Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 70)
Ні-ні, так діло не піде, мені не можна тонути, я маю ще стільки справ, я хочу допомогти своєму любому Францу, я не знаю, що він зібрався робити, а він не знає, що я намислила, але нам треба поки що мовчати — про те, що він хоче зробити, а чого хоче він, того хочу і я, так хочу, що аж знемагаю, ох, я вся паленію, цілуй, цілуй мене, Карле, я тану, тану, о Боже!
О, Карлхен, Карлхен, ти мій найгарніший, уздовж алеї чорні дуби миготять попри нас, я дарую тобі 128 днів у році, й кожен з ранком, полуднем і вечором.
Якось на цвинтар прийшли двоє поліцаїв. Розсілися на могильному камені й питають усіх, хто проходив повз них, чи не бачив хто такого собі Казимира Бродовича. Той тридцять років тому порушив закон, що вже він там утяв, точно невідомо, але знову може щось утяти, хтозна, на що він здатен, а ми хочемо зняти в нього відбитки пальців, виміряти його зріст, а найкраще одразу затримати, ви лишень скажіть нам, де його шукати, а ми вже тра-рі, тра-ра!
Райнгольд сновигає по своїй норі, раз по раз підтягуючи штани, і нема йому радости ні від відпочинку, ні від грошей. Свою останню кралю він уже спровадив, а тієї, розкішної, також більше не хоче.
Треба чимось іншим зайнятися. Він хотів би щось із Францом затіяти. А то той дурний верблюд ходить скрізь із задоволено пикою і вихваляється своєю нареченою, ніби вона щось особливе. Може, таки справді відібрати її у Франца? Минулого разу була така заслинена, що аж гидко було дивитися.
Бляхар на ім'я Маттер, відомий поліції під іменем Оскар Фішер, витріщив від здивування очі, коли Райнгольд запитав його про Соню. Ось так прямо й спитав, ну раз ти знаєш, то так уже й буде, і Маттер розповів йому про все. Райнгольд обняв Маттера за талію і питає, чи той не міг би йому поступитися нею для невеличкої прогулянки. Аж тут з'ясувалося, що Соня подружка Франца, а не Маттера. Та менше з тим, Маттер міг би вмовити її проїхатися з ним, Райнгольдом, на машині до Фраєнвальде[197]?
«Про це ти у Франца питай, а не в мене». — «Франца я не можу спитати, у мене з ним давні порахунки, а вона мене недолюблює, я це помітив». — «Ну, тут я тобі нічим не допоможу. Може, я сам би хотів мати таку подружку». — «Хочеш — то будь ласка. Мені лише на одну поїздку». — «Про мене, Райнгольде, то можеш мати хоч усіх дівок. Але як до неї підступитися?» — «Так вона ж із тобою гуляє. Слухай, Карле, а якщо я тобі коричневого папірчика[198] за це відвалю?» — «Що ж! Давай сюди свого папірчика».
Двоє поліцаїв сіли собі на камінь й запитують кожного, хто проходить повз них, ще й усі автомобілі зупиняли: чи не бачив хто, бува, чоловіка з жовтим обличчям і чорним волоссям. Саме його вони і розшукують. Що він зробив чи збирається зробити, поліцаї не знають, а як комусь кортить дізнатися, то хай прочитають у газеті, в рубриці кримінальної хроніки. Але того чоловіка ніхто не бачив, а якщо й бачив, то не зізнається в тому. Тож довелося тим поліцаям піти по алеї далі, в глиб цвинтаря, а за ними пішли двоє агентів у цивільному.
У середу 29 серпня 1928 року, після того як рік уже втратив 242 дні й лишалося в нього тих днів небагато, — всі ті дні незворотно проминули, за цей час була поїздка до Маґдебурґа, були операція та одужання, Райнгольд пристрастився до шнапсу, з'явилася Міца, Пумсова банда вперше у цьому році виходила на діло, а Франц знову випромінює мир і безтурботний спокій, і ось тепер бляхар поїхав з крихіткою Міцою на природу. Вона сказала йому, тобто Францу, що їде зі своїм покровителем. Чому вона погодилася на цю поїздку, й сама не збагне. Вона хоче лише одного — допомогти Францу, але як це робити, не знає. Вночі їй наснився сон: її та Францове ліжка стоять у вітальні господині просто під лампою, аж раптом портьєра на дверях заворушилася і щось сіре, якесь привиддя, повільно виповзло звідти й посунуло до кімнати. Ох, зойкнула вона, прокинулася й сіла в ліжку, а Франц спокійно собі спав біля неї. Я йому допоможу, з ним нічого не трапиться, вона знову лягла, дивно, наші ліжка — і раптом опинились у господині.
Шух! І ось вони вже у Фраєнвальде, гарно тут, у Фраєнвальде, це такий курорт, тут є чудовий парк, доріжки посипано жовтою рінню, там гуляє багато людей. Кого ж це вони зараз зустрінуть після того, як пообідали на терасі поряд з парком?
Землетрус, блискавка, блискавка й грім, підірвана залізнична колія, вокзал у друзки, гуркіт, їдкий дим, дим, усьому кінець, курява, нічого не видно, курява, розпачливі крики… Я твоя, я ж твоя.
Хай собі підходить, хай сідає поряд, я його не боюся, чого мені його боятися, я спокійно дивитимусь йому в обличчя. «Це фройляйн Міца; ви вже знайомі, Райнгольде?» — «Трохи знайомі, дуже приємно, фройляйн».
