Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 12)

В Аблісі жінка, що ще півгодини тому почула той страшенний ґвалт, вийшла з хати і пішла подивитися, що трапилося. Вона навіть не встигла покласти яйця, що тримала в руках, саме готуючи щось на кухні. Аби зрозуміти, що сталося, вона чекала, поки дорогою промчить наступна пилова хмара. Проте та неслася на швидкості, якої жінка ніколи не бачила. А водій автівки вже й забув, що можна рухатися так повільно, як ця жінка. Рука стисла яйця. І в ту мить, коли «Панар-Левассор» Моріса Фармана[5] обривав жінці життя, відкинувши її далі від машини, де вона спершу мучилася, а потім померла там, де теоретично автівкою її збити не могли, мабуть, лише Господь Бог почув, як тріснула яєчна шкарлупа.

У перших новинах про перегони йшлося лише про Марселя Рено, про якесь нещастя, і ні слова більше. Можна було б подумати, що сталася звичайнісінька аварія. Поступово шал перегонів зникав з уяви Марселя Рено, який лежав, простягшись на землі обабіч дороги, як зник і образ священика, що схилився над ним, поки повз них, огортаючи пилом передсмертне соборування постраждалого, пролітали інші автомобілі, для яких змагання ще тривало. Потім люди казали, що щось відскочило і тому всі чотири колеса неконтрольованого авто полетіли у чорне нутро натовпу. Ніхто не знав, як удалося уникнути масових жертв. Марсель Рено щось собі зламав. Власне, він віддав Богові душу. І хоч як не прикро, але цілком природно, що серветки з фламандського льону знесло вітром, тому довелося їх прибрати і стіл набув уже геть іншого вигляду. Посередині стояли кошики з фрезіями. Звичайно ж, жовтими і червоними, як королівські кольори. Почувши про смерть Рено, звістка про яку прийшла каблограмою, іспанці влаштували хвилину мовчання, аби вшанувати пам’ять загиблого. Проте в душах уже зароджувалася думка, що завдяки цьому нещастю змагання набули того статусу, до якого так прагнули, і тепер жоден прояв вишуканості чи багатства не видаватиметься ані перебільшенням, ані пустощами. Тепер це сприймалося навіть з якимось полегшенням.

А на часі вона, молодесенька, казала, що залишиться вдома до самого заходу сонця і тільки вночі піде танцювати. «Чому ти так зі мною поводишся?» — питав її батько. Її краса засліплювала. Вона заправила завиток на потилицю.

На табло, що знаходилося біла фінішної стрічки, постійно надходили новини, тому ще до опівдня з усієї Іспанії почали збиратися знавці, потім перші знатні сім’ї, деякі навіть приводили із собою дітей. Багато хто планував повернутися по обіді додому, щоб перевдягтися й освіжитися перед довгою ніччю. Пізніше хтось повідомив, що «Волслі» Портера збили на залізничному переїзді й авто загорілося.

Я ніколи не зможу забути безліч інших автівок, що пролітають за моєю спиною в той час, як я стою, дивлячись на чоловіка, що, сповнений гідності, сидить у своєму палаючому авто: рівно, відкинувшись на спинку водійського сидіння, зі спокійно складеними руками, згораючи разом зі своїм автомобілем, — і лишень його голова звисає набік, говорячи про те, що він уже мертвий. Дехто приїжджає з балонами води — пізніше. Чорний дим закриває сонце. Повірте, за моєю спиною проїжджали машини, це не була примара.

На в’їзді в Анґулем, за три кілометри до контрольної точки етапу, один селянин розповідав про те, що йому було по цимбалах, що там відбувалося, бо в нього була купа справ, тому він свиснув собаці, щоб та завернула двійко корів з дороги. Річард летів на швидкості сто двадцять на годину і навіть на думці не мав загальмувати, і дорогою у вічне життя востаннє побачив світло поміж двох тополь. Його «Мерседес» погано зманеврував і дерева стислися так, як чоловік ніколи в житті не бачив. Гонщик помер від удару, а блискуче кермо автомобіля впилося йому, наче темне ребро, поміж його власних ребер. Каблограми несли до Парижу жахливі новини, бо де б не проходили наразі перегони, телеграф засипало повідомленнями, як друзками від вибуху. Повідомлення про чергову біду; неймовірне скупчення людей; проміжний результат на контрольній точці у Бертрамі; через несподівану смерть об 11:46, зараз вже неможливо гарантувати належні умови змагань.

