Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 72)

Як би затягти тебе в якийсь видолинок? Тут же взагалі ні душі. «Ой, Міцо, ти краще свого Франца спитай, той усе знає не згірш за мене». — «Але він нічого не каже». — «То й добре. Правильно робить. Краще про це мовчати». — «А ти мені скажеш?» — «А що ж ти хочеш знати?» — «Що ви робите?» — «А поцілуєш мене?» — «Ну, якщо скажеш».

І ось він уже тримає її в обіймах. У хлопця дві руки. Як сильно він стискає! Для всього свій час, час садити і час виривати посаджене, час шукати і час розгубити. Ой, немає чим дихати. Не відпускає. Як жарко. Та пусти. Ще кілька разів так притисне, і мені кінець. О Боже, він же мусить мені спершу сказати, що там з Францом, що, власне, Франц хоче, і як усе було, і що вони про це думають. «Годі, Райнгольде, пусти». — «Отож-бо». І відпускає, стоїть перед нею, падає на коліна, цілує туфельки, вже зовсім здурів, цілує панчохи, піднімається вище, її сукню, руки, для всього свій час, аж до шиї. Вона сміється, відбивається руками: «Відчепися, йди геть, ти зовсім здурів!» Бач, як розпалився, тобі холодний душ не зашкодив би. Він тяжко дихає, сопе, притис обличчя до її шиї, щось лепече, годі розібрати, нарешті підняв голову — справжнісінький тобі бик! Узяв за руку, йдуть далі, а дерева співають. «Поглянь, Міцо, який гарний видолинок, наче спеціально для нас. О, та тут на вихідних уже хтось побував, вогонь розводив. Зараз це все ми приберемо. А то ще штани забруднити можна». Чи й справді тут сісти та перепочити? Може, він тоді швидше розговориться. «Ну, гаразд, якщо тобі так хочеться. Тільки якби щось підстелити». — «Зачекай, Міцо, я зараз піджак скину». — «Так значно краще, дякую».

І ось лежать вони в неглибокому видолинку, на схилі, порослому травою, Міца відкинула ногою якусь консервну бляшанку, перевернулася на живіт і поклала руку Райнгольду на груди. Так би й одразу! Усміхається до нього. А коли він розстебнув сорочку і з-під неї визирнуло ковадло, вона вже не відвертається. «А тепер розказуй, Райнгольде». Він притискає її до грудей. Так би й одразу! Ось вона тут, таке гарненьке дівча, все йде як годиться, розкішне дівча, просто дивовижне, потримаю її подовше, і нехай там Франц здіймає бучу хоч до небес, раніше, ніж я захочу, назад він їх не отримає. Райнгольд сповз трохи нижче, притягнув Міцу до себе, стис в обіймах, упився в її уста, в голові жодної думки, лише пристрасть, сліпа й дика жага, тепер кожен рух відомий наперед, нехай тільки спробує хтось завадити! Розтрощить усе, розіб'є на друзки, жоден буревій, жоден каменепад його не зупинять! Немов снаряд, випущений з гармати, все, що трапиться йому на шляху, проб'є, проламає, відкине вбік, і полетить далі — вперед.

«Та не так сильно, Райнгольде!» Аж розімліла від нього, якщо не зберуся на силі, він опанує мною. «Міцо!» Він дивиться на неї, не відпускає. «Ну, Міцекен!» — «Що, Райнгольде?» — «Чого ти мене так розглядаєш?» — «Слухай, ти недобре зі мною чиниш. А Франца ти давно знаєш?» — «Твого Франца?» — «Так». — «Твого Франца? А хіба він ще твій?» — «А чий же він іще?» — «Ну а я тоді чий?» — «Ти?» Вона хоче сховати обличчя в нього на грудях, але він із силою підняв її голову. «То чий же я?» Вона притислася до нього, долонею затуляє йому рота. О, він знову розпалився, я таки справді йому подобаюся, бач, як припадає до мене, як горнеться, а сам так і горить, так і горить… Не допоможуть жодні брандспойти й забракне води, щоб загасити полум'я, яким охоплений весь будинок, яке вже виривається назовні.

