Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 10)

— Ні, там усе в порядку.

— Але скажи сам, чи ж конче приходити сюди, щоб…

Офіціант не бачив нічого поганого в тому, щоб плакати в кафе. А проте промовчав. Хлопець говорив із дивним акцентом. Він поставив на прилавок три порожні чарки й пішов назад у зал.

Синьйора обернулася й деякий час дивилася на двох старих.

— А вона, мабуть, була колись дуже гарна…

Вона мовила це вголос, хоча поряд не було нікого, хто б міг її почути.

Замолоду вона мріяла стати кіноакторкою. Усі казали, що вона — дівчина розкута, впевнена в собі, та і їй самій подобалося співати й танцювати. Вона мала приємний голос, нічого особливого, але приємний. Згодом вона познайомилася з одним торговцем косметикою, і він забрав її в столицю, де вона знялася в рекламі нічного крему. Потім вона вислала ці фото додому, запхавши до конверту кілька банкнот. Ще пару місяців вона намагалася виступати як співачка, але без особливих успіхів. Зате з фотомодельним бізнесом справи пішли краще. Лаки для волосся, помада, одного разу навіть якісь краплі від почервоніння очей. На кар’єру в кіно вона махнула рукою. Подейкували, що там треба з усіма переспати, а її це не влаштовувало. Одного дня вона дізналася, що оголошено конкурс на телеведучих. І пішла на проби. А що вона була розкута, впевнена в собі дівчина з приємним — хоч і нічого особливого — голосом, то подолала перші три відбіркові етапи і в підсумку стала другою в списку тих, кого не взяли. Їй радили зачекати: може, звільниться якесь місце. Вона зачекала. А через два місяці стала диктором на першому каналі національного радіо: оголошувала програму передач.

Одного чудового дня вона повернулася додому. Вдало вийшла заміж. І тепер має кафе в самому центрі.

Жінка — там, за столиком — нахилилася трохи вперед. Чоловік уже перестав плакати. Він вийняв з кишені великого носовичка і витер очі. А тоді сказав:

— Вибачте.

Більше вони не говорили.

Здавалося, вони й справді нездатні порозумітися.

А проте за хвилю жінка нахилилася до чоловіка й мовила:

— Можна я запитаю у вас одну дурницю?

Чоловік підвів очі й поглянув на неї.

Вона виглядала аж надто серйозною.

— Ви б не хотіли зі мною покохатися?

Чоловік мовчки дивився на неї, не повівши й бровою.

Жінка на мить злякалася, що вона нічого не сказала, що вона тільки подумки сформулювала цю фразу, але не змогла вимовити її вголос. Тому вона повторила, поволі карбуючи слова:

— Ви б не хотіли зі мною покохатися?

Чоловік посміхнувся.

— Я вже старий, — відказав він.

— Я теж.

— …

— …

— Дуже шкода, але ми обоє вже немолоді, — повторив чоловік.

Жінка збагнула, що зовсім не врахувала цю обставину, і не знайшлася, що відказати. Тоді в неї з’явилась інша думка, і вона мовила:

— Я не божевільна.

— Мені все одно, божевільна ви чи ні. Справді. Це не має ніякого значення. Не в тім річ.

Жінка на мить задумалась, а тоді сказала:

— Нема чого хвилюватися, ми можемо зняти номер у якомусь готелі. В якому-небудь, самі виберете.

Чоловік, здавалося, почав щось розуміти.

— Ви хочете, щоб ми пішли в готель?

— Так, хочу. Відведіть мене до готелю.

Він поволі проказав:

— Готель. Номер.

Він говорив це так, неначе ці слова допомагали йому уявити отой номер, побачити його і збагнути, чи хотілось би йому померти саме там. Жінка сказала, щоб він не боявся.

— Я не боюся, — відповів чоловік.

«Я вже ніколи не буду боятися», — подумав він.

Жінка всміхнулася, бо він мовчав, а вона розцінила його мовчання як знак згоди.

Вона порилася в торбинці, дістала гаманець, поклала його на стіл і підсунула до чоловіка.

— Візьміть, тут є гроші, щоб заплатити. Не люблю жінок, що самі розплачуються в кафе, але це я вас запросила, а тому плачу я. Візьміть гаманець. Як вийдемо, віддасте.

Чоловік узяв гаманець.

Він уявив собі старого, що розплачується грішми з чорного атласного гаманця.

Вони проїхались по місту в таксі. Авто було ще зовсім нове: сидіння досі були в целофані. Жінка весь час дивилась у вікно. Там були вулиці, яких вона ніколи раніше не бачила.

Вони зупинилися коло готелю під назвою «Каліфорнія». Усі чотири поверхи будинку перетинала вертикальна вивіска з велетенських червоних літер, що загоралися одна за одною. Коли літери складалися в напис, вивіска якийсь час блимала, а тоді гасла й усе починалося спочатку, від першої літери: К. Ка. Кал. Калі. Каліф. Каліфо. Каліфор. Каліфорн. Каліфорні. Каліфорнія. І знову темно.

