Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 35)

Ззаду до Мека підсів старший чоловік, поклав лікоть на його стілець, такий собі опецькуватий коротун з червоним, як у рака, лицем та великими очима, вибалушеними й верткими. Всі трохи посунулися, щоб дати йому місце. Й почали вони з Меком перешіптуватися. Цей чолов'яга був у високих начищених чоботях, через руку перекинутий сукняний плащ — він чимось скидався на скототорговця. Франц, схилившись над столом, далі провадив бесіду з молодиком із Гоппенґартена, який йому сподобався. Аж тут Мек торкнув його за плече, кивнув до нього, вони підвелися, а коротун-скототорговець, який приязно посміхався, встав і собі. Утрьох вони відійшли до чавунної пічки і стали трохи збоку. Франц подумав, що йдеться про тих двох скототорговців та їхній процес. Тож він хотів одразу махнути на це рукою. Але то була зовсім дріб'язкова розмова. Коротун хотів лише потиснути йому руку й поцікавитися, якими справами займається Франц. Франц поплескав по своїй сумці з газетами. А може, принагідно він би взявся торгувати й фруктами? Коротуна звали Пумс, він займається продажем фруктів, й іноді йому буває потрібен продавець, який би розвозив фрукти на візку. На це Франц здвигнув плечима: «Залежно який заробіток». Після цього вони знову сіли за стіл. Франц подумав, що цей коротун надто вже швидкий на язик — користуватися обережно, перед вживанням збовтати.

Розмова точилася далі, й гоппенґартенський парубок знову заволодів загальною увагою; балакали про Америку. Гоппенґартенський зняв капелюха і затис його між колінами: «Так от, він одружується в Америці з однією жінкою й нічим особливо не переймається. Аж виявилось, що його жінка негритянка. «Що, — каже він, — ти негритянка?» Гоп — і викинув її з дому. Потім їй довелося роздягнутися перед судом. Була в самих купальних трусиках. Спершу, звичайно, не хотіла того робити, але довелося. А шкіра у неї зовсім біла. Тому що вона була метиска. А чоловік своєї гне — негритянка, мовляв, і квит. А чому? Тому що лунки нігтів у неї не білі, а коричневі. Значить, метиска». — «І чого ж вона хотіла? Розлучення?» — «Ні, відшкодування збитків. Адже він одружився з нею, і через це вона мала вже геть інший статус. Розведена жінка нікому не потрібна. А була вона біла-білісінька, та ще й красуня — як намальована. Ну, може й були у неї в роду колись негри, столітті десь у сімнадцятому. От і відшкодовуй тепер збитки».

Біля шинквасу здійнялася буча. Господиня кричала на якогось шофера, що надміру розходився. А той огризається: «Та я б ніколи не дозволив собі псувати їжу!» Тут обізвався торговець фруктами: «Ану тихо там!» На цей окрик шофер зі злою гримасою на обличчі обернувся, побачив коротуна й убивчо посміхнувся до нього, і за шинквасом запанувала зловісна тиша.

Мек шепнув Францові: «Скототорговці сьогодні не прийдуть. У них все в ажурі. Наступне засідання гарантовано буде на їхню користь. А ти ліпше поглянь на того жовтолицього, він тут за головного».

До жовтолицього, як того назвав Мек, Франц придивлявся цілий вечір. Він одразу привернув Францову увагу. Чоловік був стрункий, вбраний у вигорілу солдатську шинель — часом не комуніст? — мав довге, жовтувате обличчя, в око впадали глибокі повздовжні зморшки на високому чолі. Чоловікові точно було трохи більше тридцяти, проте від носа до рота з обох боків у нього пролягли надзвичайно виразні складки. Ніс — Франц довго й детально його розглядав — був куций, сплющений, ніби причеплений. Голову він низько опустив на груди до лівої руки, в якій тримав розпалену люльку. Чорне волосся стояло сторчма. Коли він потім підійшов до шинкваса — він волочив за собою ноги, ніби ті прилипали до долівки, — Франц запримітив, що взутий він у жовті поношені черевики на шнурівці, а сірі товсті шкарпетки гармошкою спадали донизу. Може, в нього сухоти? Йому б до лікарні потрібно — в Беліц чи ще кудись, — а він по забігайлівках тиняється. Що йому тут робити? А чоловік тим часом приплентався до свого місця з люлькою в роті, горнятком кави в одній руці та склянкою лимонаду з високою олов'яною ложкою в іншій. Він знову сів до свого столика й довго сидів, замислено попиваючи то каву, то лимонад. Франц пас його очима. Які ж у нього сумні очі! Він точно встиг відсидіти; позирає сюди і, напевно, так само думає про мене. Це правда, хлопче, відсидів, у Теґелі, чотири роки, тепер знаєш, ну й то що тепер?

