лише ті, хто від цих праматерів походить. Такою я бачу епічну літературу, яка з'явиться одного дня, яка після зламу традиції та відмови від форми повідомлення зможе вразити нас своєю щирістю. Знову й знову я хочу закликати авторів не служити формі, хай би якою вона була, а послуговуватися нею.
І тоді буде усунено одну особливу й сьогодні дуже гнітючу трудність. Я закликаю зробити епічну форму цілком вільною, щоб автор мав усі зображальні можливості, яких вимагає матеріал. Якщо його сюжет бажає пуститися в ліричний танок, то він мусить дати йому лірично потанцювати. Автори зусібіч чують нагальні заклики до актуальности, до сучасної літератури. Правду кажучи, сьогодні можна навіть сказати, що література взагалі нікому не потрібна, її вважають чимось застарілим, мистецтво викликає нудьгу, всі хочуть лише фактів і фактів. На це я скажу: браво і тричі браво! Мені також ні до чого порожні фантазії. Полковник Шпрінґенау[257] за мить наганяє на мене нудьгу.
Різниця між сьогоднішнім індивідуалістичним способом виробництва від минулого колективного
Я не маю наміру розглядати тут всі проблеми епіки, я навіть не маю на меті заторкнути й назвати всі суттєві проблеми, я лише хочу пройтися вздовж захисної лінії цієї фортеці, дослідити передові укріплення й підійти до прочиненої брами. І тепер я запитаю цілком відсторонено: які зовнішні впливи формують епічний твір? Раніше епік співав і, мандруючи, ніс у народ байки, шванки та саги, які самі гуляли в народі й над якими він сам, як правило, не так багато й працював: то там, то там він додавав свій варіант чи нову мелодію пісні. Такий чоловік мав конкретне завдання — він мусив якось заробляти на життя, а його слухачі були суворими суддями, коли їм не подобалося те, що він співав, тоді чоловікові доводилося голодувати: то був дуже чіткий вплив на формування його твору, то була щонайживіша та найпродуктивніша критика, таку творчість можна буквально назвати колективною роботою автора й публіки, хліб або гроші — то був дуже переконливий аргумент для автора і опосередковано то був серйозний чинник впливу на формування твору.