Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 17)
— Так кажуть у наших краях. Існують такі, що мають тінь із золота, ось.
— І що це означає?
— Не знаю… вони інші, і люди їх відразу впізнають. Вони подобаються людям.
Та графа, здавалося, це не переконало. Ліберо пояснив:
— Справа в тому, що він уже кілька разів мало не помер. Коли він хворів ще малям, то кожного разу його вважали безнадійним, але він завжди одужував. Хтозна, може, такі речі змінюють людей.
Граф Д’Амброзіо згадав єдину жінку у своєму житті, яку він любив більше за теніс чи автомобілі. Коли ти входив у кімнату, переповнену людьми, ти міг відразу відчути, чи вона там, — тобі не треба було ані шукати її очима, ані знати, що вона залишилася вдома. Якщо вона була в театрі, її не треба було видивлятися: перше, що бачили всі, — то була вона. І красунею її аж ніяк не назвеш. Насправді, навіть важко було втямити, чи вона розумна. Але там, де була ця жінка, сяяло світло, вона сама була дивовижею. У неї була тінь із золота, тепер він це зрозумів.
— Флоренс залиш на мене.
Ліберо Паррі зареготав.
— Ти ж її не знаєш.
— Це питання кількох хвилин.
Сидячи на стільчику в кухні, Д’Амброзіо пробув із Флоренс десять хвилин. Він пояснив їй, що таке перегони, де і чому їх проводять.
— Ні, — була відповідь.
Він розповів їй про гроші, глядачів і подорожі.
— Hi, — промовила жінка.
Тоді граф пояснив Флоренс, що значить бути відомим серед ділових людей. Він запевнив, що за кілька місяців біля дверей майстерні стоятиме черга.
— Ні. Мій чоловік — мрійник. І ви теж. Прокиньтеся обоє.
Граф трішки поміркував, а потім промовив:
— Флоренс, я хочу дещо тобі розповісти. Мій батько був багатієм, він мав статок, набагато більший за мій. Та він протринькав усі гроші, плекаючи безглузду мрію про залізницю. Дурість. Він любив потяги. Коли він почав розпродувати своє майно, я пішов до матері і спитав: «Чому ти його не зупиниш?» А мені тоді було лише сім рочків. Мати дала мені ляпаса. А тоді сказала те, що зараз ти, Флоренс, маєш закарбувати у пам’яті на все життя. Вона відповіла: «Якщо ти кохаєш когось і кохання ваше взаємне, ніколи не розбивай мрій. Ти був найбільшою і найсуперечнішою нашою мрією».
Не чекаючи на відповідь, граф чемно попрощався і вийшов на двір. Ліберо саме стукотів молотком по капоту, якого знайшов кілька місяців тому на узбіччі дороги, що йшла на П’ядене. Він мізкував над тим, як зробити з нього укриття для сарайчику, де лежать дрова.
— Усе гаразд, — повідомив граф, потираючи руки.
— Що вона сказала?
— Вона не погодилася.
— А-а-а…
— Починаймо наступної неділі. Перегони влаштовують на шляху між містами Брешія і Венеція.
І він попрямував до автомобіля.
— Але, якщо вона відмовилась…
— Вона відповіла «ні», але подумки сказала «так», — відповів Д’Амброзіо вже здалеку.
— А ти звідки знаєш?
— Я?
— Ти, ти.
Граф спинився. Кілька секунд він шукав відповідь. Але не знаходив. Він озирнувся. Перед ним стояла Флоренс. Бозна, звідки вона там взялася. Вона говорила так тихо, аби лишень її чув граф, проте, добираючи слова. Обачно.
— Твій батько не промотав і копійки, він один із найзаможніших людей в Італії, може, навіть залізниці йому завжди були по цимбалах. Що ж до твоєї матері, то я навіть припустити не можу, що вона хоч раз у житті всипала тобі ляща.
Запала нетривала тиша.