Більше того вечора нічого не трапилось. Але відтоді Франц почав учащати на Пренцлауерштрасе й запізнався з тим чоловіком у солдатській шинелі. То був славний хлопець, лише затинався добряче, і часом доводилося довго чекати, поки він щось із себе вичавить, — тоді очі в нього ставали такі великі й благальні. Виявилося, що він ніде не сидів, лише одного разу його арештували за політику: вони мали підірвати газовню, на них хтось насвистів, проте йому вдалося вчасно зникнути.

«А зараз чим займаєшся?» — «Торгую фруктами, то те, то се. Допомагаю іншим. А як нема роботи, ходжу на біржу, щоб печатку поставили». В темну компанію втрапив Франц Біберкопф, більшість нових знайомців торгували фруктами й дивним чином мали з того добрий зиск, а червоний як рак коротун забезпечував їх товаром, був ніби гуртовиком. Франц тримався від них подалі, але й вони також. Він ніяк не міг второпати, в чому там річ. І казав сам до себе: ні, краще вже газетами торгувати.

Якось увечері той, що в солдатській шинелі, а звали його Райнгольд, завів несподівано довгу розмову, точніше, він просто менше затинався, коли мова йшла про жінок, яких він лаяв на всі заставки. Франц реготав до знемоги: той справді жіноцтво сприймає всерйоз! Ніколи такого про нього не подумав би; то от що було його пунктиком, тут кожен має свій пунктик, один — той, а інший — той, цілком нормальних нема. Райнгольд закохався в жінку кучера, одного з візників броварні, вона втекла від нього заради Райнгольда, але біда в тому, що Райнгольдові та жінка вже набридла. Франц аж рохкав від захвату: який кумедний хлопак: «То хай іде собі під три чорти». А той став затинатися ще більше й вирячив очі: «То все не так просто. Жінки таких речей не розуміють, хоч листовно їм повідомляй». — «То ти їй все так і написав, Райнгольде?» Затинаючись та бризкаючи слиною, він відповів: «Та казав уже сто разів. А вона каже, що цього не розуміє. Я, мовляв, збожеволів. Не може такого второпати. Тож доведеться тримати її при собі, аж поки сам сконаю». — «Та напевне доведеться!» — «Вона так само каже». Франц зайшовся могутнім реготом, а Райнгольд набурмосився: «Послухай, та годі тобі дурня клеїти». Ні, у Франца не вкладалося в голові, такий відчайдух, з динамітом у газовню, а тепер сидить і виводить тут похоронні марші. «Візьми її собі», — затинається Райнгольд. Франц від сміху аж ляснув рукою по столу: «Та що ж мені з нею робити?» — «Ну, ти ж можеш її кинути». Франц був у захваті: «Гаразд уже, зроблю тобі послугу, можеш на мене покластися, Райнгольде, а то ці жінки ще тебе в пелюшки загортатимуть». — «Та ти спершу на неї подивися, а потім кажи». Обоє залишилися задоволені.

Ота Френца, про яку була мова, наступного дня по обіді власною персоною прийшла до Франца Біберкопфа. Як він почув, що вона зветься Френца, то втішився; отже, вони добре пасують одне одному, адже він зветься Франц. Вона принесла йому від Райнгольда пару жабодавів на грубій підошві, Юдина платня, посміявся про себе Франц, його тридцять срібників. Вона ще й сама мені їх принесла. Цей Райнгольд — таки паскудник. А загалом ціна відповідна, подумав він й увечері пішов з нею до Райнгольда, але той, як і слід було очікувати, десь запропастився, від чого у Френци стався напад гніву, а потім було втішливе туркотіння удвох у Францовій кімнаті. Наступного ранку кучерова дружина побігла до Райнгольда, і не встиг він навіть позатинатися, як вона перебила його, сказала, щоб він не турбувався, що він їй зовсім не потрібен, що вона має іншого. А що то за один, його не обходить. І щойно вона забралася, як до Райнгольда прийшов Франц у нових чоботах, які він одягнув на дві пари вовняних шкарпеток, щоб завелика взувачка не спадала; вони обнялися й поплескали один одного по спині. «Я ж казав, що зроблю тобі послугу», — мовив Франц, відмахуючись від Райнгольдових подячних слів.