Вони трохи постояли на вулиці, оглядаючи готель зовні. А тоді жінка сказала: «Ходімо», — і попрямувала до вхідних дверей. Чоловік пішов за нею.

Портьє на реєстрації подивився їх документи й запитав, чи не хочуть вони номер із сімейним ліжком. А втім, у його голосі не було ніякої особливої інтонації.

— Давайте, що є, — відказала жінка.

Вони взяли кімнату на третьому поверсі, з видом на вулицю. Портьє вибачився, що в готелі нема ліфта, і сказав, що сам занесе нагору їхні валізи.

— У нас нема валізок. Загубили по дорозі, — сказала жінка.

Портьє всміхнувся. Він був славний хлопець. Провів їх очима, аж поки вони зникли на сходах, і не подумав про них нічого поганого.

Вони зайшли до номеру, але ніхто з них не потягнувся до вимикача. Вивіска, що блимала за вікном, кидала бліді червоні відблиски на стіни й обставу кімнати. Жінка поклала торбинку на крісло й підійшла до вікна. Відслонила прозорі фіранки і якийсь час дивилася вниз, на вулицю. Унизу зрідка, не поспішаючи, проїжджали автомобілі. На стіні дому навпроти освітлені вікна вели лік домашніх вечорів чийогось маленького світу: сумних чи веселих — як звичайно. Вона повернулася, скинула шаль і поклала її на столик. Чоловік стояв і чекав. Він питав себе, чи не варто було б сісти на ліжко або сказати щось на тему цього номеру, наприклад, що він цілком непоганий. Жінка бачила, як він стоїть посеред кімнати у своєму пальті; він здавався їй геть самотнім, поза часом і простором, мов герой кінофільму. Вона підійшла до нього, розстебнула ґудзики його пальта і скинула його на підлогу. Вони були дуже близькі. Вдруге у своєму житті дивились одне одному в очі. Тоді він дуже повільно нахилився до неї з наміром поцілувати її в губи. Вона не поворухнулася й мовила: «Не будьте смішні». Чоловік зупинився й так і завмер, злегка нахилений уперед. Усередині він відчував, що все от-от закінчиться. Але жінка поволі підняла руки, зробила крок уперед і обняла його, спершу ніжно, а тоді з усієї сили, поклавши голову йому на плече й усім тілом припавши до його тіла. Очі в чоловіка були розплющені. Він бачив перед собою вікно, що миготіло червоними відблисками.

Він відчував тіло жінки, що стискала його в обіймах, чув і її пальці у своєму волоссі. Він заплющив очі. Обхопив жінку руками. І з усією силою, що лишалася в його старечих м'язах, притис її до себе. Коли вона почала роздягатися, він сказав, іронічно всміхаючись:

— Тільки не сподівайтеся на щось надзвичайне.

Лягаючи зверху, він усміхнувся і сказав:

— Ви красуня.

З сусіднього номеру долинали ледь чутні звуки радіо. Чоловік лежав горілиць на величезному ліжку, зовсім голий. Уп'явшись очима в стелю, він думав, чому в нього паморочиться голова: чи то від утоми, чи то від випитого вина. Поруч, повернувшись на бік, обличчям до нього, непорушно лежала жінка; очі в неї були заплющені, голова спочивала на подушці. Вони трималися за руки. Чоловікові хотілося почути її голос, але він розумів, що їм більше нічого сказати одне одному і що в цю мить будь-які слова здаватимуться сміховинними. Тому він мовчав, відчуваючи, як сон перемішує його думки й навіває туманні спогади про той вечір у «Мато Рухо». Ніч надворі була геть непроникна, а час, у якому він загубився, — безмірний. Він подумав, що має бути вдячний цій жінці, яка за руку привела його сюди, — крок за кроком, наче мати дитину. Мудро і без поспіху. І тепер зробити те, що лишалося, було зовсім неважко.

Він стиснув її руку й відчув потиск у відповідь. Йому хотілось повернути голову й поглянути на неї, але натомість він відпустив її руку й обернувся на бік, спиною до жінки. Йому здалося, що саме цього вона від нього чекала: якогось жесту, що звільнив би від його присутності, щоб вона могла на самоті зосередитися на тому, яким буде її останній крок. Він відчував, що його ось-ось поглине сон. Він іще встиг подумати, що даремно лежить тут голий: таким його й знайдуть, і всі, кому охота, будуть на нього витріщатися. Але він не зважився сказати про це жінці. Він трохи повернув голову в її бік, хоч і не настільки, щоб можна було її побачити, і сказав:

— Хочу, щоб ви знали: мене звати Педро Кантос.

Жінка звільна повторила:

— Педро Кантос.

Чоловік сказав:

— Так.

Тоді знову поклав голову на подушку й заплющив очі.