Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 87)
Аж тут він читає ім'я і аж закляк, спершу очам своїм не вірить, о Боже, вбивство проститутки Парсунке у Фраєнвальде, ім'я сходиться, чи справді це він, о Господи, винагорода 1000 марок, люди добрі, 1000 марок! Він вражений до глибини душі, 1000 марок, він одразу біжить до своєї подружки й після обіду разом з нею повертається до поліції, а та каже, що заходив Конрад і питав про нього, ага, той щось відчув, що ж робити, що робити, та послухай, про що тут думати, це ж убивця, та й хто він тобі, а Конрад, що Конрад, хто зна, коли ти його знову побачиш, і звідки він знатиме, що це ти заявив, а гроші, сам подумай, 1000 марок, ти ж без роботи сидиш, що тут довго думати. «Але чи то справді він?» — «Та що тут думати, давай, ходімо».
І ось він чітко і ясно розказав черговому комісарові все, що йому було відомо. А коли в суботу Конрад поїхав до Бранденбурзької в'язниці провідати Райнгольда і передати йому всякої всячини від нареченої і від Пумса, він побачив залишену кимось у купе стару вечірню газету, за четвер, а на першій сторінці заголовок: Морошкевич, Райнгольд, Бранденбург, а звідки все це знає, не сказав. Оскільки він не мав із собою паперів, то йому разом з подружкою довелося посидіти, поки з'ясують його особу. Та невдовзі все було гаразд.
А коли в суботу Конрад поїхав до Бранденбурзької в'язниці провідати Райнгольда і передати йому всякої всячини від нареченої і від Пумса, він побачив у купе стару вечірню газету, за четвер, а на першій сторінці заголовок: «Убивство у Фраєнвальде розкрито. Убивця — у в'язниці під чужим прізвищем». Поїзд гуркотить під Конрадом, колеса грякають на стиках рейок, поїзд гуркотить далі. Що це взагалі за газета, за яке число, ага, «Локальанцайґер», четвер, вечірній випуск.
Він таки попався. Перевели в Берлін. І це все я наробив!
Жінки і кохання усе життя приносили Райнгольду щастя й нещастя, а насамкінець таки занапастили його. Перевели Райнгольда до Берліна, він поводився мов несамовитий. Ще трохи, і його направили б у той самий заклад, куди потрапив його колишній друг Біберкопф. Тепер, опинившись у Моабіті й трохи заспокоївшись, він чекає, як повернеться його справа, бо не знає, чого можна сподіватися від Франца Біберкопфа, а той був чи то співучасником злочину, чи підбурювачем, і поки що важко зрозуміти, чим узагалі все це скінчиться.
У слідчому ізоляторі управління поліції, в тій паноптичній споруді, спершу думали, що Франц Біберкопф симулює, вдає із себе божевільного, бо знає, що через цю справу може накласти головою, потім його оглянув лікар, і Франца перевели до шпиталю в Моабіт, але й там з нього не вдалося витиснути ні слова, очевидно, чоловік і справді таки божевільний, лежить зовсім нерухомо, лише іноді очима кліпає. Після того, як він два дні не торкався їжі, до психіатричної лікарні в Бух, у закрите відділення. У будь-якому разі таке рішення було правильним, адже чоловіка все одно треба обстежити.
Спершу Франца помістили у палату постійного спостереження, оскільки він увесь час лежав абсолютно голий і не вкривався ковдрою, навіть нічну сорочку постійно зривав із себе — то було єдиною ознакою життя, яку Франц Біберкопф подавав протягом тижнів. Очі в нього весь час були міцно заплющені, він лежав цілком нерухомо й відмовлявся від будь-якої їжі, тож його доводилося годувати через зонд, тижнями у такий спосіб він одержував лише молоко, яйця і трохи коньяку. Від такого харчування кремезний чолов'яга помітно схуд, і тепер санітар сам, без сторонньої допомоги, міг переносити його до ванни, а ванни Франц приймав охоче. Сидячи у воді, він зазвичай щось бурмотів, розплющував очі, зітхав, стогнав, але що він говорив, розібрати було неможливо.
Лікарня Бух розташована дещо віддалік села з такою самою назвою, а будинок закритого відділення стоїть окремо від інших корпусів, де лежать звичайні хворі, які не порушували закону. Цей будинок примостився на пустирищі, серед зовсім пласкої місцевости, вдень і вночі відкритий вітрові, дощу, снігу, холоду, які зусібіч навалюються на нього. Ніщо не перепиняє стихії, для неї відкриті всі шляхи, тут ростуть лише поодинокі дерева і кущі, а ще стримить кілька телеграфних стовпів, і повсякчас негода — дощ, сніг і вітер, удень і вночі.
Вумм, вумм, вітер надимає груди, вдихає повітря, а потім зі свистом видихає його, ніби з діжки, кожен подих такий важкий, як гора, гора підступає, гатить у стіни, накочується на будинок; бас гуде. Вумм, вумм, дерева гойдаються, ніяк не потраплять у ритм, гнуться ліворуч, замість того щоб хилитися праворуч, і тріщать, ламаються під натиском вітру. Ніби зриваються важкі гирі, повітряні молоти, щось гуркоче, тріщить, падає, вумм, вумм, я твоя, ходімо, скоро будемо вдома, вумм, ніч, ніч.
