Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 15)

Тому поява на обрії хоч би відносно механічно гармонійної пилової хмарини була надзвичайною рідкістю, відтак усі навкруги сприймали її з іронією. Траплялася ця подія настільки нечасто, що, коли все ж таки автівка з’являлася, Ліберо Паррі сідав на мотоцикла і їхав забирати сина із школи. Він заходив до класу, мнучи в руках капелюха, і коротко промовляв:

— Термінова справа.

Учителька все розуміла. Ультімо вилітав з класу, як обпечений, і за півгодини вони вже засмальцьовувались під капотами, що важили не менше за теляток. Так минали роки тяжкої праці, роки, коли вони економили геть на всьому і чекали на хмари пилу, що так і не з’являлися. Вони продавали все, що можна було продати, і врешті Ліберо Паррі довелося сумирно надягти краватку і піти поговорити з директором банку.

— Термінова справа, — казав він, мнучи в руках свого капелюха.

У тих краях люди були хворобливо гордовитими: коли чоловіки були вимушені йти в банк, тримаючи капелюха в руках, жінки, що чекали на них удома, ховали мисливські рушниці, щоб чоловіки не піддалися спокусі. Ліберо повернувся і повідомив, що заставив корівник, проте навіть того дня ніхто не помітив у ньому і краплі сумніву. Протягом усієї вечері він шуткував і сміявся. Ліберо знав, що прийде новий день, а йому залишається лише чекати без остраху за майбутнє, тому що у своєму льосі він тримав двадцять п’ять бідонів, ущент заповнених бензином, і на сто кілометрів навкруги це були єдині запаси бензину. А ще тому, що відсіль і стільки можна охопити оком Ліберо був єдиною людиною, яка знала, що значить «зламаний карданний механізм» і як лагодити підшипники. Тому що і як би там не склалося далі, за останні шість поколінь родини Паррі він був першим, чиї руки не тхнули коровою. Тому того дня йому так смакувала вечеря. Ліберо навіть двічі просив добавки супу. Потім, задоволений, він пішов пом’яти ханьки на кріслі і, поставивши його під садовою стіною, сів поспостерігати за тим, як сідає сонце. Тарін, його товариш, той, що з Треццато, теж був там. Він прийшов, аби привітатися, так, про всяк випадок. Але ні про які справи з банком вони навіть не згадували. Здавалось, подумки Ліберо Паррі блукав десь далеко.

— Послухай, тут така справа… — промовив він не відразу, задоволено вдихаючи вечірнє повітря.

— Що таке? — перепитав Тарін.

— Запах гною, — пояснив Ліберо Паррі, знову показово вдихнувши повітря.

Тарін кілька разів втягнув носом повітря, але його це не переконало.

— Немає ніякого запаху, — відповів він.

— Отож бо й воно, — ствердив Ліберо переможним тоном.

Саме через такі речі він казився.

Коли вночі Ліберо бухнувся в ліжко, то відразу втямив, що щось не так.

— Що там, в біса, лежить?

Жінка встала з ліжка, витягла з-під матрацу мисливську рушницю і пішла покласти її на місце. Коли вона повернулася в ліжко, чоловік гортав газету.

— Ти геть не хочеш зрозуміти, — мовив він і віддав їй газету. Флоренс прочитала, що три італійці — Луїджі Барціні, Шіпіоне Борґезе і Етторе Ґуїццарді — виїхавши з Пекіну, проїхали на автомобілі шістнадцять тисяч кілометрів аж до Парижу. Сидячи за кермом «Італи», що має сорок шість коней під капотом і важить тисячу триста кілограмів, вони об’їхали світ і зробили це лишень за якихось два місяці.[6]

— Дивно, щось я не бачила, щоб вони тут проїжджали, — відповіла скептично Флоренс.

— Зате я бачив, — чесно пробурмотів Ліберо Паррі.

Адже він-бо бачив, як вони їхали. Він бачив їх щохвилини все життя, у це він вірив незламно. Вони були вкриті пилом і махали йому рукою, зодягненою в рукавичку.

Новий день прийшов пішки, прийшов дощового травневого дня 1911 року. Ліберо Паррі побачив його ще здалеку. Він побачив довгий плащ і впізнав ті самі окуляри, зсунуті на шкіряний шолом. Автомобіля не було, але все інше було на місці.

— Нарешті це сталося, — прошепотів Ультімо, що саме лагодив мотоциклетне колесо. Ліберо, заховавши, аби не сталося непорозумінь, молочний бідон, який саме латав, попростував до купи вживаних шин, що нещодавно купив у казармі «Брандате», і присів поруч. Вони намагалися справити гарне враження.

