Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 86)

Ось так повернулася справа, що в той момент, коли схопили Франца й повезли в поліцейське управління, справжній убивця, Райнгольд, уже сидів у Бранденбурзькій в'язниці, ніхто про нього не згадує, він зник, всі про нього забули, і його так і не знайшли б, навіть якби перевернули весь світ догори дриґом. Його не гризли жодні докори сумління, і якби все так пішло, як він собі намислив, то він би й донині сидів там або втік би під час пересилання в іншу в'язницю.

Але світ влаштовано таким чином, що справджуються найдурніші прислів'я, й коли хто думає, що все добре, то, насправді, все не так уже й добре. Чоловік собі думку гадає, а Бог його направляє, або катюзі — по заслузі.

А тепер я хотів би вам розказати, як Райнгольда все-таки вирахували і як йому невдовзі довелося пройти свій тяжкий і суворий шлях. Та кого це не цікавить, той може просто перегорнути кілька наступних сторінок. У цій книжці «Берлін Александерплац» ідеться про долю Франца Біберкопфа, й тут описано правдиві речі, а коли прочитати її двічі або тричі, щоб краще все затямити, ви зможете буквально доторкнутися до істини. Але Райнгольд уже зіграв тут свою роль. І тільки тому, що він є втіленням нещадної сили, яку ніщо в цьому світі не може змінити, я хотів би показати його в останньому запеклому бою. Ви побачите його брутальним і незламним до кінця, він стоїть незворушно там, де Франц Біберкопф хилиться, як билина, і зазнає перетворень, немов елемент, що зазнав дії певних променів. Ех, легко сказати: всі ми люди. І якщо існує Бог, то перед ним ми різнимося не лише тим злом чи добром, що є у нас, ми всі маємо інакшу натуру й інакше життя, ми різнимося за характером, за нашим минулим і за нашим майбутнім. А тепер послухайте, яким був кінець Райнгольда.

І треба ж такому трапитись, що Райнгольду в Бранденбурзькій тюрмі довелося працювати у ткацькій майстерні з виготовлення рогож разом з одним поляком, але тільки справжнім, а той справді був кишеньковим злодієм, до того ж досить бувалим, і він був знайомий із Морошкевичем. Аж раптом він чує, що тут є Морошкевич, о, та я ж його знаю, а де ж це він, а тоді бачить Райнгольда і каже собі: ти диви, а він таки сильно змінився, як таке може бути? Та спершу він удавав, що нічого не знає і з ним не знайомий, а потім підходить до Райнгольда у вбиральні, де було місце для перекуру, пригощає його половиною сигарети й заводить розмову, а той польською три слова докупи зв'язати не може. Райнгольду ця польська бесіда була зовсім не до шмиги, тож він поспішив забратися з ткацької майстерні, кілька разів прикидався, ніби йому стало зле, і майстер через слабке здоров'я доручив Райнгольду обходити камери й забирати готову роботу, тож тепер його колишні колеги з майстерні рідко його бачили. Але той поляк, Длуґа його прізвище, від нього не відчепився. Райнгольд іде від камери до камери й покрикує: «Здавай готову роботу!» А коли вони з майстром підійшли до камери Длуґи і майстер взявся перелічувати рогожі, Длуґа прошепотів на вухо Райнгольду, що знає одного Морошкевича з Варшави, також кишеньковий злодій, може, це твій родич? Райнгольд з переляку тицьнув Длузі пачку тютюну й пішов далі: «Здавай готову роботу!»

Поляк зрадів дармовому тютюну, отже, тут щось нечисто, і береться шантажувати Райнгольда, в якого чомусь завжди водилися грошенята.

Тож для Райнгольда справа стає дуже небезпечною, але й цього разу йому пощастило. Йому вдалося відбити удар. Райнгольд поширив чутку, що Длуґа, його земляк, хоче донести на нього, бо знає про деякі його справи. І ось під час перерви сталося жахливе побоїще, і Райнгольд добряче віддухопелив поляка. За це він мусив тиждень просидіти в карцері, гола камера, постіль і гаряча їжа лише на третій день. Та коли він вийшов, то застав скрізь мир і спокій.

Та невдовзі Райнгольд сам собі підклав свиню. Все життя жінки приносили йому то щастя, то нещастя, і цього разу через кохання він таки скрутив собі в'язи. Історія з Длуґою надзвичайно схвилювала й розлютила його, він мусить цілу вічність тут провести, ще й має зносити доскіпування різних типів, і нема тобі жодних радощів, сидиш сам як палець, з кожним тижнем ці думки діймали його дедалі більше. Й що довше він тут сидів, то більше хотів того Длуґу тихцем уколошкати, аж тут він зійшовся з одним хлопцем, нальотчиком, який також уперше сидів у Бранденбурзі, у березні в нього вже закінчувався строк. Спершу вони взялися разом прокручувати різні ґешефти з тютюном і обоє лаяли Длуґу, а потім стали щирими друзями, — такого з Райнгольдом ще ніколи не траплялося, — і хоча це не жінка, а хлопець, все одно з ним приємно бути, сидить собі Райнгольд у Бранденбурзькій в'язниці й тішиться, що ця клята історія з Длуґою вилилася в щось приємне. Тільки шкода, що хлопець уже скоро виходить.