— Маю визнати, що вислів про мрії був непоганенький, та вони дієві лише у кіно — у житті такі слова оманливі. Життя до дідька складне, це я тобі правду кажу.
Д’Амброзіо знаком показав, що він їй вірить.
— Проте, ви мали рацію. Сказавши «ні», я подумала «так». Чому я так вирішила, я вам не скажу. Ба більше, знаєте що, я й собі в цьому не зізнаюсь, так ми всі вчинимо чесно.
Граф посміхнувся.
. — Дивись, привези мені його додому. Переможете ви чи програєте, мені байдуже. Лишень поверни його додому. Красно дякую.
Д’Амброзіо бачив, як вона розвернулася і пішла в хату. Вперше він необережно подумав, що вона гарна. Звичайно, навідати кравчиню їй було б не зайвим, але вона таки була красуня.
— То що? — голосно спитав Ліберо Паррі.
Граф жестом показав щось, що могло мати будь-яке значення.
У перегонах між Венецією і Брешією три чверті маршруту вони проїхали, маючи значну перевагу, аж доки не доїхали до містечка під назвою Палу, де граф підігнав машину до якогось ресторанчика і заглушив двигун.
— У цьому місці такий смачнючий кролик, що ти з пальцями проковтнеш.
Пізніше Ліберо дізнався, що кухарчиня отримувала приробіток ще й з кімнати нагорі, де, за її словами, можна було трішки перепочити. Граф трошки відпочив. Ліберо присвятив час кроликові. Врешті, він теж був нівроку.
— Хай там як, я згоден удовольнитися і грошима, та про що мені розповідати синові? — спитав Ліберо, коли вони знову сідали в авто.
Граф нічого не відповів. Але на наступних перегонах вони сіли на хвіст «Пежо» аргентинця Альберто Кампуса, який не програв жодного змагання за останні п’ять місяців і одинадцять днів, і не злазили з нього доти, доки під страшезною зливою їм удався обгін із зовнішнього боку суперникової машини, який у тих краях і досі бачать у снах.
— Ось про що йому розповідатимеш, — відповів Д’Амброзіо, вилазячи з машини, яка тепер була схожа на виліплений з багнюки пам’ятник.
У Турині вони прийшли до фінішу третіми, в Анконі — восьмими, а у сицилійських горах несподівано взяли перше місце. В одній газеті печатали їхню світлину, на якій вони, одначе, видавалися величезними комахами. Поряд із фото писали: «Д’Амброзіо Паррі — двійко відчайдухів, що підкорили вузькі звивисті повороти Колле Тарсо». Ліберо статтю вирізав і повісив над ліжком. Дивлячись на неї увечері, він увесь час намагався уявити, які вони насправді, ці вузькі звивисті повороти. Він схилявся до думки, що вони схожі на диких тварин з довгою шерстю і притаманною їм розхлябистою ходою. Вони жили в горах, на відстані кількох тисяч метрів, і, зголоднілі, ставали смертельно небезпечними.
Якось Ліберо взяв аркуш паперу і намалював їх. Він намалював скелю і стежку, що звивалася вгору, один гірський поворот за іншим, аж до самого вершечку. Проте Ультімо не розчарувався, навпаки — його полонив той малюнок. Для хлопчика, що виріс у селі, де єдиною незвичною річчю аж до обрію була канава у Пассабене, та доріжка, що повзла вгору, немов холоднокровна змія, була чимось фантастично-неможливим. Він проводив по ній пальцем від долу аж до вершини.
— З іншого боку вона така сама, тільки спускається донизу, — пояснив батько.
Ультімо провів пальцем униз. Потім спитав у батька, чи можна повторити все з початку.
— Можна.
Цього разу він голосом імітував ревіння двигуна і скрегіт гальм. В’їжджаючи в поворот, він повертав голову, відчуваючи під собою поштовхи, спричинені відцентровою силою, а в руках — хльоскіт від крену. За своє життя хлопець у машині проїхав безмаль чотири кілометри, але все це вже було йому відомо. Ось чому мати справжній талант — означає мати відповіді ще до того, як з’являться питання.