Чоловік у плащі йшов повільно. Він ховався від дощу під великою зеленою парасолькою, що надавало йому дещо неземного вигляду. Він летів, неначе видіння. Чоловік підійшов до гаражу і зупинився, незрозуміло чому на мить задивившись на те хлопченя з мотоциклом. Потім прочитав вивіску. Він читав її дуже повільно, з таким виглядом, наче розшифровував древній напис.

— Правду кажуть, що у вас тут є паливо?

Ультімо повернувся до батька. Ліберо Паррі вдавав, ніби рахує шини.

— Правду, — відповів він так, ніби йому вже набридло відповідати на одне й те саме питання.

Чоловік у плащі склав парасольку і сховався від дощу біля купи шин. Він постояв там якийсь час, оглядаючи затоплене водою село. Потім повернувся до хазяїна.

— Не хочу здатися нахабним, але який у біса сенс відкривати гараж у такому болоті?

— А ми дуже сподіваємося на телепнів, у яких закінчується бензин посеред поля.

Чоловік пильно подивися на Ліберо Паррі, неначе щойно його помітив. Потім він зняв рукавичку і простягнув Ліберо руку.

— Дуже радий, граф Д’Амброзіо. Не вірте своїм очам, я не такий телепень, яким здаюся.

— Ліберо Паррі, дуже приємно. А я і не вірю.

— От і добре.

— От і гаразд.

Минуть роки, і про їхню смерть напишуть у газеті, вони будуть поряд, а імена їхні майже зіллються в одне — Д’Амброзіо Паррі. Та наразі вони ще про це й гадки не мають. Усе ж бо тільки починалося.

— То у вас справді є бензин?

— Скільки вам потрібно?

— А тепла ванна?

Скінчилося тим, що, сидячи на кухні, граф прогрівав свої кісточки проти вогню. Потім Флоренс поставила ще один прибор, і вся вечеря пройшла в нескінченних теревенях. Вони говорили і про двигуни, що працюють на метані, і про те, як готувати головки. А коли вино вдарило в голову, їхня розмова помалу перейшла до пікантних історій про андалусійок і французькі парфуми.

Проскочив навіть жарт про короля, але Ультімо тоді саме не було, він пішов у кімнату щось узяти.

Коли Д’Амброзіо зібрався йти, була вже глуха ніч. Він одягнув плащ, надів шкіряний шолом, поклав окуляри до кишені і, театрально натягнувши рукавички, пішов. Надворі вітер уже відніс геть дощові хмари і тепер здавалося, що хтось лише щойно закінчив малювати цю непроглядну ніч.

— Яка чудасія, — мовив він, стоячи на порозі і вдихаючи жалюче нічне повітря. Чоловік вклонився своїм глядачам і, не вимовивши більше ні слова, пішов у далечінь. Він зник у темряві, гордовито крокуючи туди, звідки прийшов.

Ліберо Паррі, зачинивши двері, повернувся до столу. Разом з Флоренс і Ультімо вони ще трохи погралися хлібними крихтами на картатій біло-синій скатертині.

— Чудове ти зварила м’ясо, — промовив Ліберо, щоб виграти трошки часу.

— Мені здалося, що йому сподобалося, чи не так?

— Він навіть парасольку забув, — зазначив Ультімо.

Ліберо Паррі намалював щось непевне в повітрі, неначе говорячи, що не потрібно бути надто прискіпливими. Почувся стукіт У двері.

Здавалося, граф став ще веселішим.

— Пробачте мою дріб’язковість, та я напевно пам’ятаю, що, коли я сюди приїхав, у мене був автомобіль.

Ліберо відновив у графовій пам’яті всю послідовність подій того дня. Від пального аж до вина.

— Безперечно, мабуть, усе було саме так, — погодився чоловік. Потім він зазначив, що йому в кріслі було б зручно. У нього завжди був міцний сон.

Гостю постелили в кімнаті Ультімо, довівши до ладу розкладачку, що скніла в коморі. Та, перш ніж потушити свічку, Д’Амброзіо про всяк випадок попередив:

— Не зважай, коли почуєш, що я розмовляю крізь сон. Зазвичай я не кажу нічого цікавого.

Ультімо відповів, що це нічого, бо він і сам уночі розмовляє.

— Це добре. Жінки це полюбляють.

Потім він ще відзначив сільську тишу, та вони один одного не зовсім зрозуміли. Він задмухав свічку. Ультімо подумав було, чи не годиться сказати щось на кшталт «На добраніч». Але, почувши, як заскрипіла розкладачка, малий зрозумів, що граф повернувся набік і сперся на лікоть. Він ще хотів дещо дізнатися.

— Спиш?

— Не сплю.

Маю до тебе питання.

— Питайте.

— Як гадаєш, твій батько несповна розуму?

— Ні, пане.

— Правильна відповідь, хлопче.

Ультімо почув, як граф знову впав на ліжко так, неначе йому камінь з душі звалився.

— На добраніч, пане.

Але відповіді не було.