Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 74)

Хто це прийшов? Єва. «Чого це ти в темряві сидиш, Франце? Увімкнув би світло». — «Міца мене кинула. Хіба таке можливо?» — «Та не журися, Міца скоро вернеться. Адже вона тебе кохає, тож нікуди від тебе не втече, повір, я в людях розбираюся». — «Та знаю. Я й не журюся. Звісно, що повернеться!» — «От бачиш, напевне, у неї якась там пригода, може, зустріла когось із колишніх, вирішила трішки прокататися, я її давно вже знаю, ще коли ти з нею не був знайомий, у неї таке буває, перепади настрою». — «Все одно якось воно дивно. Не знаю, що й думати». — «Вона ж тебе кохає. Подивись краще сюди, Франце, помацай мій живіт». — «А що таке?» — «Дитятко, від тебе. Пам'ятаєш? Це вона, Міца, так хотіла». — «Що?» — «Так, дитятко».

Франц приклав голову до Євиного живота: «Міца, кажеш, хотіла? Дай-но я сяду. Не може бути!» — «От побачиш, Франце, як вона зрадіє, коли повернеться». Аж тут Єва сама розплакалась. «Єво, та ти ще більше за мене хвилюєшся!» — «Та не кажи, я від цього просто хвора! Не розумію, що це вона таке втяла». — «От бачиш, тепер я маю тебе втішати». — «Та то все нерви, напевне тому, що я вагітна». — «Дивись, от Міца повернеться, то тобі через це ще бучу влаштує». А Єва плаче й ніяк не може заспокоїтися.

«Що нам тепер робити, Франце, це так на неї не схоже!» — «Слухай, спершу ти кажеш, що з нею таке вже бувало й раніше, що їй просто закортіло з кимось покататися, а тепер: на неї це не схоже». — «Та я вже й сам не знаю, Франце».

Єва обохопила руками Францову голову. Дивиться на нього, згадує: лікарня в Маґдебурзі, йому відтяли руку, Іду забив до смерти, о Господи, постійно кудись устрягає. Не має щастя чоловік. І Міци, мабуть, вже на світі нема. До нього всі біди чіпляються. А з Міцою таки справді щось сталося. Єва упала на стілець й у відчаї заломила руки. Франц аж перелякався. А вона все схлипує і схлипує. Єва відчуває, що з Міцою трапилося щось лихе. Він до неї, допитується, та вона нічого не каже. Потім нарешті опанувала себе: «Дитини я нізащо не позбудуся. Нехай Герберт хоч на голові стоїть». — «А він про щось здогадується?» Думки перескочили на шість миль. «Та ні, думає, що від нього. Але я збережу дитину». — «Добре, Єво, буду хрещеним». — «Ось бачиш, Франце, в тебе вже й настрій поліпшився». — «Бо мене голими руками не візьмеш. Не журись, Єво. Хіба я Міци не знаю? Вона під автобус не потрапить. Все проясниться». — «Дай Боже, щоб ти був правий. Бувай, Францекене». — «А поцілувати?» — «Добре, Франце, що ти трохи повеселішав».

У нас є ноги, у нас є зуби, у нас є очі, у нас є руки, нехай лише хтось прийде, нехай лиш спробує нас укусити, нехай лиш прийде. Він має дві руки, він має дві ноги, має сильні м'язи, що горбами під шкірою. Ще спізнаєте, хто такий Франц, то вам не тюхтій якийсь. Уже стільки має позаду, а ще стільки попереду, нехай тільки хтось поткнеться, хильнемо чарку, хильнемо другу, хильнемо дев'яту.

Немає ніг у нас, о горе, не маємо зубів, не маємо очей, не маємо і рук, і кожен може прийти і вкусити Франца, бо він тюхтій, не може захиститись він, лиш чарку піднімає він.

«Треба щось робити, Герберте, я не можу на це дивитися». — «Що ж ти хочеш зробити, дорогенька?» — «Не можу я більше на це дивитися, він до всього збайдужів, нічого не помічає, лиш сидить собі й знай торочить: вона прийде, вона неодмінно повернеться, а я щодня газети переглядаю, чи немає там чогось про неї. Може, ти щось чув?» — «Ні». — «А ти не міг би порозпитувати, може, хтось щось чув?» — «То все дурниці, Єво. Ця історія, яка здається тобі незрозумілою і викликає у тебе тривогу, для мене ясніша за Божий день. Що, власне, трапилося? Дівчина просто його кинула. Подумаєш! Не на стіну ж від цього дертися? Знайде собі іншу». — «Ти і про мене так говоритимеш?» — «Та ти що, Єво, але ж раз вона така…» — «Зовсім вона не така. Я ж її сама йому привела, я вже і в морг ходила, слухай, Герберте, з нею таки точно щось сталося. Постійно біда з цим Францом. Якась доля в нього нещаслива. Ти справді нічого не чув?» — «Та що я мав би чути?» — «Ну, буває, хтось із ваших хлопців щось розкаже. Може, хтось її бачив? Не могла ж вона крізь землю провалитися. Якщо найближчим часом вона не знайдеться, я піду, піду до поліції». — «Слушна думка, так і зроби, піди заяви в поліцію». — «Не смійся, я справді так зроблю. Я мушу її знайти, Герберте, з нею щось негаразд, вона не могла пропасти просто так! Мене б вона не кинула, і Франца також. А він не бере собі того до голови й нічого не робить». — «Ох і набридло мені слухати всі ці дурниці, давай краще в кіно сходимо, га, Єво?»

