Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 13)

Я частенько позираю на табло, бо ж головний офіціант має бути в курсі всіх справ і нічому не дивуватися. Наприклад, одне слово, сказане переможцю, може додати шляхетності жесту, яким ви підіймаєте вилку, що впала додолу, а це вміння приходить з часом. Тим, що я провів, виробляючи піруети навколо святково накритих столів. Якщо скласти докупи кожен мій крок, усю відстань, що я подолав за своє життя, то можна дійти до Парижа; я ледь нахиляюсь уперед, залишаючи по собі легкий аромат парфумів. Янгол, що йде назустріч, друже.

Постукавши, він відчинив двері й повідомив, що вони вже прибули до Бордо. Та дочку, здавалось, це зовсім не здивувало, навпаки, вона навіть голови не повернула і лише знуджено спитала, чи вітряна сьогодні погода. «Не знаю», — відповів він. «Не знаєш», — тихо мовила вона.

У Парижі можновладці повагом ходили коридорами, дехто поважним тоном говорив, що має втрутитися уряд. Фактично до вчорашнього дня ще ніхто не мав точного уявлення, що то таке — автомобілі, щонайбільше, їх вважали гіперболізованими іграшками для чоловіків. А зараз вони несуть смерть. І це всіх спантеличило: неначе несподіваний укус відданого пса чи поганий вчинок дитини, чи підступний лист коханки.

Згідно показаного часу наразі першим у хаотичне Бордо прибув Фернандо Ґабріель. Він сказав, що дорогою з Версаля до фінішу 78 разів обігнав суперників. У нього тремтіли руки, і він усміхався кожного разу, коли йому вдавалося хоча б запалити цигарку. Всі присутні теж сміялися. Підвівши очі на Дюпіна, пан Президент спитав, скільки ще часу автівки перебуватимуть у Франції, перш ніж покинуть її територію і поїдуть топити у крові іспанські вулиці. Дюпін подивився на папірець, що лежав у нього під рукою.

Перегони ще тривали, коли на 271-му кілометрі шляху Лоран Барроу відчув, що руки стали йому, немов чужі, а кермо перетворилося на незрозумілу пляму попереду. Поряд сидів його штурман. Він спробував щось викрикнути, але не зміг вимовити й слова.

Мабуть, я вам ще не казав, що за цим столом сидітиме монарша родина і саме цим пояснюється мій надприродній спокій, беззвучність жестів і золотаве сяйво цієї пообідньої пори.

Проте він мріяв, щоб бути механіком на перегонах, а тому не встиг відчути і краплі смутку, коли помітив перед собою віковий бук, що втягував автівку, над якою вже втратив керування її сонний водій Лоран Барроу.

Хто б міг передбачити, що все скінчиться, як у віршах іспанського поета, великим написом крейдою на чорному тлі дошки: «Лоран Барроу зійшов з дистанції». Франції залишився вибух, пролита кров і дим — а Іспанії лише вірші поета, для пісень.

Дюпін виправив дату, додаючи в шалену статистику запис про обірване життя штурмана (детальні записи секундантів, аплодисменти стареньких глядачів на узбіччі шляху, що репетували «Вперед!», — при виїзді з Бордо на продовження перегонів уже чекали сотні людей). «Нагадай мені, скільки душ загублено», — спитав стомленим тоном пан Президент.

Обоє, разом, біжать хлопчаки з села на шлях, назустріч великим перегонам, вони біжать самі, маленькі, потайки від усіх, спершу бігцем, а потім повільним кроком, а потім знову біжать, вони КРИЧАТЬ, побачивши дорогу, сповіщають один одного за допомогою звуків, не користуючись словами, як пташки, що кружляють улітку в небі над площами; нарешті вони добігають туди, де стоять люди, протискуються поміж глядачів, що теж чекають, просто до першого ряду — у їхніх очах відбивається біла дорожня смуга, а ще глибше — обриси пагорба, закрайок небосхилу, що подарує диво, хмару пилу, незнаний ними шум, який вони навічно запам'ятають як перший світанок життя. Їм перехопило подих. Вони перезирнулись. Тепер вони — друзі на все життя.

Але Дюпін складає папірець і кладе його до кишені. Порив іспанського вітру підіймає під кришталевими кубками скатертину з фламандського льону. У Версалі ворони несподівано підіймають голови, неначе почули передзвін незнаних досі дзвонів. Пан Президент подав відкритою, білою, схожою на лезо долонею, стриманий знак. Він наказував зупинити тих йолопів. Головний офіціант рукою розправляє складки на скатертині, що їх наробив вітер, а він скасовує перегони. Дюпін покірно кланяється і покидає кімнату. А тим часом у Мадриді, нічого не підозрюючи, танцюють 40 тисяч людей. Вони ще не знають, що все вже скінчено.