Одного разу, коли Д’Амброзіо був на змаганнях поблизу Ліворно, граф, наздоганяючи лідера, погано вписався в поворот і мало не відійшов у кращий світ. Опісля про перегони деякий час навіть не йшлося. Аж до неділі, коли всі їхали в Мантую, бо у перегонах брав участь Лафонтен, а він був найвеличнішим серед усіх пілотів. Ультімо вперше в житті мав наживо спостерігати за перегонами.
Несподівано Флоренс теж виявила бажання поїхати.
— Якщо я вже маю побачити перегони, то нехай у них розіб’ється хтось інший, а не ви.
Граф зарезервував усім місця біля фінішу, де сиділи пани у величезних капелюхах, а діти були вдягнені в куртки з позолоченими ґудзиками. Ліберо Паррі, який з такої нагоди козиряв у картатій сорочці, зачесавши назад волосся, аж спітнів від незручності ще перше, ніж вони зайняли свої місця. Вони трішки посиділи, крутячись з боку в бік, а потім забелькотіли, що звідти анічогісінько не видно. Врешті, Ліберо взяв сина за руку і вони тихцем вислизнули геть, залишивши Флоренс і графа, який намагався пояснити їй, що таке автомобільні перегони. Вони прослизнули на маленьку вуличку, що йшла поміж будинків, і попростували навмання через усе місто, доки не вийшли в бік річки. Автострада, що починалася за містом і тяглася на багато кілометрів уздовж берега, у тому місці круто повертала праворуч, йшла через міст, а потім продовжувалася на іншому боці річки, паралельно міському муру.
— Тут буде гарно видно, — вирішив Ліберо Паррі.
Чоловік попросив людей пропустити їх, але все одно, аж до самого узбіччя дороги вони пройти не змогли. Тоді Ліберо дав п’ять лір шевцеві, що мав майстерню за кілька кроків від мосту, а натомість той дав йому два стільця і пасок з телячої шкіри для Флоренс.
— Але ж він гидкий, — запротестував Ультімо.
— Не зважай і сідай на стілець.
Ультімо поглянув на сторінку з газети, що її швець акуратно розстелив на вербовому прутті, і трішки збентежився через те, що йому доведеться поставити ноги на світлину, де був зображений король разом із прусським послом. Та щойно він умостився на стільці, як усе це вилетіло йому з голови, бо перед ним був міст, яким пролягала пуста-пустісінька дорога; вона простяглася перед його очима, залита сонячним світлом, мовби намальована навмисно перед дитячими очима в дарунок від творця.
— Вона дивовижна, — промовив хлопчик. Це була звичайнісінька дорога і звичайнісінький міст, на ній не було й натяку на автомобілі, але він промовив: «Вона дивовижна». Навіть не усвідомлюючи цього, він бачив лише втрамбовану дорогу, немов якийсь художник своєю твердою рукою провів олівцем по полотнині світу. Люди, кольори, річка, дерева, що росли рівними рядами, — то була звичайна марнота, приречена на забуття. Відгомін голосів, запахи знехотя зникали з його свідомості, неначе далека луна. Він бачив танець, лишень його: поворот і вихід з нього, мов квінтесенція геометричної мудрості, яку він так часто потім порушував, але саме там він зрозумів її довершеність. І коли нарешті показалися автівки, про наближення яких свідчила схвильована метушня натовпу, він ледь їх побачив, бо насправді перед його очима ще стояла дорога, лише вона, і він дихав в одному ритмі з цими металевими чудовиськами, можливо, навіть ковтаючи їх одне за одним і перетворюючи їхній шал у свою незрушність, хаос у правила, випадковість у встановлений порядок, висохле річище у повноводну річку, встановлюючи межі нескінченності. Машини, ці королеви, зникали у хмарині пилу, переможеними.