Сидять у кіно, дивляться фільм.

Коли у третій частині шляхетний герой загинув від руки бандита, Єва зітхнула. Герберт лише встиг подивитися на неї, як вона сповзла зі стільця й знепритомніла. Згодом, взявшись за руки, вони мовчки гуляють вулицями. Герберт дивується: «Твій старий ще натішиться тобою, коли ти така вразлива». — «Той же його застрелив, Герберте, ти бачив?» — «Та то ж було лише про людське око. Шахер-махер! А ти й повірила! І ще й досі тремтиш». — «Герберте, треба щось робити, далі так тривати не може». — «Тобі треба кудись поїхати, скажи своєму старому, що занедужала». — «Та ні, ти маєш щось робити. Прошу тебе, Герберте, зроби щось, ти ж поміг Францу, коли в нього та історія з рукою сталася, зроби щось і зараз. Я тебе прошу!» — «Та що я можу зробити, Єво?»

Вона плаче. Довелося посадити її в машину.

Франц не мусить жебракувати: то Єва йому трохи грошей підсуне, то Пумс підкине, а на кінець вересня запланувати провернути одну справу. Під кінець вересня знову з'явився бляхар Маттер. Каже, був за кордоном, працював десь на монтажі чи щось таке. А коли зустрівся з Францом, то сказав, що їздив на лікування, з легенями, мовляв, у нього негаразд. Виглядає він кепсько і, здається, зовсім не вилікувався. Франц каже йому, що від нього пішла Міца, яку він, мабуть, також знав; але попросив нікому про це не розповідати, а то ще сміятимуться, коли почують, що його кинула дівка.

«Так що Райнгольду нічого не кажи, з ним у мене раніше були неприємності через жінок, і він просто лусне зі сміху, коли таке почує. А іншої я ще не маю, та й не дуже хочеться», — сумовито усміхається Франц.

На чолі й біля рота в нього залягли смутні складки. Але голову він тримає високо, міцно стиснувши губи.

У місті велике пожвавлення. Тані[200] зберіг титул чемпіона світу, але американці з того не надто тішаться, не люблять вони цього хлопця. У сьомому раунді він був у нокдауні до рахунку 9. Але потім його супротивник Демпсі геть видихався. То був останній видатний удар Демпсі. Бій закінчився о 4 годині 58 хвилин 23 вересня 1928 року. Про нього тепер скрізь говорять, так само як і про рекордний переліт Кельн — Ляйпциґ, а окрім того ходять чутки про можливу економічну війну «помаранчів проти бананів»[201]. Зрештою, до них не надто дослухаються, лише глузливо мружать очі.

Яким чином рослини захищаються від холоду? Чимало рослин не витримують навіть невеликого морозу. Інші виробляють у своїх клітинах засоби захисту — певні хімічні сполуки. Найдієвішим способом захисту від холоду є перетворення крохмалю, що міститься в клітинах рослини, на цукор. Щоправда, внаслідок утворення цукру споживча цінність таких рослин значно знижується, найкращим прикладом тут є картопля, яка в підмерзлому стані стає солодкою. Проте є й інші випадки, коли деякі рослини чи фрукти можна споживати лише тоді, коли в них під впливом холоду зростає вміст цукру, як, до прикладу, в дичок. Якщо залишити такі плоди на деревах чи кущах до перших легких морозів, то цукор, який утвориться в їхніх клітинах, змінить і суттєво поліпшить їхній смак. Це також стосується й плодів шипшини.

Ну й що особливого в тому, що двоє берлінських веслярів утопилися в річці Дунай або що біля Ірландії розбився Нунґессер[202] зі своїм «Білим птахом». А ті все кричать на вулицях, купиш таку газетку за десять пфеніґів та й викинеш або десь забудеш. Або ось хочуть лінчувати угорського прем'єр-міністра, бо він переїхав автомобілем якогось сільського хлопчика. От якби справді лінчували, тоді газета вийшла б із заголовком: «Лінчування угорського прем'єр-міністра поблизу Капошвара», ото було б галасу, освічені читачі замість лінчування прочитали б «ланчування» й почали б змагатися з цього приводу в дотепах, інші 80 відсотків сказали б: шкода, що тільки його, або: ну то й що, мене це не обходить, або: було б непогано і в нас таке влаштувати.

У Берліні люблять посміятися. У Добрина[203], що на розі Кайзер-Вільгельмштрасе, сидять за столиком троє: веселий товстун, його подружка — така собі славна пампушечка, яка надто верескливо сміється; і з ними ще один — приятель товстуна, якийсь непоказний чоловічок, за нього платить товстун, а він має лише слухати та сміятися за компанію. То все поважні клієнти. Пухкенька хвойдочка що п'ять хвилин цмокає в губи свого товстопузика й вигукує: «Ну ти й вигадав!» А той присмоктується до її шиї, і все це триває добрі дві хвилини. А що собі думає той інший, який на них дивиться, то їм байдуже. Товстопуз розповідає: «Аж тут вона каже до нього: «Що це ви зараз робите зі мною?» А потім знову: «А зараз що ви робите зі мною? Ну а третього разу було лише лясь-лясь по пиці». Товариш посміхається. «На такі штучки ти майстер». А товстопуз вдоволено відповідає: «Еге ж, не заперечуватиму, а ось ти неабиякий тугодум».