Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 73)

Для всього свій час, для всього свій час, час душити і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час дерти і час зашивати, для всього свій час. Вона кинулася на землю, щоб вивернутись, вони борються у видолинку. Франце, порятуй!

Зачекай, ми влаштуємо твоєму Францу гарну розвагу, вистачить йому на цілий тиждень. «Відпусти мене, я хочу піти геть! Мені потрібно додому!» — «Ти диви, вона хоче піти геть, уже один хотів».

Він уперся коліном їй у спину, стиснув руками горло, схрестивши великі пальці в неї на потилиці, її тіло судомно забилося, судомно забилося, її тіло судомно забилося… Час родитися і час помирати, для всього свій час…

То, кажеш, убивця, ти ж сама мене сюди заманила, ще й, певно, хочеш за носа водити, от сука, погано ти Райнгольда знаєш.

Насильство, насильство, ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. «Відпусти мене!» Вона ще борсається, ще смикається, ще дриґає ногами. Зараз ми заколишимо дитинку, а потім хай приходять собаки і жеруть те, що від тебе залишиться.

Її тіло знову судомно забилося, тіло судомно забилося, тіло крихітки Міци. То, кажеш, убивця? Гаразд, нехай буде вбивця, тепер ти спізнаєш усе на собі. Це тебе, напевне, твій милий Франц намовив…

Потім тварині завдають удару довбнею по потилиці й ножем з обох боків шиї відкривають артерії. Кров цебенить у металевий цебер.

Восьма година, у лісі вже посутеніло. Дерева погойдуються, шумлять. Тяжка була робота. Ну що, чого мовчиш? І не пікне, падло. Ось чим кінчаються прогулянки за місто, якщо береш із собою таке стерво.

Прикидав її гіллям, на сучку найближчого дерева повісив носову хустинку, щоб одразу знайти місце, так, з нею я розібрався, а де ж це Карл, треба його сюди притягти. Шукав того добру годину, а коли повернувся разом з ним, той слабак геть розкис, весь тремтить, на ногах не встоїть, і з такими жовторотими доводиться працювати! Вже зовсім смеркло, вони присвічують собі з ліхтариками, ага, ось і хустинка. Лопати, які були в машині, вони прихопили із собою. Труп закопали, засипали яму піском, закидали хмизом, тепер ще треба все зарівняти, щоб не було видно ніяких слідів, усе, годі, та опануй же нарешті себе, Карле, а то здається, ніби ти сам зібрався помирати.

«На, тримай мій паспорт, Карле, він цілком надійний, ось тобі гроші, змивайся звідси й сиди тихо, поки все вляжеться. Гроші ще одержиш, не хвилюйся. Пиши завжди на адресу Пумса. Назад я сам поїду. Мене тут ніхто не бачив, а до тебе ніхто не стане прискіпуватися, бо ти маєш алібі. Ну, домовились? Тоді гайда!»

Дерева погойдуються, шумлять. Для всього свій час, для всього свій час.

Непроникна темрява. Її обличчя вбито, її зуби вбито, її очі вбито, її рот, її губи, її язик, її шию, її тіло, її ноги, її лоно, я твоя, ти маєш мене втішити, поліцейський відділок Штеттинського вокзалу, біля Ашинґера, мені погано, ходімо, зараз будемо вдома, я твоя.

Дерева гойдаються, здійнявся вітер. Гу-гуа-гу-у-у-у-у! Ніч пливе своїм звичаєм. Її тіло вбито, її очі, її язик, її рот, ходімо, зараз будемо вдома, я твоя. Одне дерево затріщало, воно стоїть на краю. Гу-гуа-гу-у-у-у-у! Це буря, вона налетіла з тріском барабанів і завиванням флейт, шугнула згори на дерева, кинулася донизу — стогін розлігся лісом. Кущі гнуться і жалібно квилять. Здається, ніби хтось шкребеться у двері, виє, як замкнений собака, скімлить і скавчить, ніби хтось копнув його носаком, ось уже затихає.

Гу-гуа-гу-у-у-у-у, знову налетіла буря, глупа ніч, ліс стоїть незворушно, дерево попри дерево. Вони зростали в тиші й, ніби стадо, збилися докупи, бурі нелегко до них дістатися, скрутно тільки тим, що скраю, а також слабким. Ми тримаємося всі гуртом, струнко стояти, глупа ніч, сонце сховалося. Гу-гуа-гу-у-у-у-у! Знову заревіла буря, вона внизу, вона вгорі — вона скрізь. На небі жовто-червоний спалах і знову ніч, жовто-червоний спалах, ніч, виття і свист наростають. Дерева, що стоять скраю, знають, що чекає на них, тому й стогнуть. Добре траві — бадилинки гнуться, стеляться за вітром, а що буде з ними, віковими деревами? Аж раптом вітер ущух, а дерева все ще стогнуть і скриплять — хтозна, що в того вітру на думці.

Якщо потрібно знести будинок, голіруч це зробити не вдасться, треба взяти копер або динаміт закласти. А вітру нічого такого робити не доводиться — варто лише груди випростати. Дивися, ось він вдихнув, а тепер видихає: гу-гуа-у-у-у-у-гу-у, потім знову вдихає і знову видихає: гу-у-гуа-у-у-у-у-гу-у! Кожен видих важкою горою котиться на ліс: гу-у-гуа-у-у-у-у-гу-у, а вдихнув вітер — і та гора покотилася назад: гу-у-гуа-у-у-гу-у. Так і ходять ходором ті повітряні гори. Подих вітру важким тараном б'є по деревах, величезною кулею котиться через ліс. І навіть якщо дерева на пагорбі збилися докупи, як стадо, вітер порозкидає їх і проб'є собі шлях уперед.

