Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 18)

Його дитяча голівка вже розуміла аксіому про те, що саме дорога підкорює автомобілі, а не навпаки, і в цій голівці вже було прописане все життя. Цікаво, як іноді людина знає своє призначення ще до того, як прийде його час.

Аж ось батько помітив маленьку жіночу фігуру, що підіймалася вгору, йшла спиною до автомобілів і, не звертаючи уваги на небезпеку, шукала когось у юрбі.

— А що тут робить Флоренс?

Штовхаючись і пробиваючи собі дорогу ліктями, наче знавіснілий, забувши про все на світі, він вибіг їй назустріч. Ультімо скочив зі стільця і кинувся вслід. Вони підбігли до Флоренс саме в ту мить, коли «Лянча» Боттеґо з номером 21 вилетіла вперед.

— Чому ти прийшла?

Флоренс була вся в пилюці. Вона з невластивою для неї покірністю дозволила себе провести, була спокійна. А поки Ліберо Паррі намагався зрозуміти, що в біса коїться, вона відповіла:

— Просто так. Я лише хотіла бути поряд з тобою.

Вона мала спантеличений вигляд.

Наприкінці, коли перегони вже минули і глядачі попленталися по домівках, їм дозволили побувати в зоні, відведеній для пілотів: вони пили шампанське і розглядали автомобілі зблизька. Багато людей говорили французькою. Ліберо, стоячи в кутку і тримаючи Флоренс за руку, спостерігав за сином, який роздивлявся бартезівський «Фіат». Вряди-годи повз них проходили знайомі Ліберо механіки, що, вітаючись, махали йому руками. Він без особливого ентузіазму кивав головою у відповідь. Не міг дочекатися, поки все скінчиться. Він не знав, звідки в нього з’явилось це бажання. Якоїсь миті він побачив Лафонтена, що рішуче простував до виходу, велично занурений у власні думки: очі опущені, під довгими вусами з піднятими вгору кінчиками видніються стиснені ідеальні губи. Люди розступалися перед ним і давали дорогу, бо знали, що це — найкращий, найвеличніший гонщик. Він йшов, не знявши шкіряного шолому, тримаючи під пахвою щойно виграний кубок, його байдужість межувала з нудьгою. Ліберо ніколи не був знайомий з ним особисто, але знав про нього все, навіть те, що він полюбляв кермувати автівкою з вимкненими фарами, на подив своїх суперників, за його власними словами, щоб не турбувати місяць. Ліберо вже хотів вийти вперед і підійти до нього, щоб потиснути руку, — аби цей дивний день набув хоч якогось сенсу, — але раптом побачив, що Лафонтен підвів очі, розвернувся і, доторкнувшись рукою до уявного козирка шолому, жартівливо привітав хлопчика. Потім Ліберо побачив, як чоловік пішов назустріч малому, що стояв нерухомо і дивився на гонщика. Лафонтен присів перед хлоп’ям і щось йому сказав.

Ліберо штурхнув жінку ліктем, звертаючи її увагу.

— Твій син, — промовив Ліберо, наче то була цілком звична річ.

— А той, що присів, хто такий? — спитала вона.

— Лафонтен.

— Лафонтен Великий?

— Саме він.

— А Ультімо знає?

Ліберо знизав плечима. Він не знав, що сказати. Проте він бачив, як його син дуже безпосередньо тицьнув пальцем у щось на голові гонщика. Лафонтен засміявся і зняв із чорного шкіряного шолому окуляри. Він потер їх об рукав своєї куртки, щоб витерти пил. А потім віддав Ультімо. Хлопчик узяв окуляри й усміхнувся. Лафонтен підвівся, він погладив малого по голівці і, сказавши йому ще щось, пішов геть. Він знову йшов, опустивши очі долу, сповнений королівської гідності. Лафонтен пройшов повз Ліберо Паррі, але чоловік не зрушив з місця, бо раптом відчув, що бажання потиснути руку знаменитості у нього вже минуло.

Увечері, повернувшись додому, Ультімо пришпилив окуляри над ліжком, разом з вирізкою, де Д’Амброзіо Паррі підкорили Колле Тарсо.

— Чесно, я хотів шкіряного шолома, а не окуляри. Але він не зрозумів.

— Як прикро, — відповів Ліберо Паррі.

Сезон перегонів припинився на початку жовтня, коли почалася сльота. Ліберо Паррі підзаробив грошенят, щоб поводити банк за носа, але обіцяна черга перед майстернею все не з’являлася.

— Це через те, що ми далеченько від дороги, — пояснював він Флоренс.

Проте потай він уже теж вагався. Беручи участь у перегонах по всій країні, Ліберо вже втямив, що зараз усі мріють про автомобілі, але мало хто насправді їх має. Вони все ще були іграшками для багатіїв і з часом ставали все більшими: механік — це наче продавець тенісних ракеток. Може, за сім років, що минули, відколи він проміняв хлів на гараж, його майбутнє заблукало десь дорогою.