Ця кучерова дружина як стій закохалась у Франца, її серце виявилося доволі еластичним, про що вона до цього дня навіть не здогадувалася. А Франц радів з того, що вона опинилася в полоні цієї нової сили, адже він любив людей і вважав себе знавцем їхніх душ. З насолодою спостерігав він за тим, як вона почала в нього облаштовуватися. В якому напрямі все йтиме, він уже знав; спочатку жінки завжди беруться до кальсонів і подертих шкарпеток. А те, що вона кожного ранку начищала йому чоботи, ті самі, що принесла від Райнгольда, щоразу викликало в нього новий напад сміху. А коли вона запитувала, чого він сміється, він відповідав: «Бо ті чоботи такі здоровенні, бозна на кого й зроблені, що ми в них обоє вліземо».

Але то вже було перебільшення.

Тим часом заїка Райнгольд, любий друг Франца, замав нову подружку, звалася вона Циллі, принаймні, вона стверджувала, що це її ім'я. Францу Біберкопфу було до того цілком байдуже, він уже бачив її кілька разів на Пренцлауерштрасе. Та коли заїка десь через місяць поцікавився в нього, чи він уже спровадив Френцу, в душу Франца закралася підозра. Він відповів, що вона кумедна веселушка, й спершу було не второпав, куди той хилить. Тоді Райнгольд став твердити, що Франц буцімто обіцяв невдовзі її вигнати. На що Франц заперечив: ще зарано. Нову наречену він збирався заводити лише на весні. Літнього одягу, як він зауважив, у Френци немає, а купити його він також не може, тож влітку вони й розпрощаються. Тоді Райнгольд невдоволено зауважив, що одяг Френци вже зараз виглядає дуже пошарпаним, до того ж речі, які вона носить, зовсім не для зими, то переважно демісезонні речі, що аж ніяк не годиться для таких температур, як тепер. З цього зав'язалася довга розмова про термометри і барометри та про прогнози погоди, які вони бачили в газетах. Франц залишився при думці, що ніколи точно не можна знати, яка буде погода, а Райнгольд передбачав настання сильних морозів. І лише тоді Франц нарешті зрозумів, що Райнгольд хоче позбутися й Циллі, яка носила манто з фарбованого кролика. На біса мені та кроляча печеня, думав собі Франц, от причепився. «Послухай, ти що здурів, хочеш, щоб у мене на шиї вже двоє сиділи, мені однієї досить. Та й справи йдуть не вельми. Де мені взяти грошей? Не красти ж іти!» — «Та тобі зовсім не треба двох. Коли я про двох казав? Та я не став би примушувати тебе мати справу з двома жінками одразу. Ти ж не турок якийсь». — «Я про те й кажу». — «Так і я про те саме. Коли це я казав, що ти маєш обох до себе забрати. Тоді вже й з трьома можна. Ти ж першу можеш комусь сплавити, чи ти не маєш кому?» — «Як то «сплавити»?» Що це він знову вигадує? Їй-богу, в хлопця гусінь у голові. «Хтось інший може в тебе цю Френцу перехопити». А наш Францик у захваті, ляскає того по плечу. «Та ти хлопець бувалий, видно, що у високі школи ходив, хай йому біс, я й у твій слід не ступлю. Отже, влаштуємо торгівлю з рук в руки, як під час інфляції?» — «Чом би й ні, все одно жінок забагато». — «Навіть дуже забагато. Хай йому грець, Райнгольде, ну ти й мастак, мені аж дух у грудях сперло». — «Ну то як?» — «Гаразд, домовилися, по руках. Пошукаю кого-небудь. Сподіваюся, що знайду. А то перед тобою мені незручно! Аж дух у грудях сперло».