Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 37)

Дивний хлопак. Франц усміхнувся. А Райнгольду геть не до смішок.

Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть, вже скоро його косовиця.

А Франц собі думає: треба тебе трохи розтермосити, хлопче. Ми тобі капелюха на десять сантиметрів глибше насунемо. «Гаразд, Райнгольде, щось придумаємо. Спершу з Циллі побалакаю».

«Циллі, не сідай одразу на коліна. І не кидайся отак відразу. Ти ж моя кицюня. Ану вгадай, з ким я зустрічався». — «І знати не хочу». — «Ціпонько, ціп-ціп-ціп. Так із ким же? З Райнгольдом». Тут мала насупилася. З якого б то доброго дива? «З Райнгольдом? І що він каже?» — «Багато чого». — «А ти сидиш, вуха розвісив, ще й, напевно, віриш усьому?» — «Та що ти, Циллікен». — «Ну, тоді я піду. Спершу чекай на тебе цілісінькі три години, а потім вислуховуй від тебе усілякі дурниці». — «Та ні, що ти [явно здуріла!], це ти маєш мені дещо розповісти, а не він». — «Та в чому річ? Нічого не розумію».

І тут понеслося! Ця чорнявка Циллі так увійшла в раж, що часом їй аж дух перехоплювало, а Франц її ще більше розгарячив, обціловує всю, поки та говорить, бо вона така гарненька, коли гнівається, як пташечка з блискучим червоним пір'ячком, а тут вона ще й розплакалася, коли пригадала, як то все було. «Так ось, оцей Райнгольд, він для жінки не коханець і навіть не сутенер, він взагалі навіть не чоловік, а просто нездара. Скаче по вулиці, як горобець, ту дзьобне, ту дзьобне, аж хапне собі одну. Про це тобі десятки дівчат розкажуть. Ти думаєш, я була в нього перша чи восьма? Та де там — може, сота. Якщо його запитати, то він і сам не знає, скільки в нього їх було. Тобто яке вже там «було». Слухай, Франце, якщо ти цього розбійника здаси, матимеш від мене дяку. Та що я, в мене й не залишилося більше нічого, а тобі за нього у комісаріаті винагороду дадуть. Коли подивишся на нього збоку, як він за столом сидить та свою бурду попиває склянку за склянкою, то й не здогадаєшся, що то за один. А потім він раптом як учепиться в якусь дівку». — «Він це всім розповідає». — «Спершу думаєш собі, чого він хоче, той хлопець, пішов би краще в «Пальму» та виспався. А він знову тут як тут, спритник, але добрий кавалер, що там казати, Франце, аж лоба треш і гадаєш, що з ним таке, може, він з учорашнього дня курс омолодження за Штайнахом[112] пройшов. Заводить розмови, кличе танцювати». — «Хто, Райнгольд танцює?» — «А ти що думав? Де ж я з ним познайомилася? На танцмайданчику, Шосештрасе». — «Диви, як він усе швидко прокручує».

«Він обкрутить будь-яку, Франце, хай би хто вона була, навіть заміжню, і не відстане, поки свого не доможеться». — «Ну й кавалер!» Франц реготав, аж за живіт хапався. Не клянись на вірність, я не хочу клятв, кожен хоче з часом уже нових дівчат, бо серця гарячі спокою не ймуть, все нового хочуть, поки не знайдуть, краще не клянися, краще припини, бо і в мене серце прагне новизни.

«А тобі смішно? Може, й ти такий самий?» — «Та що ти, Циллікен, просто він такий чудний, а зараз він мені скімлить, що не може відчепитися від жінок. «Не можу, ой не можу, лишить тебе саму». Франц зняв куртку. «А зараз у нього Труда, білявка, як ти думаєш, чи не забрати її в нього?» Циллі як заверещить! Ну жінки й лементують! Гарчить, як дика тигриця! Вирвала у Франца з рук куртку, пошпурила на підлогу, що ти робиш, я ж куртку не для того купив, щоб на клоччя подерти, наступного разу ти її точно порвеш, сили вистачить». — «Ти що, Франце, з дуба впав? Що це ти сказав, що ти сказав про Труду, ану повтори». І далі гарчить, як тигриця. Якщо й так далі лементуватиме, то сусіди поліцію викличуть, подумають, я хочу її порішити. Спокійно, Франце, спокійно. «Циллі, та годі одягом кидатися. Зараз він дорого коштує, та й купити його геть не просто. Давай сюди куртку. Та не бійся, не вкушу». — «Ні, ну ти й простак, Франце». — «Гаразд, нехай буде простак. Але він мій друг, той Райнгольд, і зараз він опинився у складній ситуації. Він навіть поперся на Дрезденерштрасе, до Армії Спасіння, уявляєш, хоче там молитися, я ж маю якось його підтримати, раз він мені друг. То що, не забирати в нього Труди?» — «А як же я?» — З тобою вдвох підемо на рибалку[113]. «Ну, про це треба нам поговорити, маємо все обдумати, як нам це краще зробити. До речі, а де оті високі чоботи? От подивися на них». — «Дай мені спокій, людино добра!» — «Та я тобі лише чоботи показати хочу, Циллі. Вони мені, бачиш-но, дісталися від Райнгарда. Пам'ятаєш, ти принесла мені хутряний комір? А раніше інша принесла мені чоботи». Так все і скажемо, а чому ні, не будемо з цим критися, краще відверто.