У цій плутанині робітники під палючим сонцем насилу приклеюють і змінюють дані на табло у Мадриді, часто просто пишучи крейдою на чорній дошці. Отримавши картки, вони запам’ятовували їх, записували великими літерами, щоб могли прочитати інші, а потім пришпилювали булавкою. Коли на булавку вже не можна було нічого причепити, хлопчина її знімав і викидав у смітник. Однак то був меткий парубок, тому він збирав усі картки, а наступного дня, повернувшись додому, перечитував їх знову. Минали роки, а він більше так і не міг читати щось інше, бо відтоді всі книжки здавалися йому жалюгідними спрощеннями для діточок чи даремним потуранням власним почуттям. Хай там як, а він був певен, що правильніше було б сказати «зійшов з дистанції», бо він не бачив різниці між тим, коли несправне авто з’їжджало з траси, і смертю під звалищем заліза, облитого паливом. Печатними літерами на дошці було написано «зійшли з дистанції». Люди бачили, що перелік утрачених учасників постійно росте, і посміхалися, подумки питаючи себе, чи ще буде на що дивитися тим, хто чекає на фінішній прямій у Мадриді. «Краса моєї доньки — ось на що ви будете дивитися», — подумав він саме тієї миті, коли у Сен-П’єр де Плас величезний, осатанілий від власної швидкості «Де Дитріх» Стеда перелетів через перила на мосту. Очевидці присягалися, що ще за мить до того, як машина розбилася об кам’янисте річкове дно, її колеса невпинно крутилися, спалюючи кінські сили автівки. За два кілометри від цього місця, вниз за течією, пралі бачили, як річкова вода помутніла від крові та бензину, бачили, але нічого не могли втямити. А ось у Парижі дехто вже почав розуміти.

А зовсім-зовсім недалечко від річки, води якої ще червоніли від крові, у місцині, що звалася Белам, у Турана від втоми закривалися очі і, у тридцять друге йдучи на обгін, його машина зісковзнула з дороги, неначе лише хотіла зійти зі шляху. Дитина закричала, але крик її був нечутний, бо вона лишень відкрила рота. Солдат Дюпюї, що саме був у звільненні, кинувся точнісінько поміж машиною і дитям, щоб рішуче перервати смертельну лінію, що її вже малював Випадок і яка вже наближалася від механічного страховиська до малюка. Величезний мушлеподібний капот відірвав його від землі, неначе ганчірку, і, перш ніж чоловік устиг впасти долу, він помер, як герой. Збившись зі шляху від удару об лялькового солдатика, автівка виїхала на самісіньку середину дороги і знавісніла, неначе поранений звір, рішуче кинулась праворуч, і впала наосліп у натовп, навмання врізаючись у глядачів. Пізніше дізналися, що помер лише один чоловік. Проте батьки приводили туди синів, а дівчата нервово сміялися, рухаючись укупі туди й назад уздовж дороги. Вони годинами стояли на порогах крамничок, хитаючи головами. А покупці, що приходили до крамничок, залишались і спостерігали. Дехто здирався на дзвіницю, щоб згори бачити все краще, бо ж того дня, здавалося, не було нічого неможливого. Кажуть, тоді вишикувалося три мільйони вражених і зачарованих тим дивом глядачів. А в паризьких офісах завдяки каблограмам помалу вимальовувався образ довжелезної некерованої змії, засліпленої чи то гнівом, чи то втомою, роздратованої пилюкою чи людським галасом, що повзла Францією з півночі на південь і навмання бризкала отрутою. А тим часом у Мадриді гарячково змінювали одну картку за іншою, одначе робили це акуратно і тихо, тому ніхто нічого не міг дізнатись, окрім як про закономірне піднесення від змагання і про те, яка жорстока боротьба точиться за спортивну перемогу. Під палючим сонцем оркестри намагалися грати на духових інструментах, а перші танцівники згадували танцювальні па, що завчили ще в дитинстві, виконуючи їх несподівано прекрасно. «Запилені кавалери танцюватимуть із нами?» — «Що ти таке кажеш, танцюватимуть із нами?» — «А я саме маю носову хустинку, яку хочу їм подарувати, а натомість зберегти поцілунок, як коштовний дарунок».

А у Версалі, звідки все почалося, у мертвій, безлюдній тиші садівники вже підраховують збитки і сновигають в усі боки, нахиляючись, наче ворони, аби позбирати крихти, що залишились після святкування. Хтось із них підіймається і дивиться у бік Іспанії. Неначе відчуває, що котрась з автівок має звідти повернутися, повагом, підкорившись власним докорам сумління, про які не в змозі й сказати. Та жодна не повертається. Вони спитали пана Президента, яка його думка, але він відповів, що втямити щось важко. Сказав, що відбувається щось незрозуміле. Він повернувся до Дюпіна, бо йому він довіряв. Той намалював у повітрі щось схоже на пташиний політ. Зграю пташок, що, нажахані пострілом, кинулися навтьоки.

А тим часом до Бордо почали прибувати перші автомобілі — то був перший проміжний фініш у перегонах. Вишукано вдягнені секунданти слідкували за стрілками на темних циферблатах, розвінчуючи магію складних цифр, що означали показаний учасником час. Пілоти, хитаючись, вилазили з автівок і просили пити, вимушено посміхаючись у відповідь на дотепи публіки, на поплескування по плечах. Коли вони зсували на лоб свої окуляри, на білій шкірі блищали шалено-перелякані очі, наче вони побачили пожежу чи привидів.