Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 34)
Старий лише зітхнув. «Еге ж, у твоєму віці, та ще й з подагрою… Знаєш, колего, якщо хочеш спробувати, то не бігай сам, візьми собі двох пацанів у помічники, їм, звісно, треба буде платити, можливо, половину віддаватимеш, але ти вестимеш усю справу, а ще побережеш ноги й горло. А ще треба мати зв'язки і знайти добре місце. Непогано можна заробити на спортивних змаганнях, на зміні уряду. Коли помер Еберт[102], то газети просто з рук виривали. Слухай, що ж це ти так скривився, то все лиш півбіди. Ось поглянь через дорогу на той копер, уяви собі, якби він тобі по голові бахнув, то вже не треба було би ні про що хвилюватися». Замах на закон про права квартиронаймачів. Начувайся, Церґібелю[103]. Виходжу з партії, яка зрадила свої принципи. Англія контролює Амануллу[104]. Індія нічого не знає.
Навпроти будиночка «Радіо-Веб» — один акумулятор заряджаємо безкоштовно — стоїть бліда панночка, насунула на самі очі свій капелюшок й про щось напружено думає. Поряд шофер таксі міркує: про що ж вона може думати, про те, що хоче взяти таксі й не має достатньо грошей, а може, просто чекає на когось. Але панночка в оксамитовому пальтечку лише трохи згинається, та ніби ногу підвернула, а потім знову рушає, напевно, трохи нездужає, постійно щось шпигає всередині. Вона готується до вчительських іспитів, сьогодні залишиться вдома, полежить з гарячими компресами, і над вечір, як завжди, біль вляжеться.
Увечері 9 лютого 1928 року, коли в Осло був повалений робітничий уряд, в Штутгарті проходив останній вечір шестиденних змагань на велотреку — переможцями стали Ван Кемпен і Франкенштайн, які набрали 726 очок і проїхали 2440 кілометрів, — а в Саарланді, очевидно, становище загострюється, увечері 9 лютого 1928 року, то був вівторок [одну хвилинку, зараз ви бачите таємниче обличчя невідомої красуні, її запитання стосується всіх, і вас також: ви вже курили «Каліф» фірми Ґарбаті[105]?], цього вечора Франц Біберкопф стояв на Александерплац біля тумби Літфаса[106] й вивчав оголошення городників Трепто, Нойкельна та Бріца, в якому вони закликали прийти на збори протесту, що відбудуться в святковому залі Ірмера, порядок денний: самочинні звільнення членів правління. Нижче висіли плакати: «Якщо діймає астма» та «Прокат масок. Широкий вибір для паній та кавалерів». І раптом перед ним, де не візьмись, з'явився малий Мек. Так, це Мек, авжеж, знаємо такого. Іде поважним кроком.
«Ну, Францекене, Францекене, — повторював Мек, дуже втішений такою зустріччю. — Слухай, Франце, я вже й не думав, що колись тебе побачу, аж ось зустрілися, ти наче з того світу повернувся. Я вже був ладен побитися об заклад…» — «Про що це ти? Ти подумав, що я знов щось утяв? Ні, хлопче зовсім ні!» Вони тиснули один одному руки, обіймалися так, що аж ребра тріщали, плескали один одного по плечах, похитуючись після кожного удару.
«Ось так виходить, Ґотлібе, що ми давно не бачились. А я тут торгую». — «Тут, на Алексі? Та що ти кажеш, Франце, як же ми з тобою жодного разу не зустрілися? Отак біжимо один попри одного, а очі не туди дивляться». — «Твоя правда, Ґотлібе».
