Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 7)

Він знову обернувся до жінки. Вона не зводила з нього очей. Він почув її голос:

— Це правда, що вас звали Тіто?

Чоловік ствердно кивнув.

— Ви знали мого батька ще раніше?

— Я знав, хто він такий.

— Це правда, що ви перші в нього вистрелили?

Чоловік похитав головою.

— Яке це має значення…

— Вам було двадцять років. Ви були серед них наймолодший. Ель Ґурре ставився до вас, як до сина.

Жінка запитала, чи пригадує він усе це. Чоловік мовчки дивився на неї. Тепер він нарешті впізнав у її обличчі лице тої дівчинки, що лежала була там, унизу, така бездоганно дитяча, така досконала. Він побачив у її очах — ті очі, у спокої її втомленої краси — незвичайну силу тієї дівчинки. Дівчинка: вона повернула голову й поглянула на нього. А тепер ось вона. Яким запаморочливим буває час. «Де я? — запитав себе чоловік. — Тут, тепер, чи все ще там? Чи була в моїм житті хоч одна мить поза тією миттю?»

Чоловік відказав, що пригадує. Що багато років він тільки й робив, що пригадував усе це.

— Багато років я питав себе, як мені слід було вчинити. Але в підсумку я так нікому нічого й не розповів. Я нікому не казав, що того вечора ви були там, у сховку. Можете не вірити, але я кажу щиру правду. На початку, ясна річ, я не казав, бо боявся. Але з часом усе стало інакше. Війна нікого більше не обходила. Люди не хотіли озиратися, вони хотіли йти вперед, їх більше не цікавило все те, що було. Здавалося, минуле назавжди поховане. І я почав думати, що було б краще все забути. Викинути з голови. Але тоді пішли чутки, що дочка Роки жива, що її десь ховають у якомусь містечку на півдні. Я вже не знав, що й думати. Мені не вірилося, що вона могла вибратися з того пекла, але з дітьми ще й не таке буває. Нарешті хтось її побачив і засвідчив, що це саме вона. Тоді я зрозумів, що ніколи вже не виплутаюся з цієї історії. Ні я, ні інші. Природно, я почав питати себе, що вона могла побачити й почути того вечора в гасієнді. Чи могла б вона пригадати моє обличчя? Важко було й уявити, що діється в голові у дитини, яка пережила таке. Дорослі пам’ятають, вони мають почуття справедливості і, часто-густо, жадобу помсти. Але дитина? Спочатку я переконував себе, що нічого не повинно статися. А тоді помер Салінас. Та ще й такою дивною смертю.

Жінка незворушно слухала. Він запитав, чи хоче вона, щоб він розповідав далі.

— Розповідайте, — відказала вона.

— Виявилося, що до цього був причетний Урібе.

Жінка дивилася на нього пустим безвиразним поглядом. Вуста в неї були ледь розтулені.

— То міг бути простий збіг, але все це здавалося дуже дивним. Поступово всі дійшли переконання, що та дівчинка щось знає. Сьогодні це важко збагнути, але то були дивні часи. Країна залишила війну позаду й семимильними кроками йшла вперед, люди не хотіли більше згадувати минуле. Але був ще й зовсім інший світ, світ тих, що й досі жили війною, і для них не було місця в цьому щасливому краї. Я був один із таких. Ми всі були такі. Для нас нічого не скінчилося. І ця дівчинка була для нас загрозою. Ми багато про це говорили. Нікому не йшла з голови Салінасова смерть. І в підсумку ми постановили, що дівчинку треба будь-що зліквідувати. Знаю, що це звучить, мов якесь божевілля, але на ділі все було дуже логічно, жахливо, але логічно. Ми поклали її зліквідувати й доручили цю справу графові Торреваліду.

Чоловік на якусь мить замовк. Він дивився на свої руки. Здавалося, він намагається якось упорядкувати свої спогади.

— Він був із тих, хто протягом усієї війни вів подвійну гру. Він був наша людина, але працював на них. Він пішов до Урібе й запитав його, як йому більше до вподоби: сісти в тюрму до кінця життя за вбивство Салінаса чи зникнути по-тихому, а дівчинку залишити графу. В Урібе кишка була тонка. Якби він не панікував і не робив дурниць, ніякий суд ніколи б нічого не довів. Але він боявся, а тому втік. Лишив дівчинку графові, а сам утік. Він помер років десять по тому на еміграції, в якомусь Богом забутому краї. А вмираючи, залишив листа, в якому писав, що ні в чому не винен і що його недругів спостигне кара Божа.

Жінка повернула голову й глянула на дівчину, що голосно сміялася, спершись на прилавок бару. А тоді взяла шаль, яку була повісила на спинку крісла, й накинула її на плечі.

— Розповідайте далі, — сказала вона.

Чоловік повів далі.

— Усі думали, граф зробить так, щоб вона зникла. Але він учинив інакше. Він залишив її у себе. Йому дали зрозуміти, що він повинен її позбутися. Але він не зважав і далі ховав її в себе вдома. Нарешті він заявив: можете більше не хвилюватися через цю дівчинку. І оженився з нею. Багато місяців усі тільки й говорили, що про це весілля. Утім, поговорили та й забули. Дівчинка виросла і народила графові трьох синів. Ніхто й ніколи не бачив її поза маєтком. Усі називали її Донна Соль — таке ім’я дав їй сам граф. Про неї можна було почути дивні речі. Казали, що вона не розмовляє. Що вона ніколи не розмовляла. Ще за часів Урібе ніхто не чув од неї ані слова. Може, вона була хвора. А може, така в неї була вдача. Так чи так, а всі її боялися, хоч ніхто не розумів чому.