Якщо чоловік у житті на чомусь знається, йому має пощастити. Прикладом цього Ліберо вважав пана Ґардіні. На початку століття, так само, як і Ліберо, цей геніальний ліґурієць вирішив, що майбутнє за автомобілями. То ж він разом зі своїми двома братами поблизу Турина винайняв ангар і почав втілювати в життя деякі зі своїх ідей, що видавалися неймовірними, але насправді були не такими вже й безглуздими. Мотоцикли його виробництва були досить успішними, а за сім місяців він скомпонував принципово нову чудову автівку. Коли постала проблема вибору імені, він назвав її «Італа». У ті часи ще не було точно встановлено, який рід має ця нова техніка. У одній рекламі казали: «Я купив гарний і надійний автомобіль». Але Ґардіні розмірковував геть по-іншому. У нього на думці було щось таке покірне, що слухалося б усіх наказів і виявляло свою красу лише під умілими руками водія. Тому, зважаючи на те, що, як і всі того часу, він був запеклим прихильником теорії вищості чоловіка над жінкою, він не мав і краплі сумніву, що машина — жіночої статі. Тому свій винахід він назвав «Італою». Як уже зазначалося, смерть і похрещення іменем — то, напевно, найщиріші речі за життя.

Ліберо Паррі закохався в ту машину ще в той час, як вони брали участь у перегонах між Пекіном і Парижем, коли автомобіль, що його пан Ґардіні сконструював саме для цих змагань, утер носа найіменитішим світовим конструкторам, навдивовижу всім перетнувши фінішну стрічку першим. Він згадав, як, гортаючи шпальти газет, переконував свою дружину, що автомобілі не просто існують, а вже об’їжджають увесь світ. Звичайно ж, вона тоді сказала те, що сказала, але, попри все, ті миттєвості Ліберо Паррі згадував зі щемливою ностальгією в серці. Кілька років по тому, на перегонах поблизу Ріміні, перетнувши фінішну стрічку, Д’Амброзіо показав Ліберо щуплявого, гарно вдягненого чоловічка і повідомив, що це той самий Ґардіні, який зробив «Італу». Ліберо підійшов, щоб потиснути чоловікові руку, і вони якийсь час потеревенили. Ґардіні дуже вподобав історію про двадцять шість корів, а насамкінець промовив: «Приходь якось до мене».

— Я піду до пана Ґардіні, — сказав він Флоренс, коли вони були на цвинтарі на День Помину померлих.

— Хто такий?

Чоловік пояснив.

— А чому ти до нього йдеш?

Ліберо відповів, що йде туди, щоб дещо спитати. Він не збрехав. У нього було маленьке й просте питання, бо знав, що впливові в цьому бізнесі люди дуже зайняті, тому, не гаючи часу, переходять до суті справи. А питання було таке: «Пане Ґардіні, скажіть мені відверто, чи мені слід знову купити двадцять шість корів?»

Проте Флоренс він його не озвучив, сказавши, що йде запитати поради щодо нових моделей.

— А чому ти не береш із собою Ультімо? — спитала жінка, більше не розпитуючи про нові моделі.

Ліберо навіть на думку не спало взяти з собою сина. До того ж існувала ще й фінансова проблема. Крім того, хлопчик виріс у такій місцевості, де навіть чоловіки не бували у місті, а діти й поготів.

— Покажеш йому Турин. Ото він зрадіє.

Вона мала рацію. З грошима було сутужно, та вона все-таки мала рацію.

Вони виїхали 21 листопада 1911 року на таріновому возі. Потім збиралися попросити когось, щоб підвезли до міста. А на випадок, коли щось не заладиться, завжди можна сісти на потяг. У них була одна на двох валіза, яку вони придбали спеціально для цієї подорожі. Ультімо навіть поклав туди окуляри, що йому подарував Лафонтен. Хлопчик мав чотирнадцять років, був маленьким і худорлявим, схожим на школяра молодших класів, але він ось-ось мав поїхати в Турин.

Флоренс так розцілувала їх обох, неначе вони збиралися до Америки. Вона наполягла, щоб чоловік узяв домашньої консервації, не їхати ж на гостину до пана Ґардіні з порожніми руками. Крім того, вона мала на думці ще дещо.

— Якщо ти вже їдеш, то не міг би ти спитати його ще й від мого імені? — попросила вона Ліберо, обнімаючи на прощання.

— Про що?

— Спитай його, чи не треба нам знову завести двадцять шість корів?

Цієї миті Ліберо Паррі багато чого зрозумів про сутність шлюбу.

— Гаразд, я спитаю, — серйозно відповів він.

У секретарки пана Ґардіні була одна протезована нога і дуже оригінальний дефект вимови — незвичний випадок, як для такої посади. Ліберо звернувся до неї приємним, але дещо формальним тоном. Жінка спитала, чи йому призначено.

— Пан Ґардіні прохав мене зайти до нього, — відповів Ліберо Паррі.

— Он як.

— Отак.

— У вас призначеня?

Вона не могла вимовляти подвоєних звуків.

— Певно, це було у червні, так у червні… ми саме були поблизу Ріміні.

— І пан Ґардіні запросив вас?

— Саме так.

Секретарка сиділа кілька секунд, дивлячись у нікуди, неначе у неї випала пломба. Потім відповіла.

— Хвилиночку.

І зникла.

Ліберо достеменно знав, що вона зараз робить. Було цілком очевидно, що якби він попрохав призначити йому зустріч, то ніколи б її не дочекався. Тому він приготувався розіграти виставу. Перший акт — треба було прикинутися селюком-ідіотом. А потім, після тригодинної секретарчиної біганини з боку в бік, нескінченних вибачень і запевнянь, що, можливо, пан Ґардіні знайде для нього час, розвернувся другий акт дійства.