І дійсно, французький уряд своїм блискавичним і урочистим наказом зупинив перегони. Задушивши тварюку, перш ніж вона вбила знову. Французи, звичайно, співчували іспанському королю Альфонсу XIII, який у Мадриді, у розкошах, серед світських осіб очікував на прибуття королівських автомобілів. Отже, організаторам порадили перевезти автівки з Бордо на Піренеї потягом. А далі, уже на іспанській землі, відновити перегони аж до самого королівського фінішу. Одначе іспанському монарху ідея не сподобалася, і причину цього ніхто ніколи так і не дізнався. Горе змусило демонтувати помости, що мали б прийняти чемпіона Іспанії. Від самого заходу сонця на три дні були заборонені музика і танці. Згортали блакитні шати, де вже очікувало магічне електричне світло. Помалу хтось темним ганчір'ям витирав крейду з величезного дерев’яного табло, стираючи славу учасників і точні заміри секундантів, перетворюючи їх на білий пил, що розноситься вітром, осідає на руки і одяг.

Я відреагував на новину з посмішкою, ледь нахиливши голову вперед. Я вчив своїх підлеглих офіціантів, що не слід знімати білих рукавичок, тому що за цим столом треба поводитися шанобливо, з гідністю. У таких випадках, прибираючи зі столу (все може статися), треба дотримуватись порядку: спочатку кришталь, потім столові прибори, тарілки, серветки. Загалом усе, чим прикрашають стіл. Останньою знімемо скатертину з фламандського льону — неначе вітрило, складемо її всемеро — вона ще зберігає тепло столових приборів. Так замкнеться коло подій, що так і не відбулися, яке в нашій професії, як і в житті, приховує таємницю, що має набагато глибше значення, аніж те, що вже стало дійсністю. Я повернусь додому, йтиму повільно, гордо тримаючи спину, і палитиму цигарку. Що ж до моєї роботи, то я можу вас запевнити, що на моєму кришталеві не було ані пилинки. Але й про це ніхто, окрім мене, не дізнається. У прохолоді моїх простирадл, у вогкості ночі, мене повільно полонить сон. Від моєї самотності мене врятує Господь.

— Доню, чому ти усамітнено танцюєш на безлюдній стежці свята, яке так і не прийшло, між фантазій і людей, яких уже немає. В якому ж ритмі б’ється твоє неквапливе і самовпевнене серденько, що завжди реагує невчасно? Тут ще не готові до твого сяйва, а гордість моя помре від страждань. Тож нехай милосердною буде кара за таке марнотратство. Хай уважним буде янгол, що береже нашу самотність.

Ті автомобілі, що вціліли, відбуксували аж до залізничної станції, де, погрузивши у безкінечно довгий караван вагонів, їх на помірній швидкості доправили до Парижа.

Дитинство Ультімо

Його звали Ультімо, тому, що він був первістком.

— Це Ультімо, — заявила його мати, щойно відновивши сили після пологів.

Так з’явився на світ Ультімо.

Спочатку, здавалось, він на це і не зважав. Протягом перших чотирьох рочків життя Ультімо перехворів на всі можливі хвороби. Його хрестили тричі: піп усе ніяк не міг звершити миропомазання над таким малесеньким створінням з такими оченятами — саме тому священик кожного разу намагався його похрестити, аби лишень не повертати дитя без причастя.

— Шкоди не буде.

І дійсно, перехворівши, Ультімо завжди залишався живим — кволим, худим, білим, як полотно, але живим.

— Сильне серце має, — казав батько.

— Щасливець він, — відповідала мати.

Саме завдяки цьому він дожив до того часу, коли у віці шести рочків і чотирьох місяців, у листопаді 1904-го року, батько повів Ультімо у хлів і, вказавши на двадцять шість корів, що були всім його багатством, і попрохавши не казати нічого матері, повідомив, що скоро вони нарешті раз і назавжди звільняться від цих триклятих гір.

Широким, навіть урочистим жестом він обвів усю смердючу і темну споруду. А потім дуже повільно продекламував:

— Гараж Ліберо Паррі.

Ліберо Паррі — так його звали. «Гараж» — французьке слово, якого Ультімо ще ніколи не чув. Спочатку він гадав, що воно має означати щось на кшталт «розведення худоби» чи «молочна ферма». Проте йому було невтямки, що ж то була за новина.

— Ремонтуватимемо автомобілі, — урочисто пояснив батько.

Власне, оце була і вся новина.

— Та ж тих автомобілів ще не існує, — зазначила мати якось увечері, лежачи в ліжку в темній кімнаті, коли все ж таки їй відкрили таємницю.

— Це лише питання часу. З’являться, — відповів їй Ліберо Паррі, її чоловік, засовуючи руку жінці під нічну сорочку.

— Але ж дитина…

— З ним проблем не буде, і йому роботи стане, навчиться.

— Поряд дитина, прибери руку.

— А-а-а, — мовив Ліберо, згадавши, що, задля економії на опаленні, вони ще з зими всі разом сплять у одній кімнаті.

Вони ще трішечки так спокійненько полежали у безсловесній тиші, аж ось чоловік знову завів:

— Я про все поговорив з Ультімо, він згоден.

— З Ультімо?

— Так.

— Ультімо — ще дитина, має сім років, двадцять один кілограм і астму.

— Яке це має значення, він же незвичайна дитина.

Так, у родині дійсно ходила думка, що Ультімо — особлива дитина. Через його хворобливість і через купу інших речей, які важко пояснити.