Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 69)

А вона знову мовчить, тільки припала до нього й смикає за краватку. «Не сердься, Франце». — «Закохалася в того хлопця, чи що?» Вона мовчить. А йому страшно стало, аж морозом сипнуло поза спиною, холод до кісток пробирає. І забувши про Райнгольда, він шепоче їй у волосся: «Закохалася в нього?» Тут вона обвилася навколо нього, притислася всім тілом, він відчуває її усю, а з її уст чутно: «Так». О, о! Вона це сказала! Намагається відштовхнути її, хотів ударити, аж тут перед очима Іда, бреславець, от зараз станеться, але його рука стала млявою, він ніби весь закляк, а вона вхопилася за нього, як звірятко, чого вона хоче, мовчить, тільки притискається до нього міцно, сховала обличчя у нього на грудях, а він немов закам'янів, застиглим поглядом дивиться у вікно.

Нарешті Франц опам'ятався, почав термосити її за плечі, закричав: «Чого ти хочеш? Відпусти мене нарешті!» Для чого мені ця сучка? «Але я ж з тобою, Францику, я ж не пішла від тебе, я тут». — «То йди собі геть, не хочу тебе знати». — «Та не кричи так, о Боже, що я такого зробила?» — «Біжи до нього, раз ти його любиш, паскудо!» — «Я не паскуда, ну заспокойся, Францику, я йому сказала, що це неможливо, що я не піду від тебе». — «Та не потрібна ти мені, така». — «Я ж тільки тобі належу, я йому так і сказала, а потім втекла від нього, думала, ти мене втішиш». — «Слухай, та ти при своєму розумі? Пусти! Геть здуріла! За те, що ти в нього закохалася, я тебе маю втішати?» — «Так, Францику, я ж твоя Міцекен, і ти мене любиш, значить, маєш втішити, а той тепер ходить туди-сюди, такий молоденький і…» — «Знаєш що, Міцо, давай із цим покінчимо. Хочеш до нього, то йди собі!» Тут Міца як заверещить і ще міцніше вп'ялась у нього. «Іди до нього і дай мені спокій!» — «Ні, не піду. Ти що, мене не любиш, не хочеш мене, що ж я такого зробила?»

Нарешті Францу вдалося вивільнити свою руку й вирватися з її обіймів, вона кинулася за ним, але тої ж миті Франц обертається і б'є її в обличчя, так сильно, що вона аж відлетіла назад, потім штовхає її у плече, вона падає, а він накидається на неї й лупить її куди прийдеться однією рукою. Вона скімлить, корчиться від болю — ой, ой! — а той б'є, а той б'є, вона перевертається на живіт, прикриває обличчя руками. Франц зупиняється, щоб перевести подих, кімната вся ходором ходить, а вона лепече: «Тільки не палицею, Францику, досить уже, тільки не палицею».

Сидить вона на підлозі в розірваній блузці, одне око запливло, з носа юшить кров, стікає по лівій щоці та підборіддю. А Франц Біберкопф — Біберкопф, Ліберкопф, Циберкопф, нема вже в нього імени — кімната крутиться в нього перед очима, тільки ліжко стоїть на місці, він учепився в нього. А там же Райнгольд, лежить собі в чоботах і бруднить ліжко. Що він тут забув? У нього що, немає своєї кімнати? Зараз я його дістану, зараз я його викину звідси, зараз зробимо, і тільки «з-з-з» промовив. І ось уже Біберкопф, Циберкопф, Ніберкопф, Відеркопф підскакує до ліжка, хапає Райнгольда за голову, тягне разом із ковдрою, а той відбивається, ковдра сповзла — і ось він уже сидить на ліжку. «Ану, геть звідси, Райнгольде, подивися на неї — і вшивайся».

Міца роззявила рота, землетрус, блискавка й грім, підірвана залізнична колія, рейки погнуті, вокзал, будка стрілочника перекинулася, щось гуркотить, котиться, навколо дим, сморід, нічого не видно, все пощезло, ніби його вітром здуло, все стало сторч і впоперек.

