Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 8)
Чоловікові спало на думку, що й він міг би поставити таке саме питання. А проте повів далі свою розповідь і зрозумів, що йому подобається розповідати. Можливо, він багато років чекав моменту, коли нарешті зробить це отут, у півтемряві кафе, де троє музикантів у кутку награють з пам’яті щось танцювальне в ритмі три чверті.
— Минуло років десять, і граф загинув у аварії. Вона зосталася сама з трьома синами і маєтком на додачу. Але графовим родичам це було не до душі. Вони заявляли, що вона несповна розуму і що її не можна залишати саму з дітьми. Відбувся суд, і суддя став на бік родичів. Її забрали з Бельсіто й віддали під опіку медиків до шпиталю в Сантандері. Усе правильно?
— Давайте далі.
— На суді її сини, здається, свідчили проти неї.
Жінка розвіяно постукувала ложечкою по краю блюдечка.
Чоловік повів далі.
— Кілька років по тому вона втекла зі шпиталю і мов у воду впала. Дехто казав, що то її друзі допомогли їй утекти й тепер десь переховують. Але ті, хто знав, казали, що в неї не було ніяких друзів. Деякий час її розшукували. А тоді махнули рукою. Про неї більше не згадували. Багато хто був переконаний, що її вже нема серед живих. Хіба мало божевільних тікає з дому і щезає без сліду?
Жінка підняла очі від блюдечка.
— У вас є діти? — запитала вона.
— Ні.
— Чому?
Чоловік відказав, що аби заводити дітей, треба сподіватись від світу чогось хорошого.
— У ті роки я ще працював на фабриці. Ген на півночі. Мені розповідали все оце: про неї, про шпиталь, про втечу. Казали, що вона, напевно, скінчила своє життя на дні якоїсь річки або в якомусь проваллі, і рано чи пізно випадкові волоцюги знайдуть її труп. Казали, що все скінчилося. Я про це якось не думав. Мене приголомшила звістка про те, що вона збожеволіла. Пригадую, я запитував себе, як це виглядало: може, вона бігала з криком по дому, а може, просто сиділа мовчки в кутку, рахуючи паркетини в підлозі й тримаючи в руці кусок мотузки або відірвану гороб’ячу голову. Смішно, як люди уявляють собі божевільних, доки самі з ними не стикаються.
Він зробив довгу паузу. А тоді сказав:
— Чотири роки по тому помер Ель Ґурре.
І знову замовчав. Здавалося, йому зненацька стало страшенно важко говорити.
— Його знайшли з кулею в спині. Він лежав долілиць у купі гною коло своєї стайні.
Він підвів очі й поглянув на жінку.
— У нього в кишені знайшли картку. На ній було написане жіноче ім’я. Її ім’я.
Він накреслив у повітрі слово.
— Донна Соль.
Його рука знову лягла на стіл.
— Це ім’я було написане його рукою. Він сам його написав. Донна Соль.
Троє музикантів тихо заграли щось на зразок вальсу, не до ладу прискорюючи темп.
— З того дня я чекав на неї.
Жінка підняли голову й дивилася на нього пильним поглядом.
— Я зрозумів, що її ніщо не зупинить і одного дня вона з’явиться й по мене. Я ніколи не думав, що вона вистрелить мені в спину або підішле когось, хто мене навіть не знає. Я був певен, що вона прийде сама, щоб подивитися мені в обличчя, що вона захоче спершу поговорити зі мною. Бо то я відчинив був ляду над її сховком, відчинив, а тоді зачинив. І вона цього не забула.
Чоловік згодив ще якусь мить, а тоді сказав останнє, що йому лишалося сказати.
— Я все життя носив у собі цю таємницю, неначе яку хворобу. Я заслужив на те, щоб сидіти отут із вами.
Чоловік замовк. Він відчував, як швидко б’ється його серце, як пульсує кров у скронях і навіть у кінчиках пальців. Він подумав, що сидить у кафе разом із старою божевільною дамою, що в будь-який момент може взяти й убити його. І він знав, що навіть не намагатиметься її зупинити.
Війна скінчилася, подумав він.
Жінка роздивлялась навколо і раз по раз зиркала на порожню тарілочку. Вона мовчала; відколи чоловік перестав говорити, вона на нього не дивилася. Можна було подумати, що вона сидить за столом сама й когось чекає.