І ось вони вже у кнайпі, що в парку Фраєнвальде, хтось гарно грає на фортепіано. Сиджу я тут, у Фраєнвальде, а той сидить навпроти мене.
Землетрус, блискавка, курява, всьому кінець, але добре, що ми ще його зустріли, я його про все порозпитую, що там було у Плумса і що Франц поробляє, від нього можна всього домогтися, лише треба трохи роздрочити; тоді він почне смикатися й опиниться у мене в руках. Міца замріялась, як же їй щастить! А піаніст співає: «Мені ти «oui» скажи, так буде по-французьки, мені ти «так» скажи хоч по-китайськи, скажи, як хочеш, то мені байдуже, любов інтернаціональна, любий друже. Хоч квіткою скажи, хоч ароматом, скажи тихесенько або в екстазі, скажи ти «так», скажи ти «yes», скажи ти «oui», і все, що хочеш матимеш тоді!»
Аж тут пішло чаркування, кожен хильнув по келишку шнапсу. Міца зізналася, що була на тій танцювальній вечірці, з цього зав'язалася захоплива бесіда. Маестро за фортепіано на замовлення публіки зіграв «У горах Швейцарії, в горах Тиролю», текст Фріца Роллера та Отто Штранскі, музика Антона Професа. «У Швейцарії й Тиролі почуваєшся на волі, бо в Тиролі, бо в Тиролі, від корови молоко є, а в Швейцарії є Діва, то така гора красива, а у нас, як не крути, годі щось таке знайти. Ой дозволь, ой дозволь, ми поїдемо в Тироль! Го-ло-ро-ї-ді!» Продається в кожній нотній крамниці. Го-ло-ро-ї-ді! Міцекен сміється, Франц думає, що зараз я у свого старого, а я — разом із ним, просто він мене не бачить.
А чи не проїхатися нам на автівці по тутешніх місцях? Усі «за» — Карл, Райнгольд і Міца, або навпаки — Міца, Райнгольд і Карл, а ще можна так: Райнгольд, Карл і Міца, загалом — усі згодні. Аж тут дзвонить телефон, підходить кельнер і каже пану Маттеру, що того просять до телефону; то ось чого, Райнгольде, ти все підморгував, ну гаразд, я тебе не викажу. Міца й собі усміхається, можна буде провести чудове післяобіддя. Карлхен повернувся від телефону, о, Карлхене, Карлхене, ти мій найгарніший, що, хтось захворів, та ні, мені треба терміново до Берліна, ти, Міцо, залишайся, а я мушу їхати, ніколи не знаєш, як складеться, поцілував на прощання Міцу, дивись, не пробовкайся, Карле, та що ти, моє мишенятко, як підвернеться путяща справа, проґавити її не маєш права, до побачення, Райнгольде, гарно посвяткувати — Паску, Трійцю чи що там у нас! Зняв капелюха з вішалки — і як не було його.
І ось тепер сидимо вдвох. «І що ви на це скажете?» — «А що, фройляйн, хіба варто було вам так кричати того разу?» — «Та я просто злякалася». — «Мене злякалися?» — «Та з часом звикаєш до будь-якої людини». — «Дуже люб'язно з вашого боку». Ач як вона бісики очима пускає, чортеня таке, гарна, яка мила сучка, б’юся об заклад, ти ще сьогодні моєю будеш; не так швидко, хлопче, я хочу, щоб ти трохи посмикався, а потім розкажеш мені, все, що задумав. А як той баньки витріщає. Ніби селери об'ївся.
І ось уже піаніст відспівав, фортепіано стомилося, також хоче поспати, а Райнгольд і Міца піднялися на пагорб, їм ще кортить трохи лісом прогулятися. Балакають собі про те, про се, йдуть попід руку, а він незлецький хлопець. А коли о шостій вони повернулися до кнайпи в міському саду, там на них чекає уже Карл, він машиною повернувся з Берліна. Не додому ж повертатися в такий чудовий вечір, сьогодні місяць уповні, то, може, сходимо до лісу, там має бути чудово, ну що, згода? І ось о восьмій вони утрьох ідуть гуляти до лісу, але Карл ще має заскочити до готелю, щоб замовить кімнати й перевірити, що там з машиною. Давай пізніше зустрінемось у міському саду.
У лісі багато дерев, багато пар ходять попід руку, тут є й досить глухі стежки. Замріяно йдуть вони поряд. Міца все поривається щось запитати, але не знає, що саме, так гарно йти з кимось попід руку, спитаю його іншим разом, сьогодні такий гарний вечір! О Боже, що подумав би про мене Франц, тут так гарно, але треба швидше вертатися. Райнгольд тримає її попід руку, він іде ліворуч, адже має обидві руки, а у Франца тільки ліва, тож він і йде завжди з правого боку, незвично так іти, така міцна, сильна рука, оце чоловік! Вони йдуть поміж дерев, земля м'яка, у Франца гарний смак, відіб'ю її в нього, поживу з нею місяць, а він хай як хоче. Почне комизитися, то за першої ж нагоди так одержить по довбешці, що більш не підведеться. А дівка таки гарна, славна дівка, ще й вірна йому!
Йдуть собі та балакають про се, про те. Вже й стемніло. Краще балакати, ніж іти мовчки; Міца зітхає, небезпечно йти мовчки, відчуваючи близькість іншого. Вона весь час позирає навсібіч, намагаючись запам'ятати дорогу. Ніяк не пригадаю, чого мені від нього треба; зрештою, що ж мені було потрібно від нього? Вони майже весь час ходять колами. Але ось Міца непомітно повернула в бік шосе. Розплющ очі, приїхали.