Франц чує, як хтось його гукає. Вумм, вумм — тріск, гуркіт не вщухають, коли ж нарешті все це скінчиться? Санітар сидить за столом і читає, я бачу його, він не звертає уваги на ревіння вітру за вікном. Я лежу тут дуже давно. Ось таке полювання, кляте полювання, вони мене гоп-гоп і зловили, адже вони скрізь полювали за мною, у мене перебиті руки й ноги, хребет мій — йому кінець, він також зламаний. Вумм, вумм, хай собі виє, я лежу тут дуже давно і більше не підведуся, Франц Біберкопф більше не встане. Навіть коли засурмлять сурми Судного дня, Франц Біберкопф все одно не встане. Кричіть скільки завгодно, приходьте зі своїм зондом, тепер вони впихають його вже через ніс, бо я не хочу розтуляти рота, зрештою я таки помру з голоду, і ніяка медицина тут не зарадить, нехай собі роблять, що хочуть. Вся ця гидота для мене вже позаду. А тепер санітар п'є з кухля пиво. І це вже для мене позаду.
Вумм, удар, вумм, удар, вумм, таран, вумм — удар у ворота. Зіштовхуючись, набігаючи, гуркочучи, розгойдуючись, збираються повелителі бурі та радяться всю ніч, як так зробити, щоби Франца пробудити, вони не збираються ламати йому руки й ноги, але будинок має такі товсті стіни, й Франц не чує, що ті йому гукають, а якби він вийшов до них на вулицю, то побачив би їх і почув, як голосить Міца. Тоді його серце ожило б, свідомість прокинулась би, він підвівся б на повен зріст, і це було б добре, а зараз хто його знає, що й робити. Якщо маєш сокиру і вженеш її у тверду деревину, тоді й найстаріше дерево закричить. Але оце нерухоме лежання, відмова від усього, закам'яніння у своєму горі — то є найгірше, що тільки буває на світі. Ми не поступимося, розіб'ємо тараном стіни цього міцного будинку, виб'ємо вікна, зірвемо дах; коли він відчує нас, коли почує голосіння, Міцине голосіння, що його ми несемо із собою, тоді він оживе і знатиме, як йому тепер бути. Мусимо налякати його, нажахати, він не матиме спокою у своєму ліжку, ось я зараз зірву над ним дах, здую його самого на підлогу, змету зі столу санітара його книжку і пиво, вумм, вумм, скину на підлогу його лампу, жарівка розіб'ється, коротке замикання, спалахне пожежа, вумм, вумм, пожежа у божевільні, пожежа в закритому відділенні.
Франц затиснув собі вуха, завмер. Довкола міцного будинку змінюються день і ніч, ясна погода і дощ.
Біля паркану стоїть молода панночка із села та гомонить із санітаром: «А видно, що я плакала?» — «Ні, лише одна щока підпухла». — «Та де там, вся голова розпухла, потилиця болить і все, все». Панночка плаче, дістала із сумочки носову хустинку, обличчя скривилося, ніби вона вкусила щось кисле. «І я ж нічого такого не робила. Пішла до пекарні по хліб, а там у мене продавчиня знайома, тож я й питаю її, що вона сьогодні робить. А вона каже, що йде на пекарський бал. Погода, звісно, погана, але ж не годиться постійно дома сидіти. У неї був зайвий квиток, і вона хоче взяти мене із собою. Мені це нічого не коштуватиме. Як це мило з її боку, еге ж?» — «Та звісно». — «А послухали б ви моїх батьків, мою маму. Каже, не смій туди йти. А чого ні, це ж пристойний бал, мені хочеться бодай трохи розважитися, в житті буває не так багато радощів. Ні, нікуди не підеш. Погода погана, та ще й батько прихворів. А я кажу, що таки піду. А тоді я таких стусанів одержала, хіба ж так можна?» Тут вона ще більше розплакалася. «Вся потилиця болить. А мати ще й каже: «А тепер, будь ласкава, сиди дома». Ну, це вже занадто. Чого ж це я не можу туди піти, мені вже двадцять років, а мати каже, що я і так кожну суботу й неділю ходжу на гульки, ну то й що, коли це в четвер, просто подружка має зайвий квиток». — «Якщо бажаєте, я можу вам позичити свого носовичка». — «Дякую, а то я вже шість носових хустинок використала, ще й нежить у мене від того, що цілий день плачу, і що мені тепер моїй знайомій казати, як мені в пекарню йти з такою щокою? Я ж просто хотіла трохи розважитися, щоб не думати постійно про того Зеппа, того вашого друга. Я йому написала, що між нами все скінчено, а він не відповідає. Таки й справді все скінчено». — «Та забудьте ви його. Він щосереди з іншою по місту гуляє». — «Але Зепп мені дуже подобається. Отож я й хотіла трохи розвіятися».
До Франца на ліжко підсів якийсь старигань із носом п'янички. «Гей, хлопче, розплющ-но очі, послухай мене. Я також колись такий цирк був влаштував. Home, sweet home[227], знаєш, рідний дім тепер для мене — то могила. Якщо не пускають мене додому, то піду я краще у землю. Ці мікроцефали[228] хочуть зробити з мене троглодита[229], такого печерного чоловіка, і в цій печері я мушу жити. Ти ж знаєш, хто такі троглодити, це ми, повстаньте, гнані і голодні, яким не дають їсти, або таке: ви жертвою впали в пекельній борні, в любові святій до народу, за нього віддали ви все, що могли, за щастя, за честь і свободу. Це ж про нас, розумієш? А деспот раює в палаці бучнім, тривогу вином заливає, і грізні знамення йому на стіні таємна рука відкриває. Я, хлопче, самоук, і до всього, що знаю, дійшов власним розумом, сидячи по тюрмах та фортецях, а тепер мене сюди запроторили, вони позбавили народ прав, для них я — соціально небезпечний. Авжеж, так воно і є. Я вільнодумець, я тобі прямо скажу, коли подивишся на мене, то може здатися, що я найспокійніша людина у світі, але якщо мене розізлити… Настане час, і пробудиться народ, величний, могутній, вільний, тож спочивайте, брати мої, ваша жертва велика й шляхетна, ви полягли за нас.