Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 94)
Райнгольд мав намір, у разі якщо справа для нього кепсько повернеться, здати поліції всю цю індустрію Пумса, він хоче їх усіх продати, якщо вони почнуть свідчити проти нього, він має цей варіант про запас, на той випадок, якщо Біберкопф, цей сучий син, через якого і заварилася вся ця каша, почне перед суддею надувати щоки. А потім він побачив, що в залі сидять люди Пумса, Єва, а ще кілька агентів поліції, їх ми вже знаємо. Тут Райнгольд трохи заспокоївся, опанував себе й прикинув, як йому краще повестися. Все-таки він залежний від своїх товаришів, він же вийде колись на волю, та й у тюрмі вони можуть бути потрібними, а тішити лягавих зізнаннями — який у цьому сенс? Врешті Біберкопф поводиться несподівано пристойно. Кажуть, його були запроторили до Буху. Цей телепень дуже змінився, і погляд у нього якийсь дивний, очі застигли, ніби заіржавіли там, у Бусі, й говорить він дуже повільно. Напевне, з головою ще не все гаразд. Райнгольд нічого не розповів про Біберкопфа та їхні колишні справи, але за це нема чого йому дякувати.
Райнгольду дали десять років тюрми: убивство в стані афекту, алкоголізм, неврівноважений характер, безпритульна юність. Райнгольд визнає свою вину.
Під час оголошення вироку в залі раптом хтось скрикнув і голосно розплакався. То була Єва, від спогадів про Міцу в неї не витримали нерви. Біберкопф, який сидів на лаві свідків, озирнувся, коли почув її плач, піднявся, а потім знову важко опустився на лаву, затуливши обличчя рукою. Ось той жнець, що зветься Смерть. Я твоя. Вона прийшла до тебе, була мила з тобою, оберігала тебе, а ти — сором, кричи «Сором!»
Одразу після процесу Біберкопфу запропонували місце вахтера на невеликій фабриці. Цю пропозицію він прийняв. А далі про його життя більше нема чого розповісти.
Ми дійшли до кінця цієї історії. Вона виявилася довгою, але вона мусила тягтися далі й далі, аж поки не досягла найвищої точки, своєрідної вершини, з якої тільки й можна побачити все разом.
Ми немов ішли темною вулицею, спершу не світився жоден ліхтар, ми тільки знали, що треба йти вперед, з часом ставало все світліше й світліше, потім уже й ліхтар з'явився, і під ним ми нарешті прочитали назву вулиці. Це був процес своєрідного пізнання. Франц Біберкопф ішов цією вулицею інакше, ніж ми. Він мчав уперед цією темною вулицею, натикався на дерева, і що швидше він біг, то частіше натикався на дерева. Навколо і так була непроникна темрява, а коли він натикався на дерево, то від жаху міцно заплющував очі. І з кожним разом він усе більше жахався та все міцніше заплющував очі. З розбитою головою, заледве притомний, він врешті таки добіг до кінця. А коли упав, то розплющив очі. Над ним яскраво світив ліхтар, і можна було прочитати назву вулиці.
Тепер він працює вахтером на невеликій фабриці. Він більше не стоїть самотою на Александерплац. Довкола нього люди, і праворуч, і ліворуч, і перед ним, і за ним.
Якщо ти йдеш сам, на тебе звідусіль чигає біда. А коли довкола багато людей, тоді все зовсім інакше. Слід навчитися слухати, що кажуть інші, адже все це стосується і тебе також. Тоді ти збагнеш, хто ти такий і що можеш зробити. Навколо тебе йде битва, це твоя битва, ти мусиш пильнувати — не встигнеш озирнутися, а вже і сам вступив у бій.
Біберкопф працює вахтером на фабриці. Що ж таке доля? Вона сильніша за мене. Коли нас двоє, їй важче бути сильнішим за мене. А коли нас десятеро — то ще важче. А коли нас тисяча або мільйон, тоді вже дуже важко.
Бути поряд з іншими — то приємніше й краще. Тоді ти все відчуваєш і розумієш удвічі краще. Корабель не втримається без великого якоря, і людині важко втриматися без інших людей. Тепер я розберуся, де правда, а де фальш. Одного разу я вже повірив на слово й дорого за це поплатився, вдруге такого з Біберкопфом уже не трапиться. Слова зусібіч котяться на людину, тож треба пильнувати, щоб тебе не розчавило, це так само, як з автобусом, не будеш пильнувати, він зробить із тебе яблучне пюре. Та більше я на таке не поведуся. Вітчизно, спокій зберігай, я не піддамся, так і знай.
Попри його вікно часто проходять люди з прапорами, музикою і співом, але Біберкопф на них лиш подивиться й спокійно собі залишається вдома. Не треба зайвих слів казати, гуртом ідем марширувати. Як піду я марширувати, то потім доведеться мені накласти головою за те, що інші понавигадували. Ось чому я спершу все обмізкую, і якщо справа варта заходу, тоді й піду. Бо в чоловіка розум є, а у вола — ярмо своє.
Біберкопф виконує свої обов'язки вахтера, збирає номерки, пропускає машини, дивиться, хто входить і виходить.
Пильнувати, треба пильнувати, у світі щось назріває. Світ зроблений не з цукру. От почнуть газові бомби скидати, я задихнуся і вже не запитаю, чому їх скидали, та про це й мови не буде, мовляв, раніше слід було думати.