Жінка всміхнулася. А тоді дитячим жестом відгорнула назад неслухняне волосся.

Було вже пізно, і офіціант запитав, чи не хотіли б вони повечеряти. До кафе зайшло троє типів, що розклалися в кутку й заходилися грати музику. Щось танцювальне. Чоловік сказав, що не голодний.

— Я вас запрошую, — сказала жінка, усміхаючись.

Чоловікові все це здавалося безглуздям. Але жінка наполягала. Вона сказала, що вони могли б замовити по десерту.

— Десерт будете?

Чоловік кивнув.

— Добре, то значить, десерт. Ми візьмемо десерт.

Офіціант сказав, що це правильне рішення. А тоді додав, що вони можуть лишатися тут, скільки схочуть. Не мусите, мовляв, дивитись на годинника. То був молодий хлопець, що говорив із дивним акцентом. Вони побачили, як він пішов назад до прилавку і голосно прокричав замовлення комусь невидимому.

— Ви часто сюди заходите? — запитала жінка.

— Ні.

— Тут гарне місце.

Чоловік роззирнувся. Сказав, що так, справді гарне.

— Усе це вам розповіли ваші приятелі?

— Так.

— І ви їм вірите?

— Вірю.

Жінка мовила щось упівголоса. А тоді попрохала чоловіка розповісти, що там було далі.

— Навіщо?

— Розкажіть, прошу вас.

— Це не моя історія, а ваша. Ви знаєте її ліпше за мене.

— Хтозна, хтозна…

Чоловік похитав головою.

І знову вп’явся поглядом у свої руки.

— Одного дня я сів на поїзд і поїхав у Бельсіто. Минуло вже стільки років… Я нарешті почав спати по ночах. Ніхто з тих, із ким я мав справи, не називав мене більше Тіто. Я гадав, що мені вдалося все забути, що війна справді скінчилася й лишилося зробити тільки одну річ. Я сів на поїзд і поїхав до Бельсіто, щоб розповісти графові про дівчинку, про криївку, про все це. Він знав, хто я. Він був дуже люб’язний, завів мене до бібліотеки, запропонував мені випити й запитав, за якою справою я приїхав. Я сказав:

— Ви пам’ятаєте, як воно було тієї ночі в гасієнді «Мато Рухо»?

А він каже:

— Ні.

— Тоді, коли вбито Мануеля Року…

— Не знаю, про що ви.

Граф говорив напрочуд спокійно, навіть лагідно. Він здавався дуже впевненим у собі. У його голосі не було й тіні сумніву. Я все зрозумів. Ми поговорили ще якийсь час про роботу й навіть про політику, а потім я підвівся й пішов. Він покликав якогось хлопчика й наказав йому відвезти мене на станцію. Цей хлопчик мені добре запам’ятався, бо йому було всього чотирнадцять, а він уже вмів водити машину і йому дозволяли самому сідати за кермо.

— То був Карлос, — сказала жінка.

— Я не пригадую, як його звали.

— То був мій старший син, Карлос.

Чоловік хотів ще щось сказати, але тут прийшов офіціант і приніс десерт. І ще одну пляшку вина. Він запитав, чи не хотіли б вони скуштувати цього вина, що дуже добре йде до солодкого. А тоді докинув щось дотепне про хазяйку кафе. Жінка засміялася, кокетливо мотнувши головою, — колись, мабуть, перед цим жестом було неможливо встояти. Коли офіціант пішов, чоловік повів далі свою розповідь.

— Того дня, перш ніж вийти з Бельсіто, я прямував довгим коридором повз десятки зачинених дверей і думав, що десь тут, у цьому домі, є й та дівчинка. Мені хотілося її побачити. Я не знав, що їй сказати, але мені дуже хотілося через стільки років знову — востаннє — побачити її обличчя. Саме про це я думав, ідучи коридором. І сталася дивна річ. Раптом одні з дверей відчинилися. І якусь мить я був свято впевнений, що зараз із цих дверей вийде вона й розминеться зі мною, не зронивши ні слова. — Чоловік злегка похитав головою. — Але ніхто не вийшов. Життю завжди чогось бракує до досконалості.

Жінка, тримаючи в пальцях ложечку, дивилася на десерт, що лежав перед нею на блюдечку, — немовби шукала замок, куди треба вставити ключ.

Раз по раз хтось проходив повз їх столик і ковзав по них поглядом. З них була дивна пара. Жестами й манерою говорити вони були не схожі на людей, що давно й добре знайомі. А проте, розмовляючи, трималися дуже близько одне до одного. Жінка була гарно вбрана — здавалося, навмисне для того, щоб сподобатися своєму супутникові. Ні в нього, ні в неї не було обручки на пальці. То могли б бути двоє коханців, двоє, що були коханцями багато років тому. А може, брат і сестра.

— Що ще ви про мене знаєте? — запитала жінка.