Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 92)
На пустирищі, попід червоними стінами психіатричної лікарні та на полях лежить брудний сніг. І ніяк не змовкає барабанний бій. Програла блудниця Вавилон, переможниця Смерть жене її геть під барабанний бій.
Блудниця влаштувала страшенний галас, кляне її, бризкає слиною, кричить: «Для чого він тобі потрібний, що ти з нього матимеш, із того Франца Біберкопфа, ну й клопочися тепер з ним, з цим Ґотлібом Шульце[236]».
Смерть вибиває барабанний дріб: «Мені не видно, що там у тебе в чаші, ти, гієно. Але чоловік на ім'я Франц Біберкопф ось тут, і я його повністю знищила. Та оскільки він сильний і добрий, нехай візьме собі нове життя, геть з дороги, нам обом тут уже нічого робити.
А та все впирається і далі кляне її, а Смерть тим часом вирушила в дорогу, її величезний чорний плащ тріпоче за спиною, виринають і зникають картини й пейзажі, пропливаючи повз неї, огортають її від ніг до грудей. А довкола Смерти — крики, постріли, гуркіт, тріумф і торжество. Тріумф і торжество Смерти. Звір під Блудницею пручається, здиблюється.
Річка Березіна[237], легіони на марші.
Легіони переходять через замерзлу Березіну, крижаний холод, крижаний вітер. Вони прибули з Франції, їх веде великий Наполеон. Завиває вітер, мете завірюха, дзижчать кулі. Вони прориваються по кризі, атакують, падають. І постійно звучать вигуки: «Слава імператору, слава імператору!» Жертва, ще жертва, ось вона — Смерть!
А ось уже котяться ешелони, гримлять гармати, рвуться ручні гранати, ураганний вогонь, Шемен-де-Дам[238], Ланґемарк[239]. Вітчизно, спокій зберігай, Вітчизно, спокій зберігай[240]. Засипані бліндажі, скошені кулями солдати. Смерть розгортає свій плащ і співає: «О так, о так!»
Марш, марш вперед, Ми на війну йдемо, карбуєм крок, сто музикантів з нами, гримлять барабани, зорі вечірні і світанкові, ми вже до ранньої смерти готові, сто музикантів в барабани б'ють, ві-де-бум, ві-де-бум, а як не дійдемо прямо до мети, то можемо і криво ми піти, ві-де-бум, ві-де-бум.
Смерть розгортає свій плащ і приспівує: «О так, о так!»
У печі вогонь, у печі вогонь, перед піччю стоїть матір та семеро її синів, стогне народ за ними, свого бога мусять вони зректися. Спокійно й усміхнено стоять вони там. Чи бажаєте ви зректися й скоритися нам? Перший каже «ні» і приймає мученицьку смерть, другий каже «ні» і приймає мученицьку смерть, третій каже «ні» і приймає мученицьку смерть, четвертий каже «ні» і приймає мученицьку смерть, п'ятий каже «ні» і приймає мученицьку смерть, шостий каже «ні» і приймає мученицьку смерть, сьомий каже «ні» і приймає мученицьку смерть. А мати стоїть поряд і підбадьорює своїх синів. Насамкінець вона каже «ні» і також приймає мученицьку смерть. Смерть розгортає свій плащ і приспівує: «О так, о так!»
Блудниця, що має сім голів, шарпає звіра, але не рушає з місця.
Марш, марш вперед, Ми на війну йдемо, карбуєм крок, сто музикантів з нами йдуть, а сурми кличуть, барабани б'ють, ві-де-бум, ві-де-бум, ти прямо ідеш, а той — у долину, ти тут ще стоїш, а той впав на спину, біжиш уперед, а той вже загинув, ві-де-бум, ві-де-бум.
Крики і торжество, марш, марш, крокують по шестеро, по двоє та по троє, крокує французька революція, російська революція, крокують селянські війни, крокують анабаптисти, крокують слідом за Смертю, за ними вигуки торжества, вперед, вперед, всі до свободи, а світ старий упасти має, здіймися, вітре світанковий, ві-де-бум, ві-де-бум, по шестеро, по двоє та по троє, до сонця, браття, до свободи, вперед до світла, з похмурої минувшини до нас засяє промінь майбуття ясного, кроком руш, правою, лівою, правою, лівою, ві-де-бум, ві-де-бум.
Смерть розгортає свого плаща і сміється, і сяє, і приспівує: «О так, о так!»
Велика блудниця Вавилон нарешті змогла приборкати свого звіра, і той помчав полями, грузнучи в снігу. А вона озирається, кляне сяючу Смерть. Від того волання звір гепнувся на коліна, блудниця повисла у нього на шиї. Смерть запнула свого плаща. Вона сяє й приспівує: «О так, о так!» І поле шумить: «О так, о так!»
У лікарні Бух смертельно блідого чоловіка, що досі лежав у ліжку й колись був Францом Біберкопфом, коли він розплющив очі й почав говорити, довго допитували слідчі, щоб дізнатися, що там за тягар у нього на душі, а лікарі діймали його, щоб уточнити діагноз. Від слідчих цей чоловік почув, що вони затримали такого собі Райнгольда, який раніше відігравав значну роль у його житті, в його колишньому житті. Вони розповіли про Бранденбурзьку в'язницю та хотіли знати, чи він знайомий з якимось паном Морошкевичем і де той перебуває. Все це йому повторили декілька разів, а він мовчки слухав і не озивався. На один день йому дали спокій. Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. Нині він ніж свій нагострить — стинатиме краще колосся. Стережися, квіточко синенька.