«А мені доведеться ще так довго носити цю чорну арештантську шапку та коричневу куртку, я тут залишуся, а ти майнеш кудись світ за очі, мій любий Конраде!» Хлопця звати Конрадом, принаймні він так себе називає, він з Мекленбурґа і має всі задатки стати закінченим злочинцем. З тих двох, з якими він влаштовував нальоти в Померанії, один одержав десять років і відсиджує їх також тут, у Бранденбурзі. І ось настала для Райнгольда чорна середа, наступного дня Конрада звільняють, востаннє зійшлися вони в загальній камері, а Райнгольд аж знемагає від думки про те, що він знову залишиться сам і нікого більше не матиме — та знайдеться інший, каже Конрад, дивися, Райнгольде, може тебе відправлять на польові роботи у Вердер або ще куди, — та Райнгольд не може заспокоїтися, не вкладається в його голові, що все пішло у нього шкереберть, ця клята коза Міца, а ще той осел Франц, постійно трапляються мені такі йолопи, такі дурні верблюди, я міг би зараз жити на волі справжнім паном, а тепер сиди тут серед цих жалюгідних недоумків, з якими каші не звариш. Райнгольд почувається зовсім зле, він скиглить і канючить, щоб Конрад узяв його з собою. Той втішає його, як може, каже, що нічого тут не вдієш, звідси ніяк не втечеш, годі й пробувати.

У них ще була невелика плящина спирту, якою вони розжилися в одного полірувальника зі столярної майстерні, Конрад простягнув її Райнгольду, той випив, і Конрад також. Ні, втекти звідси неможливо, ось недавно тут двоє тікали, тобто спробували втекти, то один добрався до Нойсендорферштрасе й якраз хотів підсісти на воза, як його патруль схопив, він весь кров'ю стікав, порізався битим склом, уцементованим згори на мурі, будь воно неладне! Довелося його в лазарет покласти, і ще невідомо, чи загояться в нього руки. А інший виявився розумнішим, побачив скло на вершечку муру, зразу зіскочив назад у двір.

«Ні, Райнгольде, втекти звідси ніяк не вийде». Тут Райнгольд зовсім розкис, він мусить тут аж чотири роки сидіти, і все це через якусь дурепу на Моцштрасе, а ще через ту паскуду Міцу та йолопа Франца. Відпив він ще з тої пляшки, і стало йому трохи легше, а Конраду вже видали його речі, згори на клунку його ножик, перевірка вже пройшла, двері замкнені на два оберти ключа, постіль складена. Обоє сидять на койці Конрада й шепочуться, Райнгольд у зовсім кепському настрої. «Послухай, я скажу тобі, куди в Берліні податися. Коли вийдеш, відразу йди до моєї нареченої, правда, хто знає, чия вона зараз наречена, я дам тобі її адресу, а ти мені повідомиш, сам знаєш, про що. А ще поцікався, чим скінчилася моя справа, я думаю, що Длуґа щось таки рознюхав. У Берліні був у мене один знайомий, тупак несосвітенний, на прізвище Біберкопф, Франц Біберкопф…»

І він шепоче далі, обняв Конрада за плечі й розповідає йому, як там діло було, а той нашорошив вуха, слухає й тільки підтакує, невдовзі він уже все знає. Конраду довелося вкласти Райнгольда в ліжко, бо той плаче від злости, самотности та досади на свою долю, а ще через те, що нічого не може вдіяти й сидить тут, як у пастці. Конрад вмовляє його: та скільки там тих чотирьох років, але Райнгольд його не слухає, каже, що не може цього перенести і не може так жити, одне слово — класична тюремна істерика.

Такою була чорна середа. А в п'ятницю Конрад уже в Райнгольдової нареченої в Берліні, та його люб'язно прийняла, цілий день слухала його оповіді ще й грошей дала. Це було в п'ятницю, а вже в понеділок Райнгольду настав кінець. На Зеештграсе Конрад зустрів одного приятеля, з яким раніше він був з ним у притулку, той тепер сидить без роботи. Тут Конрад взявся перед ним нахвалятись, як йому добре ведеться, заплатив за нього у кнайпі, а потім разом із якимись дівчатами вони подалися в кіно. Конрад розповідає неймовірні історії про Бранденбурзьку в'язницю. А коли спекалися дівчат, то ще до півночі сиділи на квартирі того приятеля, то було в ніч проти вівторка, тут Конрад і розляпав про те, хто такий Райнгольд, і що він себе Морошкевичем називає, і що він хлопець хоч куди, такого на волі нечасто зустрінеш, а ще його розшукують за серйозною статтею, і, певне, за його голову призначено добрячу винагороду. Тільки сказав це Конрад, як одразу збагнув, що бовкнув зайвого, але його друг божиться, що нікому нічого не скаже, що ти, у нас рот на замку, а Конрад йому ще й десять марок дав.

Ось уже й вівторок, Конрадів приятель стоїть перед поліцейським управлінням і вивчає оголошення: чи справді все так і є, як розказував Конрад, чи справді цей, як пак його, Райнгольд, перебуває у розшуку, а головне, чи призначено за нього винагороду, бо, може, Конрад усе це вигадав.