А прийде війна, і мене призовуть до війська, а я не знатиму, що й чого, але війна і без мене прийде, а я ще й буду винний — так мені й треба. Пильнувати, треба пильнувати, ми не одні на світі. З неба може йти дощ або град, і з цим не поборешся, але проти багатьох речей у світі можна боротись. Я вже не кричатиму, як раніше: така доля, така доля. Не варто все називати долею й співати їй осанну, роззирнутися навколо, доторкнутися, відкинути таку долю.
Пильнуй, розплющ очі, стережися, в одному гурті з тобою тисячі інших, хто не прокинеться, того висміють або й знищать.
За Францовою спиною барабанний дріб. Марш, марш уперед. Ми на війну йдемо, карбуєм крок, сто музикантів з нами і б'ють барабани, зорі вечірні і світанкові, а ми вже до ранньої смерти готові.
Біберкопф — маленький трудівник. Ми знаємо те, що знаємо, ми все зрозуміли, і за знання ми дорого заплатили.
Додатки
Альфред Деблін.
Моя книжка «Берлін Александерплац»
Вальтер Беньямін.
Криза роману.
До роману Дебліна «Берлін Александерплац»
Альфред Деблін.
Побудова епічного твору
Основні дати життя Альфреда Дебліна
Основні твори Альфреда Дебліна
Моя книжка «Берлін Александерплац»[244]
«Читацьке коло»[245] запросило мене розповісти на одному з його вечорів про створення і стиль мого епічного твору «Берлін Александерплац», виданого 1929 року, а також висловити свою думку про ті критичні зауваги до цієї книжки, що пролунали в пресі. Я пристав на цю пропозицію й охоче йду назустріч побажанню організаторів написати перед своїм виступом декілька слів.
То була б довга історія, якби я взявся оповідати, як я прийшов до матеріалу та головного мотиву цієї книжки. Тут я хотів би лише сказати: мій лікарський фах часто зводив мене зі злочинцями. Багато років тому я мав своєрідний спостережний пункт за злочинцями. Саме звідти походить моє зацікавлення цією темою та історії, варті того, щоб їх розказати іншим. І оскільки я зустрічав таких людей та багатьох, подібних до них, то в мене склалася своєрідна картина про наше суспільство: виявилося, що немає чіткої межі між кримінальним та некримінальним, а в найрізноманітніших місцях суспільства — чи, радше, того суспільства, яке я бачив, — усе було пронизано криміналом. Тільки це було вже цілком особливою перспективою.
А тепер про інше. Східну частину Берліна я знаю вже десятки років, адже тут я виріс, тут я ходив до школи, а пізніше тут почав свою лікарську практику. Якщо раніше я дуже цінував фантазію, і насамперед фантазію, що не має жодних обмежень, то в останні десятиріччя моя увага більше зосередилася на моєму власному оточенні та на тому ландшафті, в якому я пересуваюся, тобто на сході Берліна. Тут я бачив цікаву й цілковито правдиву і ще не описану породу людей. Я мав нагоду спостерігати за цими людьми в різну пору дня і ночі та за найрізноманітніших обставин, до того ж спостерігати саме в той спосіб, який я вважаю єдино правильним, а саме живучи серед цих людей, діючи й страждаючи разом з ними. Я бачив тут мирне життя, у період війни я бував тут лише час від часу, коли мав фронтову відпустку, а ще я був серед них під час Спартаківського повстання 1919 року, під час інфляції та в наступні роки. Якими я бачив цих людей, такими й намагався показати у моїй книжці.
Окрім того я маю заторкнути філософську чи, радше, метафізичну лінію. Кожний мій великий епічний твір спирається на певне духовне підґрунтя. Епічний твір є, так би мовити, художньою формою, в якій виражено продовження та конкретизацію, а також випробовування тієї ідейної позиції, яка була напрацьована раніше через духовну роботу. Тож, як правило, в кінці такого епічного твору моя ідейна позиція передолана, вона зазнає струсу. Все починається з певности й завершується новим питанням. Головним наголосом та підґрунтям моєї книжки «Берлін Александерплац» є позиція, яку я виклав у більш ранній натурфілософській праці ««Я» над природою», а саме: цей світ є світом двох богів. Це світ творення та водночас світ руйнування. Їхня боротьба відбувається в часі, й ми самі беремо в ній участь. А тепер ми пов'яжемо цю думку з попередньою думкою про злочинність. Як я казав, суспільство пронизано злочинністю. Що ж це означає? У суспільстві є порядок і розпад. Але то неправда, що може існувати порядок, навіть просто форма та екзистенція не є реальними без схильности до розкладу та фактичного руйнування. Отже у книжці «Берлін Александерплац» Франц Біберкопф виходить із в'язниці. Він, як то кажуть, є добрим від природи, окрім того він — як дитина, яка обпеклася й боїться вогню. І, подивіться, ось він іде у світ і хоче бути порядним, він хоче чесно й неухильно дотримуватися законів цього світу, як він те собі уявляє, і — нічого не виходить! Просто нічого не виходить! На нього сипляться удар за ударом, і врешті його добивають; я міг би також сказати, добивають цю його ідейну позицію.