Взялися попід руку та йдуть собі по Пренцлауерштрасе. «А ти ж колись хотів гіпсовими фігурками торгувати, Франце». — «Для торгівлі гіпсовими фігурками мені бракує клепки. Тут потрібна освіта, а в мене її нема. Я знову торгую газетами, можна й на цьому прогодуватися. А ти як, Ґотлібе?» — «А я стою по той бік, на Шенгаузерській алеї з чоловічим одягом: зимові куртки й штани». — «А звідки ти береш ті речі?» — «А ти все той самий Франц, як і раніше, все запитуєш «звідки?» Так лише дівки запитують, коли аліментів домагаються». Франц насупився й мовчки крокує поруч із Меком: «Ох, дурите ви людей, поки самі не влипните». — «Що значить «влипнете», що значить «дурите», Франце? Треба бути комерсантом, треба знати, де купувати».
Франц не хотів йти далі, не хотів — і все, він був добрим упертюхом. Але Мек не відставав, базікав не закриваючи рота, вмовляв: «Ходімо до кнайпи, Франце, може, побачимо там скототорговців — пам'ятаєш, тих, що в них був судовий процес, що сиділи з нами за одним столом під час зборів, на яких ти посвідку собі добув. Вони добряче влипли зі своїм процесом. Дали покази під присягою, а тепер мають шукати свідків, щоб підтвердили їхня слова. Буде їм непереливки, полетять з коня, та ще й головою вперед». — «Та ні, Ґотлібе, я краще не буду заходити».
Та Мек не здавався, і Франц поступився, адже це був його добрий давній друг, та ще й найкращий з усіх, звичайно, за винятком Герберта Вішо, але той був сутенером, і Франц його знати не бажає, ні, більше не бажає. Попід руку йдуть вони по Пренцлауерштрасе: лікерна фабрика, текстильні майстерні, конфітюри, шовки, шовки, рекомендую шовки, щось надзвичайно модерне для пані з вищого світу!
А коли вибило восьму, Франц сидів у шинку з Меком та ще якимось німим чоловічком, який спілкувався на миґах. Застілля було на славу. Мек і німий лише дивувалися, як Франц ожив, з охотою їв і пив, ум'яв дві заливні свинячі ноги, а потім квасолю, гарнір; і гальба за гальбою — пиво Енґельгардт, ще й їх пригощав. Утрьох вони порозсідалися на стільцях, розставивши руки, так щоб до їхнього невеличкого столика більше ніхто не міг підсісти й потурбувати їх; лише худенька господиня постійно підходила, подавала, забирала брудний посуд, доливала. За сусіднім столиком сиділи три літні пани, які час від часу гладили одне одного по лисині. Франц з набитим ротом посміхнувся й кивнув у їхній бік: «А що то вони там роблять?» Господиня підсунула йому гірчицю, вже другий слоїчок. «Напевне, люблять одне одного». — «Скидається на те». І всі троє загиготіли, плямкаючи й давлячись. А Франц усе примовляв: «Треба добре набити кендюха. Здорова людина має добре їсти. Якщо черево порожнє, забракне сил працювати».
Худоба прибуває до Берліна з провінції, зі Східної Пруссії, Померанії, Західної Пруссії, Бранденбурга. Тварини спускаються рампою, чути мукання, бекання. Свині рохкають, щось винюхують на землі. Йдеш у тумані. Блідий молодик береться за сокиру — хрясь! — одна мить, і по всьому.
О дев'ятій вони порозвалювалися на стільцях, позапихали до жирних ротів сигари й, раз по раз відригуючи, взялися випускати теплий дим із припахом їжі.
Тут усе й почалося.