«Та пусти вже мене!» — «Чого ж ти хочеш, крихітко?» — «Нічого, бути з тобою». — «Ось бачиш. Я також твій, еге ж? А ти що, посварилась із Францом?» — «Ні». — «Та зізнайся, що посварилася». — «Та кажу тобі, що ні. Краще розкажи мені щось про нього, ти ж його вже давно знаєш». — «Та про нього й розказати особливо нічого»». — «О!» — «Нічого не розкажу, Міцо!» Хапає її, перекидає на спину, вона пручається: «Ні, не хочу». — «Чого ти комизишся, дорогенька?» — «Відпусти, дай мені підвестися, а то ще забруднюся тут». — «А якщо я тобі розкажу дещо?» — «О, це вже інша розмова». — «А що я за це одержу, Міцо?» — «А що ти хочеш?» — «Усе!» — «Ну, побачимо». — «То все чи ні?» Їхні обличчя так близько одне до одного, аж пашать; вона мовчить, сам не знаю, що мені робити, якась думка промайнула й одразу щезла, і знову в голові порожньо, немов згасла свідомість.

Він підвівся із землі — фе, помити б обличчя, що це за ліс, і справді добряче забруднився. «Гаразд, розкажу тобі дещо про Франца. Я давно його знаю. Це насправді рідкісний тип. Ми з ним познайомилися у кнайпі на Пренцлавській алеї. Минулої зими. Він торгував газетами і знався тоді з одним чолов'ягою… як же пак його звали? О, згадав, Мек, саме так. Там я з ним і познайомився. Потім ми з ним часто сиділи разом у кнайпі, а про дівчат я тобі вже розповідав. «То це правда?» — «Звісно! Тільки телепень цей Біберкопф, справжнісінький телепень, хвалитися йому тут нічим, усе йшло від мене. А ти думала, що то він мені своїх дівок збував? Господи, та які там у нього дівки! Куди йому! Як його послухати, то мені пряма дорога до Армії Спасіння, щоб я зміг виправитися». — «Та ти ніколи не виправишся, Райнгольде». — «Ні, як бачиш. Зі мною годі щось зробити. Який є, таким уже й залишуся. Це так само зрозуміло, як «амінь» у церкві, й нічого тут не зміниш. Але у твого, Міцо, у твого Франца варто було б дещо змінити. Він же твій сутенер, а ти ласий шматочок. Крихітко, і де ти тільки відкопала такого, з одною рукою? Ти ж така гарненька, тільки помани, і до тебе по десять хлопців на кожен палець прибіжить». — «Не мели дурниць!» — «Звісно, як відомо, любов сліпа на обидва ока, але щоб такого покохати… А знаєш, чого твій Франц постійно у нас товчеться? Корчить із себе кайзера Вільгельма. І перед ким? Перед нами! Спершу хотів послати мене каятися до Армії Спасіння, та це йому не вдалося. А тепер…» — «Навіщо ти паплюжиш його? Я не хочу цього чути». — «Що, не подобається? Знаю, твій Францекен любий, твій Францекен милий. Не набрид він ще тобі? Га?» — «Та що він тобі зробив, Райнгольде?»

Для всього свій час, і година своя. Це страшний чоловік, тільки б відпустив мене, нічого не хочу від нього знати й слухати його більше не хочу.

«Та ні, нічого він нам не зробив, хай би тільки спробував, Міцо. Він розказував тобі, наприклад, про свою руку? Що, не розказував? Та ти ж його наречена чи, принаймні, була нею! Ану, ходи сюди, Міцекен, моя солоденька, золотко моє, я ж тобі нічого поганого не зроблю». Що мені робити, не хочу його. Час садити і час виривати посаджене, час зашивати і час дерти, час плакати і час танцювати, час оплакувати і час сміятись. «Та йди вже до мене, Міцо, навіщо він тобі здався, такий телепень. Будь моєю, солоденька. Чого ти вперлася? Ти що, графинею стала від того, що з ним разом живеш? Радій, що позбулася його». Радій? Чого це я маю радіти? «А тепер нехай собі скавулить, що була в нього Міца, та загула». — «Ну годі вже, не стискай мене так, я ж не залізна». — «Та ні, не залізна, а з плоті, з м'якенької плоті, Міцо, дай-но мені свій писочок». — «Та що ж це таке, врешті-решт? Припини мене стискати. Ще й дурниць усіляких понавигадував. Відколи це я твоєю Міцою стала?»