«Що, що сталося?»

І тільки крик, крик виривається з її рота, невгамовний, болісний крик, відгородитися криком від того, що ніби в диму підіймається з ліжка, стіна з крику, списи з крику, щоб захиститися від того, що там, каміння крику.

«Заткни пельку, ну що таке, що сталося? Припини репетувати, а то зараз увесь дім збіжиться».

Болісний крик, цілі гори крику, проти того, що там, зник час, немає ні години, ні року.

Аж ось хвиля крику захлеснула Франца. Невтримний потяг бити, бити, бити. Він заніс над ліжком стільця, той випадає з руки, розбивається на друзки. Потім кинувся до Міци, а та верещить і верещить на одній ноті, голосить і голосить, він ззаду затуляє їй рота, перекидає на спину, схиляється над нею, налягає грудьми на її обличчя. У-у-у-б'ю її!

Крик припинився, вона дриґає ногами. Райнгольд намагається відтягти Франца: «Що ти робиш, вона ж задихнеться». — «Все через тебе!» — «Ану вставай, вставай».

Відтяг Франца вбік, Міца лежить долілиць, відкинула голову, стогне й хрипить, відбивається руками. Франц затинається: «Подивися на цю наволоч, кого це ти бити збираєшся, га?» — «Давай, Франце, піди трохи пройдись, одягни куртку, прийдеш, коли трохи заспокоїшся». Міца стогне знизу, розплющила очі, права повіка почервоніла, розпухла. «Іди собі, Франце, іди, а то до смерти заб'єш її. Одягни куртку і йди. Ось». Франц сопе, відхекується, дав одягти на себе куртку. Тут Міца сперлася на лікоть, відхаркує кров, намагається щось сказати, потім випросталася, сіла на підлозі й прохрипіла: «Франце». А той уже в куртці. «Ось ще капелюха візьми».

«Франце… зачекай! — Міца вже не кричить, у неї вже й голосу немає, вона лише хрипить. — Я… я… я… з тобою». — «Ні, ні, краще залишайтеся, фройляйн, я вам допоможу». — «Францику, я з тобою!» А той стоїть, поправляє на голові капелюха, плямкає губами, відкашлюється, спльовує, йде до виходу. Бах! Захряснув за собою двері.

Міца стогне, спинається на ноги, відштовхує Райнгольда, майже навпомацки шкандибає до дверей. У коридорі знесилено зупиняється, Франц пішов, уже спустився сходами. Райнгольд переніс її до кімнати, вкладає у ліжко, вона кашляє, підводиться, спльовує кров, вказує на двері й хрипить: «Геть звідси! — повторює раз за разом. — Геть, геть!»

Одним оком уп'ялася в нього. Спустила ноги. З рота — кривава слина. Райнгольду гидко на це дивитися, так, треба мені звідси вшиватися, а то зараз люди набіжать, подумають, що це я так її віддухопелив. Навіщо мені цей клопіт? Прощавайте, фройляйн, залишайтеся здорові! Капелюха на голову — й за двері.

Унизу зупинився, стер кров з лівої руки — як усе обслинила! — і розсміявся: «І для цього він затяг мене нагору, ну й комедія, от же телепень! Та ще й вклав мене в чоботах на своє ліжко. Тепер він їй-бо від злости лусне. Добрячий хук у щелепу пропустив! І де це його нечиста сила носить?»

І йде собі. Емальовані вивіски, емальовані товари на будь-який смак. Гарно було там нагорі, гарно. Ні, але який бевзь, ти все добре зробив, синку, красно дякую, давай і надалі так. Луснути зі сміху можна.