Спершу до кнайпи зайшов якийсь зелений юнак, повісив на гачок капелюха й пальто, сів до піаніно й узявся молотити по клавішах. Кнайпу заповнювали відвідувачі. Дехто стояв біля шинквасу, про щось дискутуючи. За сусідній з їхнім столик всілися двоє старших чоловіків у картузах і один молодший у капелюсі, Мек обізвався до них, зав'язалася розмова. Той, молодший з чорними блискотливими очима, спритний хлопчина з Гопперґартена, розповідав таке: «І що ж вони зразу побачили, коли прибули до Австралії? Пісок, степ, поле, і жодного деревця, жодної бадилини — взагалі нічого. Піщана пустеля та й годі. А потім мільйони й мільйони жовтих овець. Вони там дикі. Тими вівцями спершу англійці годувалися. А потім їх також почали експортувати. В Америку». — «Сильно там потрібні вівці з Австралії». — «В Південну Америку. Точно кажу». — «Та в них же там повно биків. Вони самі не знають, куди дівати стільки биків». — «Але ж вівці — це вовна. Та ще й у країні, де так багато негрів, а ті ж мерзнуть. Та хіба англійці не знатимуть, куди їм продавати своїх овець? Про англійців можеш не переживати. А ти знаєш, що потім з тими вівцями сталося? Тут ось один розказував, що тепер в Австралії, хоч куди поглянь, жодної вівці. Все голо. А чому?» — «Хижаки, чи що?» Мек похитав головою: «Які там хижаки! Пошесть. То завжди найбільша біда для країни. Скот виздихав, і роби що хочеш».
Хлопець у капелюсі не погоджувався з тим, що пошесть була головною причиною зникнення овець: «Звичайно, пошесті також бувають. Коли так багато худоби, деякі тварини дохнуть, а потім те падло розкладається, а від того бувають хвороби. Але не це головне. Як англійці прийшли та взялися їх виловлювати, то ті вівці в море кинулися всі гуртом. Через англійців у овець паніка зчинилася по всій країні, англійці почали їх відловлювати й у вагони заштовхувать, то тварини тікали тисячами й кидалися просто в море». А Мек: «Та ну? Але ж для англійців це якраз добре. Хай би собі бігли. Поставити кораблі біля берега. Так можна й на перевезенні залізницею зекономити». — «На перевезенні зекономити», таке скажеш. Та воно ж багато часу минуло, поки англійці взагалі помітили, що коїться. Вони ж усе в глибині країни орудували: ловили овець та заганяли їх у вагони, така здоровецька країна — і ніякої тобі організації, принаймні спочатку. А потім було запізно, так, вже було запізно. Вівці, певна річ, кинулися в море й пообпивалися солоною водою». — «І що далі?» — «А що? От тебе мучить спрага, й ти на голодний шлунок п'єш оту солону гидоту». — «То що, пообпивалися й повиздихали?» — «Певно що так! Кажуть, там на березі моря валялося їх тисячами, а сморід стояв просто жахливий, на цьому все й закінчилося». Франц підтвердив: «Скотина — вона дуже чутлива. То справа геть непроста. Біля скотини треба вміти поратися. А хто на тому не розуміється, то краще й не братися».
Усі були вражені почутим, випили, побідкалися через змарновані гроші, так, чого тільки не буває на світі, а в Америці дійшло до того, що навіть пшеницю погноїли, весь урожай — чого тільки не буває. «Це ще що, — заявив чорноокий з Гоппенґартена, — про ту Австралію я вам можу ще й не таке розказати. Про те ніхто й не відає, і в газетах про те не пишуть, а чого не пишуть — біс його знає, напевне, через іммігрантів, бояться, що до них ніхто не поїде. У них там є такі ящірки, справжній допотопний вид, кілька метрів завдовжки, їх навіть у зоологічних садах не показують, бо англійці не дозволяють. Якось матроси з одного нашого корабля спіймали одну таку і почали у Гамбурзі показувати. Але скоро їм це заборонили. Нічого не вдієш. А ті ящірки живуть у трясовині, на болотах, ніхто не знає, чим вони там харчуються. Якось ціла колона автомобілів потонула в болотах; то їх навіть витягати звідти не стали. З кінцями. Ніхто до того місця навіть підійти не наважився. Ось так». — «Отакої! — вигукнув Мек, — а якби їх газом?» Гоппенґартенський замислився: «Можна було б спробувати. Так, спробувати не завадило б». І всі з цим погодилися.