Циллі сіла на ослінчик і втупилась у Франца. А потім розплакалася, не каже й слова. «Ось такі справи. Така вже він людина. То я йому й допоміг. Адже він мій друг. Я не хочу тебе дурити». А вона як зиркне на нього! З такою злістю. «Ах ти ж собаче лайно, ах ти ж сучий син. Знаєш, якщо Райнгольд — пройдисвіт, то ти ще гірший, гірший за найгіршого сутенера». — «Та ні, я не такий». — «Якби я була чоловіком…» «То й добре, що ти не чоловік. Але тобі не варто так себе накручувати, Циллікен. Я тобі сказав, як діло було. А тим часом я дивився на тебе і все вже придумав. Не буду я в нього Труди забирати, а ти тут залишишся». Франц підводиться, бере чоботи й кидає їх на шафу. Так далі діло не піде, більше не хочу цього, тільки людей дурно занапащати, так не годиться. Треба покласти цьому край. «Циллі, сьогодні ти залишишся тут, а завтра вранці, коли Райнгольда не буде вдома, підеш до його Труди й поговориш із нею. Я її підтримаю, вона може на мене покластися. Знаєш що, скажи їй, нехай приходить сюди, поговоримо тут утрьох».

Наступного дня по обіді білява Труда сидить у Франца та Циллі, вона бліда й виглядає засмученою, тут Циллі навпростець і каже, що, напевне, Райнгольд її ображає і не піклується про неї. Так і є. Труда — в сльози, але не може збагнути, чого від неї хочуть, тож Франц узявся пояснити: «Райнгольд не такий уже й поганий. Він мій друг, і я не дозволю його ганити. Хоча все це скидається на знущання над тваринами. Шкуродерство якесь!» Вона не має його лякатися, окрім того, Франц, зі свого боку… Ну, там буде видно».

Увечері Райнгольд прийшов до Францової газетної ятки, щоб разом із ним кудись піти. Надворі стояв лютий холод, тож Франц пристав на пропозицію Райнгольда випити по склянці гарячого грогу. Спершу Франц не надто зважав на те, що там Райнгольд почав розбазікувати, аж ось той перейшов до справи з Трудою: вона, мовляв, йому остогиділа, і він сьогодні ж має її позбутися. «Райнгольде, ти знову нагледів якусь новеньку?» Він і справді мав одну на прикметі, так і сказав. Тоді Франц сказав, що Циллі не виганятиме, вона так добре в нього прижилася, до того ж вона хороша дівчина, й він, Райнгольд, має трохи пригальмувати, як то й належить порядним людям, не може ж усе це вічно тривати. Райнгольд спочатку не зрозумів і хотів знати, чи це, бува, не через хутряний комір. Тоді Труда принесе йому, ну, скажімо, годинник, срібний кишеньковий годинник або хутряну шапку-вушанку, вона Францу стала б у пригоді. Ні, нічого не вийде, годі вже з цим марудитись. Я й сам годен купити собі все, що треба. Франц уже давно хотів по-товариському з ним поговорити, щиро, як з другом. І виклав Райнгольду все, що надумав за вчора й сьогодні. Хай він як знає, а Труду має залишити собі. Звикнеться, й усе буде добре. Жінка — також людина, тож і поводитися з нею слід по-людському, а ні, то хай собі візьме повію за три марки, то та буде рада, що після всього може йти своєю дорогою. Але задурювати дівкам голову з коханням і почуттями, а потім кидати їх одна за одною — це вже ні! Райнгольд своїм звичаєм слухає все це мовчки. Попиває каву й ніби дрімає. А потім так спокійно каже, що коли Франц не хоче брати Труди, то й не треба. Раніше він також без нього обходився. А потім іде собі, каже, що не має часу.

Серед ночі Франц прокинувся й не може заснути до ранку. В його барлозі страшенний холод. Поряд спить, похропуючи Циллі. Чого це я не можу заснути? Чути, як вози з городиною котяться до ринку. Не позаздриш коням — бігати ночами в такий холод. У конюшні — то інша справа, там тепло. А Циллі спить собі. Міцно спить. А я не можу заснути. Пальці на ногах, які він колись відморозив, нестерпно сверблять. А що це за важкість у нього всередині? Щось тисне чи то на серце, чи то на легені. А може, то передчуття? Щось тисне і тисне, не дає спати, і що воно за напасть? Він не знає, що то за тягар. Він тільки знає, що йому не спиться.

Сидить на гілці пташка й дрімає, аж тут змій проповз, від того шурхоту прокинулася пташка, й сидить, настовбурчивши пір'я, а змія вона так і не відчула. Гух, спокійно дихати, глибший вдих. Франц перекидається в ліжку. Ненависть Райнгольда лежить на ньому й тисне на нього. Проникає крізь дерев'яні двері й будить його. Райнгольд також зараз лежить. Лежить поруч із Трудою. Спить міцно, уві сні когось убиває, уві сні він відводить душу.

Усе це відбувалося в Берліні другого тижня квітня, коли погода часом була вже зовсім весняною, і, як одноголосно констатувала преса, чудова великодня погода манить на природу. Тоді в Берліні російський студент Александр Френкель застрелив свою наречену, 22-річну студентку інституту декоративно-вжиткового мистецтва Віру Камінську, в її пансіоні. Вихователька Тетяна Занфтлебен, того самого віку, яка приєдналася до плану спільно накласти на себе руки, останньої миті злякалася й вибігла з дому, коли її подруга бездиханною лежала на підлозі. Вона зустріла поліцейський патруль, розповіла про жахливі події останніх місяців та привела поліцію на те місце, де лежали смертельно поранені Александр та Віра. Було негайно повідомлено кримінальну поліцію, комісія з убивств направила на місце пригоди свого працівника. Алекс і Віра хотіли одружитися, але матеріальна скрута не давала можливість укласти шлюб.