А Борнеман у Штеттині знову опинився в буцегарні. Покликали його дружину, справжню. Пане комісар, дайте спокій бідній жінці, вона свідчила під присягою, бо думала, що все так і є. Ну що ж, накинуть мені ще два роки, ото великий клопіт…

Аж ось уже й вечір, Францова кімната. Обоє сміються. Лежать, обнялися, цілуються, відірватися не можуть. «Міцо, я ж тебе ледве не вбив. Боже, як я тебе відлупцював!» — «То нічого. Головне, що ти повернувся». — «А той Райнгольд зразу пішов?» — «Так». — «А ти не хочеш запитати мене, як він тут опинився?» — «Не хочу». — «Що, не хочеш знати?» — «Ні, не хочу». — «Ой, Міцо…» — «То ж усе неправда…» — «Що неправда?» — «Ніби ти хочеш мене йому продати». — «Що?» — «Це ж неправда?» — «Та що ти, Міцекен!» — «Ну то й добре, я знала, що то все дурниці». — «Хоча він і мій друг, Міцо, але з дівчатами поводиться як справжня свиня. Я лиш хотів йому показати, як виглядає порядна дівчина. Хай, думаю, побачить». — «Ну, то добре». — «А ти ще любиш мене? Чи тільки того молодого?» — «Я твоя, Франце!»

І ось уже два дні Міцин покровитель чекає на неї, а вона весь час присвячує своєму коханому Францу, догоджає йому в усьому, з'їздила з ним у Еркнер[195] і Потсдам. Але й досі вона має від Франца одну таємницю, це мале бісеня зараз приховує навіть більше, ніж раніше, і вже не переймається тим, що Франц прокручує справи з Пумсовими дружками: вона теж хоче діяти. Їй самій кортить познайомитися з ними, щоб знати, хто вони такі, десь на танцях чи в кегельбані. Чомусь Франц ніколи не бере її туди, хоча Герберт часто буває з Євою в таких місцях, а Франц каже: «То компанія не для тебе, я не хочу, щоб ти зналася з такими негідниками».

Але наша Сонечка, наша Міцочка, хоче допомогти Францу, наша маленька кицюня хоче для нього щось зробити, це приємніше, ніж заробляти гроші. Вона все вивідає і зуміє його захистити.

І ось на черговій танцювальній вечірці, в Рансдорфі[196], куди Пумсова банда приїхала з друзями, — а сторонніх туди не пускали, — з'явилася новенька, якої ніхто не знав, її привів бляхар, каже, то його дівчина, а вона весь час була в масці, одного разу вона навіть з Францом танцювала, але тільки раз — боялася, щоб він не впізнав її за запахом парфумів. То було в парку Мюґґельгорт, увечері в саду засвітили лампіони, відчалив останній напхом напханий відпочивальниками річковий пароплав компанії «Штерн», у цей момент оркестр грає прощальний туш, але весела компанія танцює й пиячить аж до третьої ночі.

А Міцекен пропливає в танку з бляхарем то туди, то сюди, а той пишається, що має таку гарну наречену; вона бачить Пумса з його благовірною і Райнгольда, що з похмурим виглядом сидів у кутку, — постійно в нього кепський настрій, — а також елегантного крамаря. О другій вона з бляхарем від'їхала на таксі; він іще встиг в автівці з нею націлуватися, а що такого, зате вона багато про що дізналася, а від поцілунків шкоди нема. А що ж Міцекен розвідала? А те, які всі ці Пумси з вигляду, тож хай той бляхар обціловує її, вона все одно залишиться вірною Францу, моєму золотку, ось вони мчать серед ночі, такої самої ночі вони викинули її Франца з машини, а тепер Франц хоче з ними поквитатися, він точно знає, хто то був, а вони всі його бояться, недаремно ж Райнгольда підсилали, цього нахабу, мій Францику, золотко, я б цього бляхаря до смерти зацілувала, так сильно я кохаю Франца, цілуй, цілуй, язика тобі відкушу, ну дає шофер, жене, як божевільний, чого доброго перекине нас у канаву, який чудовий був вечір, а тепер куди, праворуч чи ліворуч, та їдьте куди хочете, яка ж ти мила, Міцо, якщо, Карле, я тобі до вподоби, тоді бери мене з собою частіше, гоп-ля, той дурний водій точно п'яний, він ще втопить нас у Шпрее!