Ось знову: вумм-вумм, барабани більше не гримлять, флейти не завивають. Дерева хитаються вправо і вліво. Вумм-вумм! Але вони ніяк не можуть втримати такту. Нахилилися вони ліворуч, а вітер, вумм, хилить їх уліво ще дужче, дерева згинаються, скриплять, тріщать, стогнуть, гудуть. «Вумм!» — гукає буря, наліво хились! Гу-у-гу-а-а-у-у-гу-у! Вітер відкотився назад, затих, але треба пильнувати. І знову вумм-вумм, знову налетів вітер. Стережіться! Вумм, вумм, вумм — немов бомби кидає на ліс, хоче його знищити, повиривати з корінням дерева, рознести на тріски.

Дерева гнуться, скриплять, тріщать, стогнуть, гудуть — вумм, боротьба йде не на життя, а на смерть — вумм, вумм, глупа ніч, сонця немає, важенні гирі падають вниз — вумм, вумм.

Я твоя, ходімо, скоро будемо вдома, я твоя.

Вумм вумм.

Книга восьма

Ніякої користи. Й досі ніякої користи. Франц Біберкопф одержав удар молотом по голові, він знає, що програв, та досі не розуміє чому.

Друге вересня. Франц, як завжди, прогулявся містом, з'їздив з елегантним крамарем на пляж у Ваннзее. Третього, в понеділок, дивується він, що Міцекен досі не повернулася, нічого не сказала, господиня також нічого не пригадує, вона й не телефонувала. Напевне, вирушила за місто зі своїм поважним другом і покровителем, і той невдовзі доправить її додому. Що ж, почекаємо до вечора.

Пообідня пора, Франц сидить удома, аж тут дзвінок у двері — лист для Міці від її покровителя, надісланий пневматичною поштою. Що ж це таке? Я гадав, що Міца у нього. Ану ж відкрию листа: «…я здивований, Соню, що ти мені навіть не подзвонила. Учора й позавчора я чекав на тебе в конторі, як ми й домовлялися». Та в чому річ? Куди ж це вона запропастилася?

Франц схопився, роззирнувся за капелюхом, вискочив на вулицю. Нічого не розумію, треба гайнути до старого пана. Гей, таксі!

«Як, її не було у вас? Коли ж вона востаннє сюди приходила? У п'ятницю? Ага». Обмінялися поглядами. «У вас же є небіж, може, вона з ним?» Старий пан розлютився: «Ану, сюди його негайно! А ви залишіться поки що тут». Сидять, цмулять потроху червоне вино. З'явився небіж. «Це Сонин наречений. Ти знаєш, де вона зараз?» — «Я? А що сталося?» — «Коли ти її востаннє бачив?» — «То все плітки, я вже два тижні її не бачив». — «Мабуть, таки правда, бо так вона і мені казала. А відтоді не зустрічався з нею?» — «Ні». — «І нічого не чув про неї?» — «Анічогісінько. А що сталося?» — «Ось цей пан зараз тобі сам розповість». — «Вона пропала, від суботи її немає, нікому нічого не сказала, всі її речі на місці, і нікому жодного слова». А старий пан: «Може, вона нове знайомство завела?» — «Навряд чи». П'ють червоне вино, вже утрьох. Пригнічений Франц замовк, не знає, що й думати, лиш промовив: «Мабуть, треба ще трохи зачекати».

Її обличчя убите, її зуби убиті, її очі убиті, її губи, її язик, її шия, її тіло, її ноги, її лоно убите.

І наступного дня її немає. Нема — і все. Дома все так, як вона залишила. А її немає — і все. Може, Єва щось знає? «Ти посварився з нею, Франце?» — «Ні. Сварка, щоправда, була, але два тижні тому, і ми помирилися». — «Якесь нове знайомство?» — «Та ні, вона розповідала мені про небожа свого старого, але той нічого не знає, я з ним бачився». — «Може, треба за ним поспостерігати, раптом вона все-таки в нього?» — «Думаєш?» — «Не зайве було б перевірити. З Міцою ні в чому не можна бути певним. У неї дуже мінливий настрій».

А її все нема. Два дні Франц нічого не робить, думає: не буду за нею бігати. Але про неї так нічого й не чути, тоді він цілий день вистежує небожа, а наступного дня в обід, коли господиня помешкання пішла у справах, Франц з елегантним крамарем хутко залізли до нього в квартиру, скориставшись відмичкою, двері легко піддалися, в його кімнаті повно книжок, але жодних слідів перебування жінки, на стінах гарні картини, скрізь книжки, ні, її тут не було, я знаю аромат її пудри, тут пахне геть інакше, гайда звідси, не чіпай нічого, господиня — бідна жінка, вона здає кімнати, з того тільки й живе.

У чому ж річ? Франц сидить у себе дома. Сидить година за годиною. Де Міца? Пропала й не озивається. Що тут сказати? Перевернув усе в кімнаті догори дриґом, навіть постіль стягнув, але потім знов застелив. Кинула мене? Такого бути не може. Не може такого бути! Кинула! Що я їй зробив? Я ж нічого поганого не зробив. А ота історія з небожем, вона ж мені пробачила.