Наступного дня він дав комісару поліції показання, що до тієї справи у Фраєнвальде не має жодного стосунку. Якщо Райнгольд каже щось інше, він помиляється. Зсохлий, блідий чоловік має довести своє алібі. Минув не один день, перш ніж це сталося. Франц щосили опирається, не хоче повертатися до тієї давньої історії. Його ніби заклинило. Врешті, через силу, він викладає перед слідчим деякі дані. Він стогне, просить дати йому спокій. Роззирається, як зляканий пес. Колишньому Біберкопфу настав кінець, а новий ще досі не прокинувся. Жодним словом не обмовляє він того Райнгольда. Всі ми ходимо під занесеною над нами сокирою.
Усі його показання підтвердилися, вони повністю збігаються з тим, що розповіли Міцин покровитель та його небіж. Для лікарів також дещо прояснилося. Діагноз «кататонія» відійшов на задній план. Це була психічна травма, що викликала певне затьмарення свідомости, у хворого погана спадковість, а те, що він надто полюбляє алкоголь, видно неозброєним оком. Зрештою всі суперечки щодо діагнозу виявилися зайвими, цей чоловік точно не симулянт, у нього справді було тимчасове затьмарення, та ще й яке, а це головне. Отже, на цьому й кінець, за стрілянину в Александерквеле він відповідальности не несе, підпадаючи під параграф 51 «Неосудність». Цікаво, чи ми його взагалі поставимо на ноги?
Знеможений чоловік, якого далі називають ім'ям померлого Франца Біберкопфа, сам не знає, як йому вдається переставляти ноги, часом він навіть часом допомагає розносити обід; його більше не допитують, і він навіть не підозрює, що досі залишається в центрі уваги. Агенти карного розшуку все ще хочуть докопатися, що то за пригода була в нього з рукою, за яких обставин він її втратив і де лікувався. Звернулись із запитом до Маґдебурзької клініки, все це, звичайно, справи давно минулих днів, але поліція цікавиться таким справами, навіть якщо звідтоді минуло вже двадцять років. Та нічого дізнатися не змогли, з'ясували тільки, що Герберт також сутенер, такі чоловіки мають шикарних дівчат і все звалюють на них, мовляв, усі гроші заробляють дівчата. Та ніхто з поліцаїв у це не вірить, може, вони часом і беруть якісь гроші в дівчат, але й самі не б'ють байдиків. Та про це всі ці типи мовчать як риби.
Цього разу гроза оминула нашого Франца Біберкопфа, цього разу йому все пробачили. Цього разу ти одержав зворотний квиток, сину мій.
І ось настав той день, коли його відпускають з лікарні. Поліція недвозначно натякнула йому, що за ним наглядатимуть. З комірчини приносять те, що належало колишньому Францу, він одержує все на руки, одягає своє цивільне вбрання, на куртці залишилася пляма від крови, коли патрульний поліцай огрів його по голові ґумовим кийком, штучну руку я брати не буду, перуку також залишу, нехай буде вам, може, знадобиться для аматорського театру, та в нас тут театр щодня, але ми обходимося без перук, так, довідку про звільнення ви одержали, отже, адью, пане старший санітар, може, коли розпогодиться, ви завітаєте до нас у Бух, добре, добре, красно дякую, зараз я вам відчиню.
Ну ось вже і це залишилося позаду.
Уже вдруге залишив Біберкопф дім, в якому його утримували під арештом, наша довга подорож добігає кінця, ми зробимо разом із Францом ще один маленький крок.
Перший дім, який він залишив, була в'язниця у Теґелі. Тоді він розгублено стояв біля червоного муру, й коли він рушив з місця, з'явився 41-й трамвай, на якому він поїхав до Берліна, будинки хиталися, дахи силкувалися з'їхати просто на Франца, йому довелося довго йти і довго сидіти, аж поки все довкола нього втихомирилося, а він набрався досить сил, щоб залишитися в Берліні й почати все спочатку.
Тепер він зовсім знесилений. На той будинок закритого відділення він уже не міг дивитись. А коли він вийшов у Берліні на Штеттинському вокзалі й перед ним постав величезний готель «Балтикум», він бачить, що все-стоїть-і-не-хитається. Будинки стоять нерухомо, дахи лежать міцно, він може спокійно ходити попід ними, йому не треба ховатися в темних дворах. І ось цей чоловік, — ми хотіли б назвати його Франц Карл Біберкопф, аби відрізнити від того першого, адже під час христин Франц одержав і друге ім'я, на честь діда по материній лінії, — цей чоловік іде тепер повільно по Інваліденштрасе, проминає Акерштрасе, прямує до Брунненштрасе, проходить повз жовту будівлю критого ринку, неквапно розглядає крамниці, будинки та людей, які постійно кудись поспішають, давно я всього цього не бачив, і ось я нарешті знову тут. Біберкопф був довго відсутній. А тепер Біберкопф повернувся. Ваш Біберкопф повернувся.