Геть із цього видолинка! Капелюшок лишився лежати на землі. Він ще й побити може, швидше звідси. І кричить — він ще навіть не встиг підвестися — кричить: «Франце! Франце!», і бігом. Аж ось і він схопився на ноги, кинув піджака, побіг за нею й за мить наздогнав, обоє попадали біля дерева, лежать. Вона пручається, а він наліг на неї й затуляє їй рота: «То тобі кричати заманулося? Кричати, сволото ти така?! Чого ти кричиш, що я тобі зробив? Ану, замовкни, чуєш? Думаєш, як він тобі кістки не переламав, то і я залишу тебе цілою? Але у мене все по-іншому!»

Відняв руку від її рота. «Я не буду кричати». — «Ото інша річ. А зараз підводься і йди забери свого капелюшка. Я жінок не ґвалтую. Скільки живу, такого ще не було. Але краще мене не доводь. Ну, хутко підводься!»

Він іде слідом.

«Що ти із себе корчиш разом зі своїм Францом, ти ж просто його хвойда». — «Краще я піду». — «Що значить «піду», ти що, з глузду з’їхала, не знаєш, з ким говориш? Ти так зі своїм телепнем розмовляй». — «Чого ти хочеш від мене?» — «Іди назад і будь чемною».

Коли забивають телятко, спочатку накидають на шию зашморг і ведуть до лави. Потім телятко піднімають, кладуть на лаву і міцно прив'язують.

Обоє повертаються до видолинка. Він наказує: «Лягай». —  «Що?» — «Тільки спробуй закричати. Дорогенька, ти мені подобаєшся, інакше я не приїхав би сюди. Скажу тобі ще раз: ти просто його хвойда, тож нема чого із себе графиню корчити. Чого це ти рейвах здіймаєш? Я цього нікому не попущу. Мені байдуже, чоловік то, чи жінка, чи дитина — нікому не попущу. Можеш при нагоді свого Франца поспитати. Він тобі дещо розкаже. Якщо не посоромиться, звичайно. Але я й сам тобі розкажу, щоб ти знала, що то за один. І де ти опинишся, коли почнеш мені перечити. Він також якось спробував, не знаю, що там було у нього в голові. Може, хотів здати нас. Якось, коли ми пішли на діло, то поставили його на атасі. Аж тут каже, що він людина порядна й такого не робитиме. Можна подумати, ніби ніколи не бруднився. А я кажу: ні, таки поїдеш. Тож довелося йому в авто залізти, я вже й не знав, що з цим типом робити, він і раніше носа задирав, аж бачу, за нами женеться якась машина, ну, думаю, зараз, хлопче, ти дізнаєшся, почім ківш лиха, боком тобі вилізе твоя дурна порядність. І на повному ходу виштовхнув його з машини. Тепер ти знаєш, як він позбувся своєї руки». У Міци враз похололи руки й ноги — то ось хто це був! «А тепер лягай і будь чемна, як і належить хорошій дівчинці». Так це ж убивця! «Ах ти ж сучий син, покидьок!» А той сяє: «Ага, нарешті дійшло! А тепер спробуй покричи». Будеш тепер слухняна. Вона кричить, плаче: «Сучий сину, ти хотів його вбити, ти зробив його нещасним, а тепер ще й мене хочеш, мерзотнику». — «Так, хочу». — «Ах ти ж паскудо, я тобі в пику плюну». Він затис їй рота: «Ану ж, спробуй!» Вона вся посиніла, виривається з його рук: «Убивають, рятуйте! Франце, Францику, де ти?»