Чоловік відкинувся на спинку крісла. Тепер він здавався ще меншим і смертельно втомленим. Він спостерігав, немовби здалеку, як її очі блукають по кафе, по столику й зупиняються на чім завгодно, але не на ньому. Він зауважив, що й досі сидить у пальті, і опустив руки в кишені. Відчув, як відтягується назад комір пальта, мовби в кишені покладено дві каменюки. Він подумав про людей навколо і йому стало смішно: ніхто з цих людей і гадки не має, що тут відбувається. Дивлячись на двох старих, що сидять за столиком, важко здогадатися, що в цю мить вони двоє здатні на будь-що. А так воно й є. Адже вона привид, а він — чоловік, чиє життя скінчилося багато років тому. Якби всі оті люди знали про це, вони, мабуть, злякалися 6.
А тоді він побачив, що в жінки заблищало в очах.
Хтозна, про що вона думає.
Її обличчя було непорушне й безвиразне, тільки очі перемінилися. Це що, сльози?
Він подумав, що йому б не хотілося помирати тут, у цьому кафе, на очах у всіх цих людей. А тоді жінка заговорила:
— Урібе взяв із столу графові карти й поволі розгорнув їх віялом між пальцями. Навряд чи в ту мить він думав про те, що він програв. Він, певно, думав про те, чого він не виграв. Я не мала для нього великого значення. Він підвівся й чемно попрощався з присутніми. Ніхто не засміявся, ніхто не посмів мовити кривого слова. Ніколи, ні до, ні після, вони не бачили такої партії в покер. А тепер скажіть мені: чому ви думаєте, що в моїх словах менше правди, ніж у тому, що розповіли ви?
— …
— …
— …
— Мій батько був чудовий, найліпший у світі. Не вірите? Чому? Чому моя історія мала б бути менш правдивою від вашої?
— …
— Ми намагаємось прожити одне-однісіньке життя, а інші знаходять у нім сотні й тисячі різних життів. Тому-то ми й не можемо не завдавати іншим болю.
— …— Знаєте, про той вечір я знаю геть усе, але не пам’ятаю майже нічого. Я сиділа там, унизу, й нічого не бачила. Щось чула, але воно було таке безглузде, що скидалося на сон. І все щезло в тій пожежі. Діти мають особливий хист забувати. Але потім мені розповіли, і тепер я все знаю. Може, вони мені брехали? Не знаю. Ніколи над цим не задумувалася. Ви зайшли в дім, тоді ти в нього вистрелив, тоді в нього вистрелив Салінас, а тоді Ель Ґурре запхав дуло автомата йому в рот і короткою сухою чергою розсадив йому голову. Звідки я це знаю? Ель Ґурре сам мені розповідав. Йому подобалося про це розповідати. Він був тварина. Ви всі були тваринами. Ви, чоловіки, на війні завжди робитесь тваринами. Як тільки Бог вас терпить і прощає?
— Годі вже, припиніть.
— Погляньте на себе, ви схожі на нормальну людину, носите оце потерте пальто, а знявши окуляри, чинно ховаєте їх у сірий футляр. Витираєте рот, перш ніж пригубити вино. Вікна у вашому кіоску чисто вимиті. Переходячи вулицю, ви, як належить, дивитесь направо й наліво. Ви нормальна людина. А проте ви бачили, як безглуздо вбили мого брата, дитину з рушницею в руках, — одна черга і все, а ви були там і не захистили його, вам було двадцять років, Боже милий, ви ж були не старий дід, а двадцятилітній хлопець, — і все одно не втрутилися. Зробіть мені ласку, поясніть, як таке могло статися? Ви можете пояснити, як така річ узагалі могла статися не в божевільному кошмарі, а наяву? Як це можливо?
— Ми були солдатами.
— Що ви маєте на увазі?
— Ішла війна.
— Яка війна? Війна була давно скінчилася.
— Не для нас.
— Не для вас?
— Ви нічого не знаєте.
— Тоді скажіть мені, чого я не знаю.
— Ми вірили в кращий світ.
— Як це?
— …
— Як це?
— Коли люди починають убивати одне одного, дороги назад уже немає. Ми не хотіли, щоб до цього дійшло. Почали не ми, а вони. І в нас не лишалося іншого вибору.
— Про який кращий світ ви говорите?
— Справедливий світ, де слабші не мусили б страждати через людську злобу, де кожен мав би право на щастя.
— І ви в це вірили?
— Звісно, що вірив. Ми всі вірили. Ми хотіли збудувати цей світ і знали як.
— Знали як?